Українська інфраструктура залишається надто малодоступною для людей з інвалідністю. Після війни це питання буде стояти вкрай гостро. Адже  багато наших воєнних і цивільних покалічили ворожі снаряди, ракети та міни. Зараз лікарям доводиться робити ампутації різної складності  і дуже важливо, щоб для людей, які постраждали і втратили здоров'я, були доступні усі сфери життя – починаючи від можливості працювати і закінчуючи сферою послуг та дозвілля.

Якою має бути інклюзція?

Інклюзивна культура має стати нормою в суспільстві. Раніше інклюзивність в Україні асоціювалася хіба з освітою для дітей з особливими потребами. Дійсно, за останнє десятиліття в нашій країні багато зроблено, щоб такі школярі змогли стати повноцінними учасниками освітнього процесу, а не бути замкненими в школах-інтернатах.

Однак поняття інклюзії насправді значно ширше. Воно означає готовність суспільства пристосовуватися до індивідуальних потреб усіх людей.  

В першу чергу, мова йде про маломобільних людей. Зараз до можливості влаштуватися на роботу, організувати дозвілля, відпочивати і подорожувати є дуже багато питань. Розкажу вам за одного підопічного нашого благодійного фонду «Тримай мою руку». Він втратив дві ноги через діабет. Якось, коли ми приїхали його провідати він розповів, що хвороба вкрала у нього не тільки здоров'я, але найбільшу пристрасть його життя – театр. А все дуже банально – він просто не може на візку  потрапити до зали. В його улюбленому театрі скрізь височезні східці. От скажіть, чому в національному театрі в Празі зробили спеціальну ложу для людей в інвалідних візках, а у нас людину відрізали від можливості насолоджуватися акторською майстерністю звичайні сходи? Уявіть, як йому це боляче.

Робота і бар'єри

Тим, хто отримав на війні інвалідність  дуже важливо мати змогу влитися в суспільство.  Робота – один з ключових аспектів, який допомагає людині повернутись до звичного життя, відчувати себе затребуваним.

Задумайтесь, Ви часто бачили людей на візках на робочих місцях? І питання не в тому, що вони не готові працювати. Попри те, що на законодавчому рівні передбачено квотування для підприємців і обов'язкове створення робочих місць для людей з інвалідністю, ключовим для маломобільних верств населення залишається питання – як туди дістатися? Якщо ви пройдетесь будь-яким європейським містом, то побачите чимало людей на інвалідних візках, які спокійно самостійно пересуваються вулицями. У Києві ж тих, хто наважується на це – одиниці, адже окрім локальних місць, де активісти буквально «вигризали» зменшення кожного бордюру, публічних просторів, де людина зможе самотужки, безпечно прогулюватись, вкрай мало.

Дійсно, останнім часом реконструкції площ, тротуарів, пішохідних зон уже враховують потреби маломобільних груп, але заверніть у перший же дворик і ви наткнетесь на ті ж височезні бордюри, які навіть мамам з візочками тяжко долати, уже не кажучи про те, як самостійно переїхати через них людині на візку.

Спадок СРСР

В СРСР як відомо «інвалідів не було», а більшість українських міст розбудовувались за радянського часу. Вся міська архітектура – починаючи від під'їздів і закінчуючи переходами вулиць – будувалась так, що у людей з інвалідністю не було жодного шансу самостійно пересуватись вулицями.   Спеціалізовані будинки-інтернати ставали місцем ізоляції людей з інвалідністю, які не вписувались своїм зовнішнім виглядом у парадигму «здорової соціалістичної нації».

Прикро,  але уже і Незалежна Україна дуже повільно йшла до того, щоб облаштовувати публічні простори під потреби маломобільних людей. Високі бордюри і відсутність пандусів залишаються основними перепонами для пересування по місту. Досі величезна кількість громадських місць абсолютно не пристосовані до потреб людей з інвалідністю. 

Це стосується і транспорту. З 52 станцій київського метрополітену лише 13 повністю пристосовані для пересування людей з інвалідністю. Перед початком вторгнення в Києві звітували, що на балансі міста є понад 600 автобусів, 350 тролейбусів та 100 трамвайних вагонів, облаштованих під потреби людей з обмеженими фізичними можливостями. Проте за словами людей, які пересуваються на візках, наявність відкидної платформи далеко не завжди означає, що вдасться заїхати в транспорт, адже бувають випадки, що водії їх просто не відкривають.

Ситуація з доступними публічними просторами і транспортом  в інших  містах, особливо маленьких, ще гірша, ніж у столиці.

Стратегія безбар'єрного простору

В Україні прийнята Національна стратегія зі створення безбар'єрного простору в Україні до 2030 року. Вона передбачає запровадження фізичної, інформаційної, цифрової, освітньої, суспільно-громадської та економічної безбар'єрності. Це дійсно потрібна ініціатива, головне, щоб вона була реалізована на практиці.

Люди з інвалідністю повинні мати змогу вільно виїхати з будинку, спокійно відвідати магазини, аптеки, банківські установи, поштові відділення, державні інституції, торгово-розважальні заклади, прогулятись по скверах і парках.

Також слід врахувати потреби й інших категорій. Зокрема, збільшувати кількість тактильної плитки, щоб люди з порушенням зору отримали більше свободи, могли прокладати нові маршрути містами і їхнє життя стало більш насиченим.

В місцях, де архітектура це дозволяє, варто створювати і так звані «зелені коридори». Вони робляться з дерев із великими кронами, а також додатково обладнуються геопластиком, які поглинають шум і створюють комфортні умови людям з підвищеною чутливістю до шуму. Такі безпечні коридори важливі для людей з розладами аутистичного спектра, а також тим, хто повернувся з зони бойових дій і чутливо реагує на різкі звуки. 

Навіть банальне розміщення лавочок на вулицях має робитись не за принципом «є вільне місце поставили» і те, що воно на сонці і там не можливо перебувати нікого не цікавить. Їх розміщення треба продумати з урахуванням потреб маломобільних людей. Скажімо, для пенсіонера чи людини, яка перенесла поранення чи хворобу і не може довго ходити, важливі місця для перепочинку, вони мають бути розташовані в затінку, а отже поряд має бути озеленення, яке відкидає тінь і при цьому не заважає пересуванню.

До того ж вкрай важливо, щоб післявоєнна відбудова міст одразу відбувалась в врахуванням безбар'єрності. 

Стирання бар'єрів у свідомості

Окрім фізичної доступності інфраструктури для людей з особливими потребами, є ще й проблема  упередженості. Деяким людям важко сприймати особливих людей у місті. Щоб ламати стереотипи, важливо запроваджувати креативні проекти, різноманітні ініціативи, які змінюватимуть сприйняття.

Пам'ятаєте, як у Києві створили  Музей у темряві «Третя після опівночі», де всі екскурсії проводились у непроглядній темряві та у супроводі незрячих гідів. Це  допомагає  зрозуміти, що відчувають люди з проблемами зору і уявити, як же їм важко в реальному житті пересуватись вулицями.

Також класну ініціативу робили в Карпатах, напередодні повномасштабного вторгнення,  ветерани бойових дій на Сході України. Вони допомагали підніматися в гори людям з інвалідністю за допомогою спеціального візка. В основному це були їх побратими, але реалізовували вони мрії й інших людей.

Це все елементи інклюзії і таких ініціатив має бути якомога більше, щоб  люди з інвалідністю  відчували себе комфортно у суспільстві та могли  жити повноцінним життям.