Минає рік від дати, яка назавжди буде вписана чорним маркером у календарі. Холодний, болючий, кривавий рік. Сьогодні життя ДО вторгнення уже важко і пригадати, воно виглядає як безтурботне дитинство, в яке неможливо повернутися. Та все ж ми пережили цей рік, за що безмежно дякуємо нашим ЗСУ, і  він змінив нас усіх та багато чому навчив.

Прощавай комплекс меншовартості

Ніхто не вірив, що ми вистоїмо. Навіть західні розвідки допускали, що російські війська у випадку вторгнення захоплять Київ за кілька тижнів. Але українці проявили таку хоробрість, таку люту готовність захищати рідну землю, що це вразило всіх – і ворогів, і друзів. Я не буду говорити про подвиги ЗСУ, які розбивали в багато разів чисельно переважаючого ворога. Нехай оборонні та наступальні операції коментують воєнні експерти. Я напишу лише про цивільних. Згадайте як люди, озброєні одними жовто-блакитними прапорами, перекривали дорогу танкам. Як за кілька днів добровольці організувались у територіальну оборону і закрили в'їзди та виїзди до кожного, навіть найменшого населеного пункту, не даючи ніякого шансу пробитись ворожим ДРГ. Як містяни стирали мітки з будинків. Українці були готові відбиватись хоч би сокирами й камінням.

Так, сьогодні нам дуже багато допомагає Захід. Без сучасної зброї, боєприпасів було б важко звільняти окуповані території. Але рішення про військову підтримку України було прийнято саме після того, як ми відбили напад на Київ, після того як нинішні партнери побачили, що українці згуртовані, незламні і реально здатні протистояти ворожій навалі.

Нам дуже довго нав'язували комплекс меншовартості, що українці якісь не такі, що ми «менший брат», що ми слабкі, завжди від когось залежні. Ми ж довели всьому світові і передусім самі собі, що ми сильні і більше ніхто не змусить нас відчувати себе в чомусь гіршими за інших.

Перемога над страхом

Я не вірю, коли хтось каже, що йому не було страшно. Можливо, він сам цього не усвідомлює, адже стрес у різних людей проявляється по-різному. Я, наприклад, не пам'ятаю якою була минула весна, як не намагаюсь, та все ж не можу згадати, коли зійшов сніг, коли почалось потепління, коли розпустились дерева, а я завжди на це звертаю увагу.

Я знаю людей, які абсолютно не реагували на вибухи, спокійно дивились як розриваються ракети, але при цьому вони тижнями взагалі не відчували смаку їжі. Знаю тих, хто не міг по кілька діб заснути, і тих, хто просто не міг сидіти на місці. Та все ж ми не дозволили страху взяти над собою гору і конвертували його в готовність допомагати, кожен на тому місці , де може.

Країна волонтерів

Напевно, ви не знайдете людину, яка хоч би чимось не була залучена до волонтерства. Хтось віддає речі на маскувальні сітки, хтось їх збирає, хтось плете. Хтось готує окопні свічки, а хтось пече пиріжки. Хтось приймає переселенців, а хтось приносить для них теплі ковдри. Хтось збирає банки для консервації військовим, хтось їх наповнює, а хтось везе на передову. Хтось допомагає сиротам, а хтось беззахисним літнім людям. Хтось ремонтує автівки на передову, хтось виготовляє буржуйки, а хтось працює на звичайній роботі, платить податки і донатить на ЗСУ. Кожен робить свій вклад в Перемогу. Адже це значно краще, ніж тремтіти від страху.

Війна з комунікаціями

Коли загарбники зрозуміли, що їм не перемогти ЗСУ на полі бою, вони оголосили війну цивільному населенню. Вони хотіли зламати опір, щоб ми не могли віддалено працювати і нормально жити, припинили допомагати армії і почали тиснути на владу, щоб вона пішла на хоч якесь перемир'я. В перші місяці ракетних обстрілів енергооб'єктів ми всі готувалися до найгіршого – купували генератори, запасались ліхтариками і свічками, продуктами тривалого зберігання, радіоприймачами, шукали будинки в селах, де є пічки і колодязі. Домовлялись як давати знати рідним, що все добре, якщо не буде ніякого зв'язку.

Ми були готові до того, щоб нам доведеться тижнями жити без електроенергії, водопостачання та опалення. Ми знали, що треба протриматись зиму і вистояли б навіть так. Але ворог і тут програв, наші енергетики та комунальники проявили таку самовідданість і такий професіоналізм, що стали національними героями. В холод, під загрозами обстрілів вони за кілька годин відновлювали електропостачання і всі інші комунікації.

За дуже короткий час магазини, аптеки, поштові відділення, банки і вся необхідна для людей інфраструктура навчилися працювали в умовах відключення світла. В супермаркетах, на заправках, на вокзалах, в кафе, скрізь можна було підзарядити гаджети. Провайдери закупили додаткове обладнання, щоб люди, які працюють віддалено, могли підключити роутери до автомобільних акумуляторів, павербанків і отримувати інтернет. Як би загарбники не намагались напакостити, українці все одно знайшли можливість жити і працювати навіть в таких умовах.

Життя тут і зараз

Усім тяжко і всі стомились. Тяжко від розлуки з рідними – у когось близькі на передовій, у когось за кордоном, у когось на окупованих територіях, у когось просто далеко. Тяжко читати новини, відчувати біль тих, кому не пощастило і в їхній дім прилетіло. Тяжко знати, що обриваються життя наших захисників, що їхні рідні їх більше ніколи не побачать.

Поки війна не закінчиться ні в кого не буде нормального життя. Не буде безтурботного планування відпустки на море, поїздки в гори, купівлі модного одягу чи новинок техніки.

Усі наші мрії і бажання – це Перемога. І наша віра в неї непохитна. Згідно останніх соцопитувань 87% українців впевненні в Перемозі України!

Та ніхто не знає, коли закінчиться війна. А життя все ж іде, і ми навчилися його відчувати і цінувати. Життя у посмішці людини, якій ти притримав двері чи підсвітив прохід по темному переходу, у вдячності військових, яким купили новий дрон чи передали домашню випічку, в розчуленні бабусі, який ти привіз продукти, у сміху дитини, яка грається на дитячому майданчику, бо зараз тихо.

Ми вистояли цей рік і триматимемося стільки, скільки буде потрібно. І одного ранку обов'язково проснемося від дзвінка «Прокидайся, закінчилась війна»!