Справжні реформи мають розпочинатись з оборонної доктрини, адже скелет держави держиться на людях, які готові та здатні захищати її.

У XVII-XVIII століттях більша частина земель сучасної центральної і східної України входили до складу мілітарізованої держави під назвою Військо Запорозьке своєрідної військової республіки підвалини якої заклав ще гетьман П. Сагайдачний (згодом також відомої як Гетьманщина), адміністративно-територіальними та військовими одиницями котрої були сотні, що складали козацькі полки.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки:

Політична влада. Територія. Політико-адміністративний устрій

 На звільнених територіях України та Запоріжжя влада перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної ко­зацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найго­ловніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козаць­ким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе «са­модержцем руським», посол Венеції говорив про нього як про «справж­нього государя», а керівник англійської революції Олівер Кромвель нази­вав його «імператором запорізьких козаків».

Козацький сотник

Територія. Спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорізької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Під час Національно-визволь­ної війни території, які були під владою періоду визволені території переходили з рук у руки, Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державо­творчих процесів. Український історик І. Крип'якевич опи­сав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: «З Польщею — Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Ро­сією — традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом — че­рез так зване „Дике поле“.

 

Козацький полковник

Політико-адміністративний устрій. На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано сотенно-полкову систему, яка виникла ще на Запорізькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічни­ків. На вершині козацької ієрархії стояв гетьман­ський уряд (гетьман та його помічники, які утворю­вали раду генеральної старшини при гетьмані).

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у найважливіших — ота­манам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами — сільські отамани. Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання. Столицею держави було місто Чигирин.

Право, суд та судочинство. Фінансова система та податки

 На звільнених від Речі Посполитої тери­торіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні нор­ми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасова­но суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покаран­ня за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час Національно-визвольної війни до нього перейшли найви­щі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення ко­зацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Анто­нович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдарован­ня, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.

Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана.

З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено поса­ду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і гро­шових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установ­лювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького. Поповнення державної скарбниці здійснювали з чотирьох основних джерел:

Соціальна структура населення. Військо

В умо­вах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Геть­манщині визначалося п'ять станів:

Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та еко­номічним становищем. До привілейованої групи належали:

 

Прапор Б. Хмельницького

Їм значно поступалися в правах і соці­альному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціаль­ну базу Гетьманщини, він надав право се­лянам переходити в козацький чи міщан­ський стан.

Незважаючи на різне політичне та соці­ально-економічне становище різних верств населення в Україні, гетьманові вдалося їх об'єднати навколо єдиної ідеї — боротьби за незалежну Українську державу.

Наявність власного війська. У роки На­ціонально-визвольної війни українське вій­сько нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило за­гальнонародний характер. В. Антонович убачає велику заслугу Б. Хмельницького у створенні Української армії з цивільних людей, які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкра­щих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницько­го вона завдала поразки найкращим поль­ським полководцям — Потоцьким, Вишневецькому, Чарнецькому. У багатьох битвах Національно-визвольної війни українські війська виявили масову жертовність, геро­їзм, самопожертву в ім'я України.

  

 Клейноди

 

Козацькі шаблі

Активна зовнішня політика. Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримува­ла постійні дипломатичні контакти з Росією, Кри­мом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Мол­довським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі ін­триги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали про­валу. За роки Національно-визвольної війни Україна постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава. 

 

Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства. Невідомий художник. Середина ХVII ст.

 

В. Липинський писав про Б. Хмельницького: „Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш геніальних держав­ах мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив у п'ятдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки рефор­мував готову вже державу, тільки європеїзував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в своєму поневоленні московське море. А Богдан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту падаючих румовищ старої, ним же розваленої Речі  Посполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західну культуру в Україні в обличчю постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі різниці протилежних цивілізаційних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою“.

Адміністративні центри сотень були у містах і містечках, іноді — великих селах. У великих козацьких центрах, переважно полкових містечках, розташовувалася не одна, а дві-три і більше сотень (зокрема за Реєстром 1649 р. у Ніжині було аж п'ять міських і одна полкова сотні).

Назва сотні переважно походила від назви населеного пункту, де був сотенний центр, але іноді, особливо на ранніх етапах існування козацької держави,- від прізвища чи імені (рідше) сотника чи організатора сотні.

Представниками військової адміністративної влади на території полку і виконавцями доручень гетьмана, генеральних та старшинських рад були полковники. Прерогативи полковника охоплювали широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень. Полковники забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території. Насамперед вони розпоряджалися земельним фондом (так звані рангові маєтності) колишньої королівщини та земель, залишених шляхтою. Полковники розподіляли ці землі між старшиною і козаками як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, справляти податки до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, що належали до військового фонду, збирали орендну плату. Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах ставили під їхній контроль також міське господарство і давали змогу втручатись у внутрішні справи міст.

Аналіз діяльності генеральних і старшинських рад, а також механізмів реалізації указів і розпоряджень гетьмана свідчить про те, що кістяк адміністративної системи Гетьманату становили старшини, які посідали полковницькі уряди. Насамперед саме полковники чисельно переважали в питомому складі вищих старшин, котрих гетьмани закликали до участі у найважливіших нарадах. Саме в їхніх руках, а не у руках старшин генеральних, були механізми реалізації ухвал. Крім того, у безумовній важливості позицій саме полковників переконують і стратегії службового зростання цієї категорії козацьких урядників. Наприклад, лише у другій половині XVII ст. полковницький уряд став для Якима Сомка, Михайла Ханенка і Демка Ігнатовича останнім щаблем перед посіданням уряду гетьманського. Полковницькою службою зарекомендували себе й гетьмани Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Самойлович й, очевидно, Степан Опара (як полковник наказний). З-поміж п'яти гетьманів першої половини XVIII ст. троє перед обранням на найвищий адміністративний уряд також були полковниками: Іван Скоропадський, Павло Полуботок і Данило Апостол.

Значна частина полковників після виконання своїх обов'язків з керівництва полку увійшли до складу генеральних старшин, причому до вищого їх ешелону як обозні, судді, рідше — писарі та осавули. Зокрема, саме з полковництва прийшли на уряд генеральних обозних такі відомі старшини, як Тимофій Носач, Костянтин Виговський, Семен Половець, Федір Коробка, Василь Дунін-Борковський, Іван Демиденко та Іван Волевач; генеральних суддів — Федір Лобода, Антон Жданович, Григорій Лесницький, Іван Креховецький, Прокіп Бережецький, Михайло Гамалія та інші; генерального писаря — Павло Тетеря та генеральних осавулів — Петро Дорошенко, Іван Богун, Григорій Гамалія, Костянтин Солонина та інші.

Досить показовою у сенсі престижності полковницького уряду є і практика призначення на полковництво діючих генеральних старшин Війська Запорозького. Зокрема, саме таким чином замістили вакансію полковника генеральні обозні Яків Коряцький і Федір Коробка, генеральний писар Лукаш Бузкевич, генеральні судді Михайло Суличич і Дмитро Чернявський, генеральні осавули Павло Яненко-Хмельницький, Іван Скоробагатько, Яків Лизогуб, Ярема Петрановський та інші.

При управлінні ввіреним йому полком полковник спирався на полкову старшину, склад якої інституційно майже повністю дублював склад гетьманського уряду — полковий обозний, полковий суддя, полковий осавул, полковий писар і полковий хорунжий, тобто не було лише уряду бунчужного, натомість згадки про інститут полкового хорунжого у джерелах регулярно зустрічаються від середини XVII ст., коли уряд хорунжого генерального ще не став таким, що діяв постійно.

Вочевидь близькими були і моделі службової ієрархії полкового та генерального рівнів, щоправда, позиції полкового писаря, як і полкового обозного, мають значно слабший вигляд, аніж позиції їхніх аналогів у гетьманському уряді. Зокрема відповідно до норм договору 1654 (повтореними без змін у цій части і у пізніших угодах) полковий осавул отримував щорічно на ранг 200 злотих і прибутки з млина, в той час як полкові писар і хорунжий були обмежені лише виплатою 50 злотих. Про плату полкових обозних з нез'ясованих причин у договорах не йшлося, а на ранг полковнику призначалося 100 єфимків і прибутки з млина. Згідно із запропонованим урядом П. Тетері проектом сеймової постанови представницького органу Речі Посполитої 1664 р., полковнику і полковому осавулу передбачалося виділення на ранг млина, а першому з них — ще й прибутків з одного староства. Слід зауважити, що, крім полковників, такі великі пожалування на ранг було передбачено лише гетьману, що недвозначно вказує на вельми високий соціальний статус цієї групи козацької старшини в ієрархічній структурі Війська Запорозького. Певну перевагу статусу полковника перед частиною генеральних старшин засвідчує і фактичний матеріал, що стосується взаємин Війська Запорозького з царем. Зокрема, у „Выписке краткой о дачах жалованья...“, датованій кінцем 70-х — початком 80-х рр. XVII ст., розміри отриманої полковниками від царя натуральної платні з нагоди укладення перемир'я з турецьким султаном поступалися лише розмірам пожалування гетьмана і ледь-ледь генерального обозного, натомість перевищували винагороду інших генеральних старшин.

Завершуючи розгляд ієрархічної моделі полкового уряду, слід зазначити, що на початках становлення військово-адміністративної структури Гетьманату зустрічаються згадки про наявність не одного, а двох полкових хорунжих, один з яких є „першим“, а, отже, і старшим. У документах кінця XVII- XVIIІ ст. виявити подібні факти не вдалося, тож можемо висловити припущення про відмову від такої практики.

Натомість стає поширеним так зване „наказничество“, що прикладається і до уряду полковника (найчастіше), і до урядів його помічників. Наказних, тобто тимчасово виконуючих обов'язки полковників, призначає сам полковник чи гетьманська адміністрація або на час відсутності повноважного урядовця в полку, або для керування частинами полку в поході, або ж по усуненні повноправного полковника до нового обрання чи призначення. Нерідко справа не обмежувалася призначенням лише одного наказного полковника — їх могло бути два-три (особливо якщо це стосувалося розпорошення полку для участі у воєнних операціях одразу на декількох театрах бойових дій та, природно, керування полковою адміністрацією на місцях).

Виконувачами обов'язків наказного полковника здебільшого призначали сотників, причому переважмо тих, котрі очолювали сотні в полкових центрах; рідше — полкову старшину; і ще рідше — генеральних старшин (осавулів, бунчужних чи хорунжих). Перебування на уряді Наказного полковника часто-густо ставало своєрідним трампліном для переміщення на повне полковництво або ж засвідчувало впливовість того чи іншого старшини в середовищі певної козацької корпорації.

У практиках адміністрування першої половини XVIII ст. гетьман або царський уряд вдавалися до застосування інституту „наказничества“ для того, аби, уникаючи номінування „повного“ полковника, зберегти уряд вакантним для призначення на нього свого протеже чи передачі фактичного управління полковими справами іншим владним структурам (наприклад, комендантам російських гарнізонів, розквартированих у полкових центрах Лівобережжя).

Модель адміністративного устрою полку дублювалась на сотенному рівні, де владні повноваження реалізували сотник, спираючись на сотенну старшину — сотенного осавула, сотенного хорунжого та сотенного писаря, а також курінних отаманів, які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами сотні. Кількість останніх коливалася від 2-3 до 5-6 осіб. І хоч згадок про них, на відміну від сотенного хорунжого чи осавула, у правових документах, що регулювали розміри щорічної рангової платні, немає, історичні джерела, які відображають хід політичних процесів, переконують у їхній важливій ролі, можливо, навіть дещо більших владних можливостях, аніж інших козацьких урядників сотенного рівня, за винятком, звичайно, сотника і городового отамана (там, де останні були).

Функціональні обов'язки городового отамана передбачали прерогативи адміністрування в полковому центрі або гетьманській резиденції, без зачіпання сфери військової. Втім, таке формальне обмеження не надто послабляло вплив цієї групи козацьких урядовців. І в цьому зв'язку передовсім варто наголосити, що інститут городових отаманів зберігався лише у великих козацьких центрах — полкових містах, де перебувало кілька козацьких сотень, або ж у гетьманській резиденції. У реєстрах козацької старшини відомості про городового отамана, як правило, йшли зразу ж після згадки про сотника полкової або першої міської сотні, перед отаманами курінними та іншою сотенною старшиною .

Нерідко уряд городового отамана посідали старшини, які або перед тим, або зразу ж по тому обіймали високі посади в службовій ієрархії Війська Запорозького, в числі їх й уряди полковників і генеральної старшини. Зокрема, саме такий шлях службового зростання пройшли стародубський полковник Тимофій Олексієвич та чигиринський — Федір Коробка, генеральні судді Павло Животовський, Іерман Гапанович та Іван Домонтович, генеральний осавул Іван Ковалевський.

Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для обговорення і вирішення найважливіших військових, адміністративних та судових справ.

Посади як полкової, так і сотенної старшини формально вважалися виборними. Однак на практиці на полковництво та важливі уряди полкової старшини гетьман призначав самостійно чи за згодою Старшинської ради. Вища старшина дражливо ставилася до перебрання цієї важливої функції гетьманами до своїх рук і в боротьбі з цією тенденцією діставала підтримку в російського уряду. Зокрема, уже до „Переяславських статей“ 1659 р. було внесено положення про те, аби гетьман „без ради и совіту всей черни“ не призначав на полкові уряди та не скидав з них.

Окремішнє становище в політичній системі Гетьманату займало населення міст. Як українська православна шляхта, міщани в роки революції зберегли за собою „давні права і вольності“, тобто традиційні форми. І якщо шляхетське (земське) самоврядування на території Української держави поволі занепадає внаслідок перебрання козацтвом на себе функцій народу політичного і злиття шляхетства з козацькою старшиною, то міське самоврядування розвивається й надалі. Юридично міста поділялися на дві групи — магістратські й ратушні. Перші з них користувалися магдебурзьким правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим згодом гетьманами або царським урядом. За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі та торговельні пільги тощо. Ним встановлювався порядок обрання міських властей, їхні управлінські функції, основи цивільного та кримінального права, норми оподаткування, регламентування діяльності ремісничих цехів і купецьких об'єднань тощо. На чолі міста стояв війт, який мав „містом радити і правити волосчанами, здавна до міста належачими... і їх судити, порядки винайдовати“. Війта обирало все поспольство і затверджував гетьман. Влада війта була довічно. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися з ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду. Райці відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит, підтриманням зв'язків із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство по цивільних і кримінальних справах, виносили по них вироки, аж до смертних.

Давній устрій міського самоврядування було порушено тим, що частина міщан стала козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городового отамана, внаслідок чого у містах нерідко виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям. Козацька адміністрація часто втручалася в міське господарство, захоплювала міські землі, сіножаті, млини й шинки, а міський патриціат, захищаючи давні привілеї, намагався поширити свою владу і на козацьке населення міст.

Управління малих містечок, населення яких не володіло правами магдебургії, зосереджувалось у ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади в краї.

Механізм функціонування політичної влади, сукупність принципів, методів і засобів здійснення керівництва суспільством визначають характер політичного режиму, а останній, згідно з панівною в політології думкою, маркує тип політичної сис теми. Механізм функціонування політичної влади в козацькій Україні дає змогу охарактеризувати політичний режим Гетьманату як республікансько-демократичний, що поєднував у собі елементи як прямої, так і опосередкованої демократії і базувався на полково-сотенному адміністративному устрої.