Застосування теорії еліт до українських реалій дає зовні парадоксальну картину: правлячий клас / еліта представлена симбіозом олігархів та державно-бюрократичної системи, контреліта — компрадорами, що діють у зв'язці із зовнішніми бенефіціарами, анти-еліта — «людьми модерну». Однак, все стає на свої місця, якщо ми визнаємо той факт, що в Україні встановилася неофеодальна суспільно-політична формація і як наслідок того, що разом із соціалізмом український правлячий клас позбувся і від модерну.
Перш за все, необхідно уточнити, що цілий ряд ознак, притаманних сучасному західному суспільству, не визначає суспільно-політичну формацію, сталу в Україні як капіталістичну. Простіше кажучи, деякі ознаки капіталізму, які виглядають, як іманентні, не є такими, у всякому разі — в українських умовах.
Наприклад, рівень сучасного науково-технічного прогресу (НТП), благами якого практично нарівні з Заходом користуються українці являється наслідком не капіталістичного суспільно-політичного устрою, а процесами глобалізації. Зрозуміло, що НТП на Заході — прямий наслідок капіталізму, його інвестиційної та інноваційної складових. В Україні досить високий рівень НТП ніяк не відображає, а тим більше — не визначає пануючу суспільно-економічну формацію.
Призначення капіталу полягає в створенні доданої вартості та отриманні прибутку. Але якщо ми акуратно віднімемо всі бонуси і преференції, гарантовані бізнесу українських олігархів законодавчими, підзаконними та регуляторними актами, всі прямі і непрямі субсидії з державного і місцевих бюджетів, всі «правильні» рішення судів і ангажованість правоохоронної системи в цілому, то розкриється досить показова картина:
по-перше, в чистому вигляді, бізнес-діяльність українських олігархів є інтегрально неприбутковою та глибоко збитковою;
по-друге, ця бізнес-діяльність de facto не створює додану вартість, а послідовно знищує частину вартості сировини, оборотного капіталу і робочої сили, що беруть участь в процесі виробництва.
Виходячи з цього, активи, що знаходяться в розпорядженні українських олігархів, не є капіталом, а самі вітчизняні олігархи не є капіталістами. В крайньому випадку можна говорити про «псевдо-капітал» і «псевдо-капіталістів», але застосовувати до них критерії успішності та ефективності з точки зору капіталістичної системи — абсолютно некоректно!
У першому наближенні, українські (як і всі пострадянські) олігархи є групою осіб, які перерозподіляють створену іншими додану вартість в свою користь. Нижче ми зробимо важливе уточнення і доповнення до цього формулювання.
Правлячий клас / Політична еліта
Ядро українського правлячого класу сформувалося в період розвалу Радянського Союзу з частини державно-бюрократичного апарату, «червоних директорів» і адаптувалися до нових реалій «підприємців» початку 90-х.
Поява незалежної України запустила два основні тренди: вихід зі складу СРСР стимулював «облаштування території», а розрив з соціалістичною системою — вбудовування в міжнародний поділ праці в рамках капіталістичної системи. І далеко не відразу стало очевидним, що ці тренди в значній мірі антагоністичні; в будь-якому випадку був потрібен високий рівень державного менеджменту, щоб їх поєднати. Відсутність необхідних знань / вміння / досвіду вкупі із захопленням «облаштуванням території» призвело до того, що українська економіка практично не зуміла вбудуватися в міжнародний поділ праці своїми галузями з високими рівнями переділу / доданої вартості; з кожним роком структура українського експорту ставала все більш сировинною (в 2020-му році частка АПК в українському експорті досягла 45%, чорних металів і виробів з них — 17,5%, мінеральних продуктів — 10.5%; частка експорту високотехнологічної продукції не досягає 10%) .
Починаючи з початку 90-х основою функцією державно-бюрократичного апарату стало «облаштування территорії '; «Червоні директори» зайнялися «облаштуванням» в нових умовах своїх суб'єктів господарювання, іноді виходячи на масштаб галузей; частина підприємців була включена в процеси «облаштування території» і «облаштування суб'єктів господарювання» в якості механізмів перерозподілу суспільних (бюджетних) коштів та суспільної власності в приватні руки.
В результаті цих процесів сформувався правлячий клас у вигляді симбіозу державно-бюрократичного апарату і олігархів. І тут важливо відзначити, що незважаючи на зовнішню парадоксальність, саме другі є «молодшими партнерами» перших, а не навпаки. Українські олігархи є ключовим елементом перерозподілу бюджетних коштів на користь державно-бюрократичного апарату; в масштабі макроекономіки мова йде про перерозподіл доданої вартості, створеному усією громадою на користь невеликої групи осіб.
Прошарок «червоних директорів» поступово зникав в ході приватизації за непотрібністю (як надмірна елемент в системі), лише у вкрай незначному ступені поповнивши ряди олігархів.
У цій системі немає місця великому капіталу (а, відповідно — капіталізму) в його буквальному значенні, як самовзрощуючій вартості, що використовує інвестиції (капіталовкладення) і інновації (нові сфери застосування капіталу).
У підсумку в країні склалася переважно неофеодальна система, як результат того, що разом з соціалізмом український правлячий клас відмовився і від модерну. Очевидно, що парадоксальна розвилка між капіталізмом і неофеодалізм виникла в Україні, та й на всьому пострадянському просторі в силу розвалу соціалістичної системи.
Перерозподіл раніше «загальнонародної» / державної власності між громадянами могло піти, як по капіталістичному, так і по неофеодальному шляху: в першому випадку власність і / або активи перетворюються в капітал, у другому — в багатство.
Примноження капіталу пов'язане, в першу чергу з інвестиціями та інноваціями, і спирається на економічні знання і те, що називається «дух підприємництва».
В основі примноження багатства лежать привілеї, які ми спрощено називаємо «близькістю до влади», яка визначається особистою лояльністю. На відміну від класичного феодалізму, де об'єктом лояльності є суверен / сюзерен, при неофеодалізмі таким об'єктом виступає державно-бюрократичний апарат та часто уособлюється окремими чиновниками.
Нинішні українські олігархи — це великі власники, які пройшли «штучний відбір» вітчизняної державно-бюрократичної системи і довели свою здатність з нею взаємодіяти, як ключовий елемент особистого збагачення за рахунок державного бюджету.
І якщо успішний капіталіст — це людина, яка являється експертом та знавцем природи капіталу, включаючи розуміння численних специфічних сфер сучасного менеджменту і маркетингу, то успішний український олігарх є експертом і знавцем природи української влади і людської натури чиновників, які приймають ключові для нього рішення.
Відсутність de facto в країні великого капіталу та відповідно великих капіталістів, робить необхідним переглянути ще три «капіталістичних стереотипи», які не можна застосувати до української соціально-економічної формації.
«Ефективний власник». Передбачається (з усіма застереженнями і натяжками), що в умовах ринкової конкуренції власником капіталу стає той, хто вміє найбільш ефективно генерувати з нього прибуток і додану вартість. В іншому випадку цей капітал (підприємство, фірму, фінансова установа і т.п.) чекає загибель (банкрутство).
В українській неофеодальній системі «ефективним» вважається власник, який зуміє залучити до фінансування свого активу якомога більше бюджетних коштів і забезпечити йому якомога більше число пільг і преференцій через прийняття відповідних рішень органами влади. І саме під контроль таких «власників» прагне передавати активи державно-бюрократична еліта.
«Українська системна корупція спотворює капіталістичну / ринкову систему». Тут ми знову стаємо заручниками обраної термінології. Те, що в рамках капіталістичного устрою ми цілком справедливо називаємо корупцією, є невід'ємною частиною неофеодалізму. Тобто, дані de jure кримінальні діяння є не просто складовою частиною, а de facto невід'ємним економічним базисом сформованої системи.
Саме в силу цього і системна, і побутова корупція поки невикорінні в Україні в принципі, незалежно від удосконалення законодавства і створення «незалежних» антикорупційних органів.
Тут важливо в черговий раз відзначити, що при капіталізмі кінцевою метою корупції є отримання додаткової доданої вартості, тобто примноження капіталу; можна сказати, що корупція є несправедливим і незаконним способом підвищення ефективності наявного капіталу. При цьому повне викорінення корупції робить систему більш ефективною і дозволяє посилити її соціальну складову, про що свідчить досвід країн Північної Європи, а також Нової Зеландії.
В рамках же неофеодальному системи, зв'язки, за аналогією іменовані корупційними, є її невід'ємною складовою і являють собою форму феодальної ренти — платою неофеодалів державно-бюрократичній системі за отримані «в годування» окремі базові підприємства, цілі галузі / сфери економіки, іноді — території.
Важливо відзначити, що в неофеодальній системі у зв'язку з de facto відсутністю капіталу, практично стерто межу між примноженням багатства в сфері державної служби та приватного бізнесу. Саме тому окремим кланам / групам в різний час «в годування» передавалися як деякі митні пункти, так і вся митна служба в цілому; в цьому ж списку — податкова служба, фінансова система, Нацбанк, охорону здоров'я ...
«Ринкове / капіталістичне» законодавство, що діє в Україні, задає рамки капіталістичної соціально-економічної формації “. Справа в тому, що формально „капіталістичне“ законодавство з „феодальними“ нюансами в законах, підзаконних актах і практиці правозастосування породжують неофеодальному відносини.
Одним із наслідків de facto неофеодальних відносин в de jure капіталістичній системі є особливий характер соціальних ліфтів.
Спрощуючи, можна стверджувати, що соціальні ліфти — найважливіший елемент соціальної інфраструктури — при феодалізмі формують в першу чергу привілеї, що дають доступ до того чи іншого рівня багатства. Доступ до привілеїв можна отримати через походження і / або лояльність, при цьому лояльність по відношенню до „розподільника“ привілеїв обов'язкове в будь-якому випадку.
При капіталістичному ж соціально-економічний устрої соціальні ліфти формуються через освіту і / або здатність ефективно управляти капіталом, при цьому ефективність використання капіталу — обов'язкова. Зрозуміло, походження також має важливе значення, але вже опосередковано — як трамплін до більш якісної освіти.
Неофеодальна суспільно-політична формація, що склалася в Україні, цілком органічно накладається на домінування феодального дискурсу (або феодального коду) на рівні „колективного несвідомого“. Тобто, „середній українець“ і мислить, і описує реальність переважно в термінах неофеодалізму.
Контреліта.
Українська контреліта, в повній відповідності з теорією еліт, бореться за доступ до ресурсу, яким на сьогодні володіє правлячий клас. А цим ресурсом, як ми показали вище, є феодальна рента. Таким чином, контреліта не ставить собі за мету руйнування сформованої в Україні неофеодальної соціально-економічної системи, заснованої на перерозподілі створюваного суспільного продукту на користь вузького кола осіб. Мета української контреліти — перенаправити цю ренту на користь зовнішніх бенефіціарів, які представляють „колективний Захід“.
Українська контреліта носить яскраво виражений компрадорський характер і на сьогодні, крім широкого представництва в уряді і парламенті, вона de jure контролює наглядові ради державних корпорацій, de facto виводячи їх з-під контролю держави і перенаправляючи непрозорим для українського суспільства чином значну частину доходів іноземним бенефіціарам.
Українська контреліта, на противагу правлячому класу, прагне до зменшення ролі держави, лібералізації / дерегуляції економіки. Це пов'язано з тим, що контреліта бере під контроль інфраструктуру країни — сферу, в якій національні корпорації є природними монополістами. І державне регулювання — перешкода на шляху встановлення монопольно високих цін. Тобто, замість корупційних схем справляння феодальної ренти через пільги, преференції і т.п. (Див. Вище), що застосовуються правлячим класом, компрадорська контреліта використовує своє монопольне становище в сфері інфраструктури для перерозподілу суспільного продукту на користь невеликої кількості зарубіжних бенефіціарів.
В рамках такого протистояння зрозуміла роль антикорупційних органів (Національне Антикорупційне Бюро — Національна Антикорупційна Прокуратура — Вищий Антикорупційний Суд), створення яких було буквально нав'язано Петру Порошенко разом з їх „недоторканним“ керівництвом: мінімізувати отримання феодальної ренти правлячим класом і перенаправити її під контроль компрадорської контреліти , яка виступає в якості операторів зовнішніх бенефіціарів.
Найбільш наочний приклад — НАК „Нафтогаз“, хоча подібного роду схеми приміряються, і до „Укрпошти“ (активно лобіюється передача останньої функцій банку з подальшою приватизацією). З інших яскравих „кейсів“ — приватизація „Укрспирту“ пройшла за правилами (і в інтересах) неофеодальному еліти, а за контроль над ДП „Укрзалізниця“ йде жорстка боротьба між неофеодальному елітою і компрадорської контрелітою.
схема дзеркальна — якщо олігархи є механізмом для перерозподілу створеної в Україні доданої вартості на користь верхівки державно-бюрократичного апарату, то компрадорів виступають в ролі механізму для такого ж перерозподілу на користь представників іноземних державно-бюрократичних апаратів, здатних забезпечити в Україні політичний „дах“ для діяльності компрадорської контреліти.
Як нюанс можна відзначити, що якщо в разі правлячого класу можна говорити про партнерські відносини чиновників і олігархів в процесах перерозподілу, то щодо контреліти мова йде всього лише про зарплати (хоча і про високі і надвисокі) для компрадорів, якими їх забезпечують іноземні бенефіціари за рахунок ... українського бюджету.
Протиріччя між українською елітою та контрелітою часто вступають в гостру фазу, наприклад, там, де олігархи лобіюють пільги і преференції, компрадорів наполягають на монопольно високих цінах. У цій ситуації, частина державно-бюрократичного апарату починає кидатися між внутрішніми і зовнішніми „сюзеренами“.
Тут, до речі, проявляється одна важлива відмінність класичного феодалізму епохи „високого середньовіччя“ від сучасного пострадянського неофеодалізму: сьогодні не завжди очевидний „сюзерен“; більш того, поряд з можливістю переходу від одного „сюзерена“ до іншого, не є рідкістю ситуації „слуг двох панів“.
Однак, головна суперечність еліти і контреліти полягає в ставленні до державно-бюрократичного апарату: „проект Україна“, який просуває українська контреліта, передбачає радикальне скорочення функцій державно-бюрократичного апарату і, як наслідок — його настільки ж радикальне скорочення.
У той же час, у контреліти відсутній проект повернення України в модерн і подолання неофеодального коду; їх завдання — перебудова існуючої неофеодальної системи під зовнішніх сюзеренів.
Вже сьогодні контреліта дуже глибоко проникла в правлячий клас, будучи його невід'ємною частиною. Але головним соціальним ліфтом для представників контреліти є в першу чергу не електоральні процеси, а НКО та інші структури „громадянського суспільства“, що фінансуються з-за кордону бенефіціарами компрадорського способу перерозподілу суспільного продукту.
Антиеліта
Як анти-еліти в Україні виступають „люди модерну“, для яких неприйнятна ситуація в країні неофеодальна система. Як і „положено“ анти-еліті, у них немає власного проекту розвитку країни.
Українська анти-еліта мислить категоріями модерну і капіталізму (незалежно від свого ставлення до даної суспільно-політичної формації): прогрес / розвиток, додана / додаткова вартість, інвестиції, інновації тощо
Анти-еліта вважає корупцію спотворенням ринкових відносин і закликає до законодавчої боротьби з нею. Також ці люди вірять в можливість створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, хоча в системі, в якій, як ми показали вище, відсутня de facto великий капітал, серйозні капіталовкладення
