(Нотатки романіста)

Допис 7

Пишучи історичні романи про козацьку Україну XVI–XVII століть, і, зокрема, працюючи над «Хазяїном Чортового млина», я звернув увагу на одну деталь.

Читаючи щоденники іноземців, які подорожували українськими землями, щоразу натрапляєш на схожі описи. Їх захоплювали не лише родючі чорноземи, великі стада худоби чи багаті ярмарки. Усі вони обов'язково згадували українські села. Світлі. Охайні. Чисто вибілені хати серед вишень і яблунь настільки врізалися їм у пам'ять, що про них писали без винятку, як французи так і німці, турки, італійці.

Начебто, дрібниця. Але коли одна й та сама деталь починає повторюватися у свідченнях людей, які ніколи не знали один одного, а значить, були безпристрасні, мимоволі замислюєшся: чого вони вчепилися того вапна? Велике діло, хату побілити.

Але якщо читати далі, починаєш розуміти: ні, не про вапно мова. Це лише один з факторів, котрий першим кидається у вічі. Річ у широкому загалі, який відрізняв українців від східних сусідів. То й же французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан, який прожив в Україні понад п'ятнадцять років, писав, що місцеві селяни живуть значно заможніше, ніж у московії. Він згадував охайні хати, доглянуте господарство, пасіки, численні стада худоби. І зокрема сади. Людина, яка об'їхала пів Європи, звернула увагу саме на них. Навряд чи випадково.

А що вони бачили на московії? Не в Сибіру чи на півночі, а тут же, буквально в кількох кроках від межі, що розділяла Лівобережжя від росії. Там ті самі ліси. Така ж земля. Майже той самий клімат. Але зовсім інші села. Темні дерев'яні зруби, високі паркани, вузькі вікна, подвір'я, заховані за суцільними огорожами. Якщо козацьке село відкривалося назустріч подорожньому, пишаючись собою і розкриваючи обійми кожному, хто завітав у гості, то московське насторожено відгороджувалося від усього світу.

Чому так? Їм що — вапна бракувало?

А потім зрозумів. Що значить побілити хату? Це не один день квачом помахати. Це треба спершу заготовити вапно, яке аби не обсипалося порохом, треба вміти загасити і не менше року витримати в ямі, затерти, вирівняти та підправити стіни, оновити призьбу. А як стіни впорядковані, то не зашкодить перекрити стріху, заплести новий тин, підправити ворота. Тобто, опріч важкої щоденної роботи по господарству, ще додатковий добрячий шмат праці. І так — з року в рік, а то й двічі. І що ж може примусити людей до цього? Не полежати у холодочку, лузаючи насіння, а працювати?

Тільки одне — якщо людина робить усе це для себе. Не з наказу, не з примусу, а для власного задоволення. Бо це її хата. Бо — хазяїн. Не на один день, а до скону.

Те ж саме і з другою, не меш важливою прикметою, котру не минали всі іноземці.

Сад. Не кілька дерев біля тину, а справжній сад.

Здавалося б, а оцей клопіт вам навіщо? Яблуня чи груша починає по-справжньому родити лише років через вісім, а то й десять. А до того скільки треба навколо тих саджанців находитися, аби не всохли і вся праця не пропала намарно. А десять років у ті часи то була половина дорослого життя. І виходило, що сад садили не для себе, а для дітей… а то й онуків.

І в цій простій, здавалося б, буденній роботі раптом відкривається ціла філософія життя. Українці жили не одним днем чи роком. Вона дивилися на покоління вперед. Хазяїн садив сад, не стільки для себе, як задля родини, з думкою про майбутні покоління свого роду.

Звідси запитання. Чи стане людина садити сад, якщо не знає, чи житиме тут наступної весни? Чи буде білити хату, якщо завтра її можуть продати іншому панові, і добре, якщо з усією сім'єю?

Ось тут і відповідь.

На теренах козацької України — Гетьманщині та землях Війська Запорізького людина були господарями своєї землі і долі. Тож, хоч життя на Порубіжжі було вкрай небезпечним, дивилися у майбутнє значно далі, аніж на один день.

Тоді ж як у московській державі суспільний лад був іншим. Бо там селяни перебували у кріпацькій залежності. Не лише земля належала поміщикові, але й самі люди були його майном, на рівні з худобою. Кріпака могли продати, переселити, подарувати, віддати в рекрути. То який сенс кріпакові було висаджувати сад чи доглядати хату, якщо він не завжди знав як довго тут проживе і чи не пожене його пан кудись в інше місце уже завтра. Стоїть, на голову не капає — то й добре. Самі так жили, і дітей цьому ж навчали. «Даст бог дєнь, даст і піщу». У сенсі, радій що живий, і нічого не загадуй, бо на все панська воля.

І якщо це все зрозуміти, то і висновок напрошується один: білені стіни, доглянуті подвір'я й розлогі сади не про охайність, а вирок. Суспільному ладу, ціні людського життя і волі. З одного боку — хазяїн, господар своєї долі. З іншого — кріпак, бидло. Ніхто… І саме цей контраст, поміж вартістю людського життя, і вражав іноземців, які мали змогу порівняти українські і московські села.

Тож не дивно, що за століття такого життя, по сусідству з нами виросло безмовне стадо рабів, готових всього лише по окрику свого пана йти бездумно вбивати і вмирати. Бо нічого іншого з поколінь кріпаків, котрим не належало навіть їхній же ж завтрашній день, і не могло вирости.

Ось так одна, здавалося б, звичайна білена хата, а яка прірва між двома народами, що споконвіку живуть поряд.

І, можливо, іноземців, котрі бачили козацькі села, звертали увагу не стільки на побілені стіни чи вишневі сади, а на те, що вони бачили народ, який жив на землі не одним днем. І це було для європейців чи не найбільшим подивом.

Ну а на завершення допису, вже традиційна страва з минулого.

Мазанець

Сьогодні про страву, назва якої майже зникла з української кухні. Страва із домашнього сиру, запеченого в печі.

Потрібно:

Домашній сир добре розтерти в макітрі, щоб він став ніжним і пухким. Додати яйця, мед, сметану, розтоплене масло та дрібку солі. За бажанням всипати промиті родзинки.

Глиняну миску або невеликий горщик змастити маслом, викласти сирну масу й поставити до добре натопленої печі. Запікати, поки верх не вкриється рум'яною скоринкою.

Подавали мазанець теплим або вже охолодженим. Часто — з медом чи густими вершками.

У давній українській кухні домашній сир був не лише повсякденним продуктом, а й основою десятків страв. Те, що сьогодні знають як чизкейк, наші пращурі готували задовго до появи цих модних назв. І що одним з таких смаколиків і був мазанець. Смачного!