(Нотатки романіста)

Допис 6

 

Знаєте, чим українська оселя відрізнялася від московської?

Не піччю. Не стріхою. Не біленими стінами, не садком вишневим. І навіть не рушниками чи гаптованими фіранками.

Головна відмінність — міцний замок на дверях. Хати, комори, клуні, стайні. Кожного приміщення, де зберігалися цінності.

А в'язка ключів на поясі була не ознакою багатія, як шабля при боці шляхтича, а необхідністю. Вимушеною мірою. Щоденним нагадуванням: не замкнув — пропаде. Що погано лежить — украдуть швидше, ніж устигнеш «Отче наш» проказати.

І це не про речі. Це про людей.

Бо замок потрібен там, де не довіряють сусідові. Де господар підозрює наймита. Де батько не певен чесності власного сина. Де кожен живе за правилом: не сховав — сам винен.

На українських землях двері теж зачиняли. Але здебільшого, від дітлахів чи псів, щоб шкоди не наробили. Бо в українському селі охорона майна трималося не на засуві.

Його оберігала громада. Традиції, виховання і те, що називають — суспільна мораль.

Той, хто б посягнув на чуже добро, втрачав значно більше, ніж міг нажитися. Бо в очах громади він втрачав добре ім'я. Честь.

А людина без честі ставала біднішою за жебрака.

З нею ніхто не хотів мати справу. З нею не ріднилися. Не допомагали. Не позичили б ні коня, ні плуга, ба навіть не розмовляли. Цуралися як прокази.

Тобто, покаранням в першу чергу був осуд, загальна зневага.

Саме тому українську дитину змалку вчили не чіпати чужого. Що не твоє — до того зась, навіть якщо лежить на дорозі. Бо той, хто сьогодні взяв у сусіда сокиру, завтра продасть і сусіда, і громаду, і власну честь.

І що усе було саме так чудово вказують десятки прислів'їв. «Чуже добро на користь не піде. На чужім не збагатієш. Хто краде, той свою душу продає»…

А тепер погляньмо на іншу традицію. Наших, насланих чортом, сусідів.

Скільки героїв російської літератури, пісень, а згодом і кіно живуть не працею, а хитрістю. Розбійник. Каторжанин. Лихий чоловік. «Вор в законі». Людина, яка вміє взяти чуже, раз у раз стає не просто позитивним персонажем, а уособленням прикладу для наслідування.

Досить лише згадати, скільки російських приказок виправдовують крадіжку або кмітливого злодія. «Не пойман — не вор». «Что плохо лежит — мое». «Вор не тот, кто украл, а тот, кто попался». Навіть якщо частина з них народилася значно пізніше, вони виросли не на порожньому місці. Вони лише озвучили те, що суспільство давно перестало вважати ганьбою.

Згущую фарби? Нічого подібного. Гляньте будь-який сучасний російський серіал. Ось хоча б «Втікачі». Двоє братів утікають до однієї з Прибалтійських країн. І показова сцена. У тому містечку крамниця зачиняється на ніч на звичайний гачок. І нікому з місцевих жителів навіть гадки не спаде увійти туди без господаря. Що роблять росіянці? Вірно, у перший же день вламуються вночі до крамниці, «потому што ім надо».

І це, погодьтеся, дуже показова різниця. Бо виховують не закони, а приклади.

Якщо дитина з раннього віку чує, що хитрий злодій — молодець, вона виростає з думкою, що головне — не попастися.

Якщо ж вона змалку чує, що крадій — безчесна людина, яка продала власну душу за чужу курку чи сокиру, то навіть без замка десять разів подумає, перш ніж простягнути руку до чужого.

І ще одна дрібниця, яку чомусь не люблять помічати історики.

Українське слово «безчестя» означало значно більше, ніж просто поганий вчинок. Людина ставала чужинцем серед своїх.

А ось російське кримінальне середовище створило власне поняття «честь злодія». Вдумайтеся лише в це словосполучення. Честь. Злодія.

Для українця XVII століття це звучало б приблизно так само, як «чесний шахрай» або «праведний убивця».

Дві традиції. Два способи виховання. Два різних погляди на чуже добро. І хтось ще говоритиме про спільну історію і братні народи.

Саме тому я й кажу: історію народів іноді варто вивчати не за царськими указами чи гетьманськими універсалами.

Подивіться спершу на двері, у які збираєтеся увійти. Якщо вони замкнені на три замки — то добре подумайте, чи вам справді туди треба. І чи той, хто за ними живе, вартий вашої довіри.

Двері ніколи не збрешуть.

Ось така баєчка, малята… як казав дідусь Панас.

А тепер, щоб перебити гидкий присмак, рецепт смачненького.

Страва, за яку козак душу міг продати

Якщо сьогодні запитати українця про старовинну кухню, він майже напевно назве борщ, вареники чи куліш. Але була страва, яку ще триста років тому подавали і козацькій старшині, і шляхті, і на великих ярмарках.

Шпундра.

Не лякайтеся чудернацької назви. Насправді це одна з найгеніальніших страв української кухні.

Береться свиняча грудинка або підчеревина. Не пісна — саме така, щоб м'ясо чергувалося із салом. Її спершу обсмажують до рум'яної скоринки, а тоді довго тушкують... у  буряковому квасі.

Саме так. Не в оцті. Не у вині. А в кислому буряковому квасі, який століттями стояв майже в кожній українській хаті.

Туди ж іде цибуля, часник, чорний перець, інколи сушена груша чи чорнослив, а наприкінці — молодий буряк.

У результаті виходить дивовижна річ.

М'ясо залишається соковитим, але набуває легкої кислинки, бурякового аромату й густого темно-вишневого соусу, в який хочеться вмочати свіжоспечений житній хліб до останньої краплі. Недарма Іван Котляревський у своїй «Енеїді» не забув згадати шпундру серед найкращих українських страв. Потрапити до цього списку випадково було неможливо.

До речі, французи пишаються своїм boeuf bourguignon, угорці — гуляшем, чехи — свічковою. А ми чомусь майже забули про шпундру. Хоча, якщо чесно, після тарілки добре приготовленої шпундри будь-який гуляш уже не здається таким неперевершеним.

Рецепт XVII століття

800 г свинячої грудинки.

2 великі цибулини.

5–6 зубців часнику.

2 середніх буряки.

600–700 мл бурякового квасу.

Чорний перець, лавровий лист, трохи чебрецю.

М'ясо обсмажити до золотистої скоринки. Додати цибулю. Залити буряковим квасом так, щоб він майже покрив м'ясо. Томити на малому вогні півтори-дві години. За пів години до готовності покласти нарізаний буряк, часник і спеції.

Подавати тільки з житнім хлібом.

І ніякого кетчупу. Бо пращурі можуть образитися. Смачного