Допис 1. Те, чого читач ніколи не бачить
Будь-яка книга, яку ви берете до рук, — це лише видима вершина айсберга.
Навіть не десята частина тієї праці, яка була зроблена в процесі написання роману.
Сотні годин, проведених серед книжок, в архівах, інтернеті, наукових статтях, спогадах мандрівників, літописах... Усе це ховається від читача. І, мабуть, так і повинно бути. Бо коли письменник усе зробив правильно, людина не думає про те, скільки документів він перечитав. Вона просто вірить, що перед нею — не вигаданий, а справжній світ. І це найвища оцінка роботи автора.
Іноді мене запитують, скільки часу пишеться історичний роман.
Посміхаюся. Бо що вважати початком роботи? Набраний на компі заголовок? Тоді — від кількох місяців до півроку. Якщо ж від моменту, коли приходить ідея і починаєш занурюватися в епоху, — іноді минають роки.
І знаєте, що найдивніше? Наприклад, працюючи над романом «Кінь Перуна», дія якого відбувається в часи навали Батия на Галицьку землю, я дуже швидко зрозумів одну просту річ: найбільше часу забирають зовсім не описи битв, походів чи княжих інтриг.
Найдовше доводиться шукати відповіді на питання, яких читач навіть не помітить...
З якої деревини робили двері, а якої одвірки і пороги?
Чим пахла княжа світлиця?
Скільки коштував добрий ніж?
Як тримали щит? І з чого він був зроблений, щоб не коштував як діамант?
Що людина могла побачити, визирнувши з вікна?
Чим змащували вози, щоб вони не скрипіли?
Звучить дивно. Але саме з таких дрібниць і складається правда про епоху.
А я, щоразу, шукаючи відповідь на якесь одне питання, знаходжу усе більше нових подробиць, які б і в голову не прийшли.
Одного разу кілька годин довелося читати про спосіб сушіння риби. І виявилося, що то зовсім не така проста річ, як здається. Бо залежить не лише від розмірів риби, але її виду та пори року. І сушити щуку як окуня, це лиш зіпсувати м'ясо.
Такі речі потрапляють до тексту часом лише одним-двома реченнями. Але саме вони дозволяють письменникові оживити світ. Бо справжня історія — не лише перелік битв, дат і князівських імен.
Передусім це звичайні люди, їхні щоденні турботи, переживання, клопоти, радощі і розваги. Тобто, те, що зветься буденним життям.
Мені більш цікаво не те, як проходила чергова битва, а як пахла весна 1241 року чи зима 1621-го. Яка тоді була погода? Що росло на узліссі поблизу Галича чи Сміли? Саме тому, працюючи над «Хазяїном Чортового млина», мені довелося перечитати чимало матеріалів не про нечисту силу, а про звичайні водяні млини XVII століття. Бо перш ніж поселити у млині чорта, треба достеменно знати, як жив і працював сам мірошник. Інакше читач не повірить ні в мірошника, ні в чорта. Бо містика починається не з чорта. А з правди про світ, у якому живуть люди.
Щоб написати правдиву історію треба знати яким був смак води з криниці, що навіть слова такого «хлорка» не чула? Про що гомоніли люди на ярмарках чи перелазах, коли ще ніхто не знав, що за кілька тижнів на обрії з'являться монгольські вершники, або у хату увірветься упир.
Відповіді на такі питання не завжди знаходяться одразу. Іноді на це йде кілька днів. А іноді — так і не знаходяться.
Саме тому мені захотілося започаткувати цю рубрику.
Не для того, щоб читати лекції. І не для того, щоб демонструвати свої знання.
Швидше навпаки — прохати допомоги у складних моментах. Не дарма ж кажуть, що одна голова добре, а гуртом батька легше бити.
Чимось я поділюся, а чогось ви мене навчите, підкажете. А заодно, хочу запросити вас зазирнути туди, куди читач майже ніколи не потрапляє. За письмовий стіл. Туди, де історія ще не стала книгою. Де вона існує у вигляді десятків закладок між сторінками книжок, списків старожитніх слів, звичаї, обрядів, традицій. Виписок із літописів, замальовок, запитань без відповідей і маленьких знахідок, які можуть і не потрапити до сюжету, але без яких сам сюжет не народився б.
Поговоримо про те, що їли наші предки, як будували хати, чому побоювалися млинів, навіщо носили два ножі, як подорожували, у що вірили й що насправді ховається за припічком. Бо саме це і є наша з вами історія.
Ось така передмова )) Трохи довга, але ж я не поет — романіст, звик писати багато літер. Тож вибачайте.
А наступного разу запрошую поговорити про те, чому звичайний млин (хоч водяний, хоч вітряк) у народній уяві став оселею нечистої сили? Чим насправді займався мірошник і чому його побоювалися навіть сусіди. А ще — поділюся кількома рецептами зі старих рукописів і книжок, за якими можна дізнатися, що наші предки їли щодня, а які страви з'являлися на столі лише у великі свята. Чому кожна страва мала своє місце на столі, і чому першу ложку мав перехрестити і зачерпнути господар.
І якщо ця мандрівка в минуле буде вам цікава — не прощаюся. До зустрічі у наступних «Нотатках романіста».
