(Нотатки романіста)

Допис 8

Читаючи «Опис України» Боплана, не можливо не помітити одну річ. Француз докладно описує, чим славилося українське застілля: хлібом, пшеничними й житніми паляницями, кашами, свининою, стравами з яловичини, баранини, свинини, птиці, салом, молоком, сиром, маслом, медом, вишнями, сливами, яблуками, грушами, огірками, капустою, буряками... А от гриби не згадує. І це доволі дивно. Адже гриби в Україні були завжди. І страв із них існувало чимало: юшки, підливи, начинки до пирогів, вареники, сушені, солені й смажені.

То чому ж Боплан майже не звернув на них уваги?

А ось чому. Уявіть святковий стіл українського господаря XVII століття, де хазяїн з хазяйкою зустрічають гостей. Чим він хизуватиметься? Тарілкою смажених підпеньків? Котрі просто знайшов у лісі? Чи запеченим гусаком, поросям, кабанчиком, пирогами, медом, власним пивом, тим, що створили його руки? Результатом кропіткої та дбайливої праці. І гриби тут були лише додатком. Дрібницею, не вартою уваги. Є — добре, нема — той грець.

І саме у зв'язку з таким відношенням до грибів, Боплан теж не звертає на них увагу. Акцентуючись на тім, що було результатом праці, а не отриманим задарма, без зусиль.

І тут, як для мене, починається найцікавіше.

Бо на Московії картина була іншою. Грибні страви — солені, мочені, варені, смажені — займали на столі значно помітніше місце. Стаючи чи не головною окрасою столу поряд із рибою та дичиною. До слова — теж не вирощеною, а пійманою — себто, здобичі.

Чому? Адже сусіди. А така несхожість навіть у ставленні до гостини. Дивно, правда? І щоб зрозуміти як виникла ця різниця, доведеться зазирнути значно глибше — до самих витоків цивілізації, на кілька тисячоліть назад.

Історики, а зокрема Гордон Чайлд, називають цей перелом неолітичною революцією. Саме тоді людина вперше перестала лише споживати готові дари природи й почала свідомо їх відтворювати — вирощувати рослини та розводити худобу. Більшість дослідників вважає цей момент одним із найважливіших рубежів в історії людства.

У VII–V тисячоліттях до нашої ери людство вперше розділилося не за мовою чи кольором шкіри, а за способом життя. Одні народи перейшли до осілого землеробства. Вони будували постійні поселення, обробляли землю, садили сади, накопичували запаси. Їхній добробут залежав від праці. Не посіяв — не збереш. Не доглянув — не матимеш урожаю.

Інші й надалі жили первісним устроєм — переважно мисливством, рибальством, збиральництвом, кочовим скотарством або освоєнням нових територій. Їх ціль була вполювати, спіймати, знайти.

І ці два способи забезпечення їжею сформували не лише різні господарські уклади. Вони визначили різне ставлення до землі, власності, праці й самого поняття добробуту.

На основі осілого землеробства виникли перші великі цивілізації Стародавнього Сходу, а згодом античні держави Греції та Риму. Земля вимагала постійної праці, зате давала змогу накопичувати багатство, будувати міста, розвивати ремесла, торгівлю, право й державні інститути.

Натомість у кочових суспільствах основним багатством були стада та рухоме майно. Постійне пересування не сприяло розвитку міст і сталого землеробства, а війна й захоплення нових пасовищ або здобичі ставали природним способом існування. Саме з цього середовища в різні епохи виходили великі кочові імперії — гуни, авари, печеніги, половці, монголи.

Україна належить до найдавніших землеробських регіонів Європи. Археологи недарма називають український лісостеп одним із найдавніших осередків хліборобської культури на континенті. Від трипільської культури до козацької доби тут головною цінністю залишалася земля-годувальниця. Не ліс, який сьогодні дав, а завтра — ні. Саме нива була джерелом достатку.

А московська держава формувалася в іншому природному середовищі — у зоні суцільних лісів, де значно більшу роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво, лісові промисли, а для цього — постійне освоєння нових земель. Не випадково в середньовічних джерелах одним із головних товарів Московії були хутра, віск, мед, риба та інші продукти лісових промислів. Саме вони протягом століть становили основу експорту цієї держави.

Звідси й різні уявлення про достаток і те, чим можна пишатися.

Для українця — це праця і її плоди. Для московита — здобич. Будь-яка, аби побільше.

Сьогоднішня війна — це не просто боротьба двох держав. Це зіткнення двох цивілізаційних моделей. Одні звикли створювати достаток працею. Інші — здобувати його силою. Минуло сім тисяч років відтоді, як людство обрало різні шляхи розвитку. Але сьогодні ми бачимо, що той вибір і досі визначає історію. Одні народи будують. А такі як росіянці й надалі приходять забирати чуже.Але оближуться. Бо ще запорізькі козаки казали: «Чужого нам не треба, а своє — нікому не віддамо»

Здавалося б, так дрібниця — гриби на святковому столі ще раз демонструють те, що українці та росіяни не те що не один нарід, як нас намагалися переконати, не єдинокровні брати. Ми навіть не одна цивілізація.

А на завершення, юшка з сушених білих грибів — як основна страва українського посту.

Сушені гриби замочували на ніч, потім варили в тій самій воді. Додавали крупу, овочі, наприкінці заправляли олією та зеленню. Страва проста, але дуже духмяна й ситна. Смачного.