Прочитав Дерешеве «Різноманіття — не вада, а ресурс».
В першому абзаці Дереш одразу інформує про свою нову янгольську посаду і натякає, що, вичитавши в Андруховича, Прохаська й Винничука цілу купу агресивного темнолюбства, муситиме на своїх білих крилах полетіти на Галичину та просвітити тамтешніх троглодитів.
У другому абзаці він радить цим авторам «розібратися» зі своіми страхами. Боішся втратити батьків, дітей, житло — розберися зі своіми страхами, полохливий друже.
Пише, що страхи додають зайвого драматизму. До цього за кілька речень повернемося.
Третій абзац про те, що війна — «це хороша можливість переглянути речі, до яких ми були прив'язані, заради того, аби звільнити місце для чогось нового і ліпшого». Точно, я був чомусь дуже до Криму прив'язався, тепер же в серці більше вільного місця. Людьми, вже гаразд, не «спекулюватиму».
Четвертий абзац — це кілька вкрай абстрактних речень, що продовжують думку (назвімо так) третього.
П'ятий абзац починається з того, що «гідне життя — це життя без страху вийти за межу зони комфорту», і підводить нас до теми людяності. До цього ми зараз теж повернемося.
В шостому абзаці маємо перше посилання на філософа Дацюка, який мені був запам'ятався головно завдяки дуже філософській чесності: «Я не люблю говорити про мову в Україні… мене дістали проханням висловитися на цю тему».
Нарешті сміливий сьомий абзац! Вдруге посилаючись на Дацюка, Дереш закликає задуматися «про новий інтегральний світ, заснований на інших засадах — більш відкритий, менш конкурентний, заснований не на страхові та подавленні, а на толерантності та турботі. Замість інерціювати з приводу мовного і культурного різноманіття — прискорити процес формування нових уявлень про інший мир в Україні, де різноманіття — не вада, а ресурс». Ось, воно, подумав я, гарний вріз для статті, й Дереш, подумав я, далі може прирівняти російсько- чи угорськомовність до ЛГБТ, до кримськотатарської культури, до різних релігій/конфесій, що змусить його опонентів триматися обережніше (хоча такі порівняння безперечно заженуть автора до мінімум трьох логічних пасток), або ж Дереш зараз прикличе Пегаса й влаштує кожному екскурсію цим «новим інтегральним світом», побачивши всі перспективи якого, ми втратимо мову й не будемо за нею тужити.
Таж ні. Стаття завершиться після ще двох абзаців, так нічого й не відкривши в тому, про що йдеться авторові. Не пояснивши, що ж то має бути за «Мрія» (“a Dream") така. Восьмий "не стільки про те, яким чином досягти миру, скільки про те, для чого нам мир. А зрозумівши це, зможемо оцінити, чим ми готові жертвувати на шляху до його становлення, а чим — ні". Трохи пізно, бо я вже (певно, троє галицьких письмаків – теж) ці питання для себе вирішив. Останній абзац — про якусь радість, з якою, як і з поміччу Расселлового чайника, ми мусимо побігти туди-автор-не-сказав-куди.
Мусимо, вочевидь, самі виснувати, що це задля нового інтегрального світу, заради миру, наприклад, 2007-го р. в Луганську мер Москви Лужков відкрив російськомовну школу-гімназію з поглибленим вивченням російської мови, літератури та культури, 2008-го Черномирдін подарував луганчатам 8 000 підручників "Страноведение. Россия. Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке", 2009-го фонд "Русский мир" разом з луганською облрадою відкрили "Русский центр" у колишньому залі Україніки, а колишній голова облради Голенко, за сприяння росуряду, старанно захищав права російськомовних від наших націоналістів. Давай, Любку, лети на Галичину спершу.
Любку, захищати украінську мову в Украіні — це і значить "вийти із зони комфорту", це і значить не "інерціювати". З Галичини воно, може, не так помітно (що не дивно, і якби не троє письмаків саме звідти, в тебе не було би змоги назвати захист української мови інерцією), а ще менше помітно з кокону, з донжону зі слоновоі кістки, з нірвани, звідти, куди ховаються від реальності не лише "люди уяви і слова", а й усі ті "різноманітні", які саме не можуть переглянути "свою побутову ідентичність, свій комфорт", тільки це я вже не про галицьких троглодитів. Страхи, Любку, одних вчать ховатися, а інших — захищатися. Мета ніби й одна, та вибір пріоритетних перспектив і міри відповідальності — різний.
Буває, автор, що ховався від якоїсь теми і таки потім прийшов до неї, тільки й може просити, щоб її якнайскоріше сховали від нього (так було й ще з одною теперішньою янголицею ООН, Ларисою Денисенко, в її статті про "мовнотравмованість"). Для цього він навіть робить вигляд, ніби йому є що сказати, а власне формулу "сховайте цю тему" замінює на "давайте її перестрибнемо".
