Влітку 2014 році уся країна збирала гроші «для наших хлопців». Пам'ятаю як у сільмазі старенькі бабусі брали «під запис до пенсії» крам для волонтерів. Гола, боса, голодна країна збирала останнє. Збирала спокійно, з давньою господарською звичкою: дешеві носки (то одноразові, бо де вони їх пратимуть?), консерви (влітку, жарко, краще дрібніші, але декілька). Збирали ті, хто ще пам'ятав ТУ війну, хто не зустрів з ТІЄЇ війни батька, діда, брата. «Ой, поб'ють наших хлопців…» «Цить. Тіпун тобі. Хай не діждуть вони того!».
Хай не діждуть. На виході з сільмагу душу люто рвав біль. Не можна плакати. Подумають, що оплакую живих. Не можна... З кінця алеї сумно дивився в далечінь Невідомий Солдат. Дивився на той самий Схід. Чому так поставили? Може щось знали? На камені довгий список односельців. Що не повернулися. А внизу допис «та пропало безвісти 83 чоловіка». Серед тих 83-х два рідних брата моєї бабусі, що безслідно згинули в кривавому вирі літа 1941-го року. Такого ж спекотного літа.
Не можна плакати. Тоді у 2014 році росіяни дуже любили жартувати про «котли», я відповідала, що не треба мене лякати фотографіями зображень тіл наших воїнів, бо двоє з чотирьох братів моєї бабусі загинули саме в таких котлах, а де тепер Рейх? Там буде і ваша великая Недоросія.
Мене часто запитували: «За что гибнут украинские солдатьі? За деньги олигархов?»
А я відповідала. Мій дідусь, Щегельський Анатолій Васильович, з 1942 по 1944 воював на передовій кулеметником. Не за Сталіна. За Тамару. За свою доньку. Тому що нацистів сюди ніхто не кликав. І жоден окупант не принесе нічого доброго Україні.
Я не знаю жодного харків'янина, який би обміняв квартиру у Харкові на Донецьк або на Луганськ. Хоч там уже давно не стріляють. Стріляють лише по лінії розмежування. Але жити там неможливо. Бо туди прийшли окупанти і встановили комендантську годину. Бо населення тих районів зведено окупантами до рівня унтерменшів. Бо там нема умов ні для навчання, ні для роботи, ні для бізнесу.
З 1991 по 2014 рік ми не знали війни. Неповних 23 роки. 23 роки моєю відповіддю на питання: «Чево ви дабілісь сваєй нєзалєжностью?», було «Наші хлопці не гинуть у ваших імперських розборках», бо перед моїми очима одразу вставав образ односельчанки моєї мами, яка втратила двох синів в Афгані. А потім виявилося, що все це було дарма. І ті хлопці були окупантами.
Неповних 23 роки миру. Це не так мало. Навіть перед самим розпадом совка наших хлопців посилали в Карабах. До цього Афганістан, ще до цього Чехословаччина, ще до цього Угорщина, я вже не кажу про менш відомі гарячі точки, де воювали мої знайомі. Така от була політика боротьби «за мір ва всьом мірє» зі зброєю в руках. І така була політика до нас, українців. Подивишся кіно — хахли-тупиє, хахли-жадниє, хахли-прєдатєлі. А коли треба було воювати — наших синів забирали першими, це, мабуть, тому що ми кепсько воюємо;)
Сьогодні у мене такої відповіді немає. Бо йде війна. Війна на виживання. Сподіваюся, ми не доживемо до такої ганьби, як росіяни. Є міст Кадирова у Пітері, але не буде моста Мотороли в Києві, якби нам не викручували руки мінськими домовленностями.
Остання імперія світу гниє та розпадається уже друге сторіччя, отруюючи все навколо себе. Створюючи сіри зони, в яких неможливо жити. Але настане час і ми ще зтанцюємо на її кістках. Як танцювали на кістках Мотороли, Гіві, Захарченко. На все свій час.
Зеленський казав, що ми були і є центром Європи. Географічно, так. Але політично ми завжди стояли на межі. На межі Заходу та Сходу, груддю захищаючи свої межі. Українська нація розвивалася в умовах, де саме збереження себе вже було подвигом.
Якщо говорити про генетику, то нам немає рівних у виживанні. Ми пережили і СРСР, і Рейх, і Австрійську імперію, і османську імперію, і Річ Посполиту, і навали ординців. Зберігаючи свою мову, культуру, звичаї, національний характер. Переживемо і РФ. Це лише питання часу.
Героям Слава!
