- Вибачте, сер, чи не могли б ви..?
Тихий малолюдній парк. Усі доріжки ще вкриті ранковою імлою, дерева тривожно перешіптуються у таємничому серпанку. Боязке щебетання птахів долітає до найвіддаленіших куточків. Де-не-де видніються силуети стомлених рутиною людей, які сидять на елегантно старих лавочках. Багато з них — це привітні старі, що завжди усміхнуться та допоможуть, але невідомий цибатий молодик підійшов саме до цього пана у пурпурному тренчі. Його руки ховали шкіряні обережно-чорні рукавички, вугільно-чорні штани додавали таємничості, а виняткові лакові туфлі вражали своєю бездоганністю. Зваживши елегантність, з якою чоловік сидів на обшарпаній лавочці, можна було подумати, що він загублений король колись величного королівства.
Почувши питання хлопчини, панок підняв гостре підборіддя, підвів свої очі кольору морської синяви та вигнув губи у напівусмішці-напіввишкіру.
- Мігби що? Вказати шлях? Прокласти путь до нових відкриттів? Може, дати пораду? Допомогти знайти дорогу додому? Чи показати, де знаходиться художній музей?Розповісти про мистецтво? Про Моне, Ван Гога, Рембранта? Про кольори? Про чудові, чудові та різноманітно глибокі кольори?
- Власне...
- А який ваш улюблений колір? Мій — червоний. Це такий яскравий, такий...так би мовити, заспокійливий колір. Знаєте, він водночас і зачаровує своїм теплом, своєю цілющістю, своєю, так би мовити, живою пульсацією, своєю животворющістю, і лякає своїм неминучим холодом, своїм мертвим металевим блиском, своєю непостійністю, так би мовити, вмирущістю. Розумієте про що я?
Пан у пупуровому тренчі подивися в очі враженого молодика. Очі «загубленого короля» хворобливо блищали, немов запалені вогниками-бісиками. Білосніжний вишкір вкрив ніжно-рожеві губи. Темні брови ніби по-дружньому насмішливо склалися дашком. Витончені локони граційно спали на обличчя, яке було схоже на безпристрасну маску.
- Не розумієте? Що ж, я вам поясню. Кров. Кровиця. Кривавиця. Її колір неперевершений. Її загадковість вражає. Скільки ж таємниць вона боронить? Скільки пам`яті поколінь береже? Вона пульсує нашими венами без зупинки. Не знає ні втоми, ні відпочинку. Кров біжить нашими жилами, наповнюючи їх тією «червоністю», яку так хочеться побачити, відчути, почути. Хоча б на хвилинку. Немає нічого гарнішого за ту живу воду, яка зберігає наше життя... А й справді, так легко забрати у людини тей великий дар, відібравши лише краплину крові. Лише краплина, і тебе немає.. А й справді..,-замислено промовив пан і продовжив:- Міг би що? Навчити? Навчити тебе споглядати ту красу? Навчити шанувати криваву неперевершеність, яка пульсує у тобі кожного дня? Навчити оживлять той червоний колір, який зачаровує за один лиш погляд? Навчити насолоджуватися тихим відлунням потаємних крапель, які спадають з крижаного металу? Показати? Показати найкоротшу путь до тієї живильної води?- в останнє запитав пан в пурпурному тренчі, по смертельному спокійно встаючи з по-старому елегантної лавочки. На обличчі вигравала напівшалена усмішка, сповнена крижаної впевненості. Запалені вогнем очі вдивлялися у бліде лице молодика, який був ладен бігти, але погляд незнайомця ніби прив'язав його до землі, паралізував невідомою силою. Рука пана, обрамлена в обережно-чорні рукавички, повільно потягнулася до карману тренчу...
