Термін "rzeź wołyńska" був створений як політичний символ, а не як історичний опис. Цей політичний конструкт з'явився в польській публіцистиці, коли потрібно було створити сильний символ втрати Волині, мобілізувати пам'ять, сформувати образ «вічної жертви» і закріпити односторонню інтерпретацію.

Слово «різня» — це не опис подій, а інструмент пропаганди. Воно створене для політичного ефекту, для мобілізації ненависті, а не для опису подій. Це емоційний ярлик, який викликає образ ножів, сокир, жорстокості, створює враження одностороннього насильства, не дозволяє бачити контекст війни, не допускає складності ситуації.

Слово «різня» — це не історія, а мова ненависті (сучасний світ з нею бореться). У сучасній термінології це називається hate framing — рамка ненависті. Це емоційний тригер, а не історичний термін. Це слово знімає відповідальність з усіх інших сторін, залишаючи одну.

Мова формує пам'ять.
А пам'ять формує майбутнє.

Події 1943 року на Волині — це локальна громадянська війна в умовах німецької окупації, а не «різня».

Польща десятиліттями ультимативно вимагає від України вибачень, хоча фактично всі українські президенти часів незалежності вже неодноразово озвучували слова жалю та примирення. Та у цьому контексті постає логічне юридичне запитання: яку саме відповідальність може нести сучасна українська держава за події 1943 року?

Українська повстанська армія не була регулярним військом, яке утримувалося з податків громадян і контролювалося офіційним Києвом — суверенної української держави на той момент просто не існувало.

Що більше, з погляду міжнародного права, у 1943 році Волинь де-юре вважалася територією Другої Речі Посполитої.

Організатори антипольських акцій, бійці УПА та селяни з сокирами в руках народилися в Польщі, мали польські паспорти, навчалися в польських школах і платили податки Варшаві, а багато з них пройшли службу в польській армії.

Волинська трагедія — це внутрішня катастрофа самої польської держави, кривава громадянська війна на її власній території, яку вона сама ж спровокувала своєю двадцятирічною етнократичною політикою.

Вимагати від України відповідальності за те, що колишні польські громадяни вбивали інших польських громадян в умовах нацистської окупації — це правовий абсурд.

Ніяке насильство проти мирного населення не може мати виправдання — ні морального, ні юридичного. Проте, коли сьогодні з трибун польського парламенту чи в медіа безкінечно лунає словосполучення «Волинська різня», у впевненому тоні сучасних політиків виразно вловлюється знайома історична нотка.

Це нотка прихованої люті й жаги помсти; нотка, яка свідчить: вони б із великим задоволенням розіп'яли всіх упівців так, як колись Рим розіп'яв шість тисяч рабів Спартака вздовж Аппієвої дороги.

Римляни карали повстанців не за порушення абстрактної моралі — вони карали їх за те, що раби — «інструменти, які говорять», посміли підняти руку на касту панів. Ця вимога вічного каяття є нічим іншим, як завуальованою тугою за втраченим колоніальним домінуванням.

Сьогодні ця тема цинічно спекулюється навколо питання ексгумацій. Політики вимагають «знайти і перепоховати», заплющуючи очі на антропологічний тупик. З погляду фізичної антропології та ДНК-аналізу, кістки українського та польського селянина з Волині є абсолютно ідентичними, жоден експерт у світі не зможе розрізнити їх за формою черепа чи структурою скелета.

Крім всього, у волинській землі лежать усі, вона вкрита кістками ще з Першої світової. Тут за тридцять років, з 1914 до 1945 року по кілька разів пройшли:

російська армія,
німецька армія,
австрійська армія,
польська армія,
денікінці,
радянська армія,
радянські партизани,
гітлерівська армія,
українська самооборона,
польська самооборона.

На цих полях, кожен метр — це братська могила цієї Тридцятилітньої війни. Земля Волині вже давно зрівняла, простила і змішала всіх у спільній трагедії, але живі політики продовжують розривати ці могили заради рейтингів.

Але кістки не можуть сказати. За них говорять ті, хто тримає прапор. І тоді чужі кістки загортають у біло-червоні полотнища і несуть як «жертви УПА», бо так зручніше для сьогоднішньої політики.

На Волині земля не зберігає національності.
Вона зберігає тільки смерть.

Кому вигідне це вічне ятрення рани? Відповідь очевидна — Москві. Справжній, глибокий симбіоз та стратегічний союз між Україною та Польщею є головним кошмаром для Кремля, адже таке потужне об'єднання в центрі Європи назавжди перекреслює російські імперські амбіції. Російські спецслужби роками підживлюють волинську тему, фінансуючи радикалів та розганяючи ненависть у соцмережах, аби цей союз ніколи не відбувся.

І в цьому криється фінальний, найважливіший урок історії. Якби Польща ще за часів козаччини діяла приязно до України, якби шляхетський гонор не заважав побачити в українцях рівних партнерів і у 1658 році була реалізована Гадяцька унія — Річ Посполита Трьох Народів (Польщі, Литви та Русі-України) — гігантського монстра на Сході можливо ніколи б не існувало. Москва так і залишилася б провінційним тайговим улусом.

Але ставлення до українців як до «бидла» змусило Богдана Хмельницького шукати союзу з московським царем, і Польща сама впустила Росію в Європу, за що згодом розплатилася трьома поділами власної країни.

Історія карає за гординю та колоніальну сліпоту. Дуже сумно, що сучасна Польща досі воліє бачити себе виключно безгрішним «цивілізатором», який замість подяки отримав ніж у спину.

Поки Варшава не знайде в собі сміливості визнати власні історичні гріхи перед тими, кого століттями поневолювала — як це зробили Франція, Англія чи США — привиди минулого продовжуватимуть диктувати майбутнє. Правда буває гіркою та страшною, але лише вона здатна розірвати це вікове коло образи, зневаги та пролитої крові.

* * *

Це — заключний розділ з короткої історії Волині — «Волинь — серце України», опублікованої тут.