Сьогодні абревіатура «УПА» розпалює запеклі політичні війни. Для мільйонів українців Українська повстанська армія є символом святої, жертовної та кришталево чистої боротьби проти радянського тоталітаризму.
Натомість для Польщі ці ж три літери є синонімом кривавої Волинської трагедії 1943 року. Чому виник цей страшний парадокс? Відповідь криється в тому, що і сучасна Україна, і сучасна Польща насправді не відрізняють три абсолютно різні армії, які існували під одним ім'ям.
Народження бренду УПА
Після падіння УНР її уряд в екзилі не зник — він шукав спосіб відновити українську державність у будь-якій формі. Влітку 1941 року уряд УНР доручив таємному уповноваженому, підпільнику Тарасу Боровцю, розгорнути на Волині та Поліссі мережу спротиву. З вибухом війни Боровець, узявши легендарне козацьке псевдо «отаман Бульба», сформував на окупованих нацистами територіях власні військові сили.
Так з'явилася перша Українська Повстанська Армія «Поліська Січ» — військове формування, яке першим вписало абревіатуру УПА в історію Другої світової війни.
Це була армія, яка фактично підпорядковувалася Уряду УНР в екзилі, мала пряму політичну легітимність і діяла як законне продовження української державності, що вижила у вигнанні. Перші загони виникли на Поліссі та півночі Волині.
Армія стрімко зросла, охопивши тисячі бійців та резервістів, які створили знамениту Олевську республіку. Це була унікальна територія розміром з невелику європейську країну, де кілька місяців 1941 року не існувало ні радянської, ні нацистської влади — лише легітимна українська адміністрація, українські суди та військо під прапорами УНР.
Точкою зламу у стосунках із німцями став Голокост. Коли нацистська адміністрація зажадала від «Поліської Січі» участі в каральних акціях та ліквідації єврейського населення Олевська, Бульба-Боровець категорично відмовився, заявивши, що український вояк не є німецьким катом. Щоб не бути втягнутим у злочини окупантів та уникнути збройного зіткнення, отаман формально розпустив Поліську Січ.
Його армія, залишивши за собою тільки коротку і ємну назву УПА, перейшла в лісове підпілля — і саме там здобула свій головний авторитет серед населення.
Боровець обрав унікальну тактику захисту краю: він фактично відродив традиційний український козацький устрій. Отаман свідомо не тримав тисячі людей у лісових таборах, щоб не об'їдати регіон і не провокувати нацистів на спалення навколишніх сіл. Натомість він перетворив волинських та поліських селян на «козаків резерву».
Люди спокійно жили вдома, доглядали господарство, займалися хліборобством та вирощували хліб. Але по селах діяла таємна мережа цивільних комендатур. На перший «свист» або тривожний сигнал підпільного загонщика селяни діставали зі стріх та з-під підлоги заховані гвинтівки, миттєво збивалися в бойовий загін, відбивали наскок німецьких грабіжників чи радянських мародерів на свої хати — і знову поверталися до плуга.
Ця УПА була антинацистською, антирадянською, але головне — вона була глибоко народною, позапартійною і морально чистою. Для волинського селянина абревіатура УПА стала синонімом рідного захисту, справедливості та надії на відновлення законної Української держави.
Спроби ОУН організувати військові підрозділи
Ще до початку німецько-радянської війни, у першій половині 1941 року, ОУН під проводом Степана Бандери (ОУН-Б) робила ставку на розбудову регулярних військових капіталів. Вони прагнули вишколити українське військо за підтримки німецького Вермахту, який на той момент вважався інструментом для розгрому більшовизму. Так з'явилися військові дружини «Нахтіґаль» та «Роланд» — батальйони з українських добровольців під німецьким командуванням.
Проте цей тактичний союз протримався лічені тижні. Після проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові, нацисти влаштували брутальний погром українського підпілля. Провід ОУН(Б) разом із Бандерою опинився у концтаборах, а українські батальйони нацисти терміново відкликали, розформували та злили в один 201-й батальйон шуцманшафту (допоміжної поліції), який відправили в Білорусь охороняти об'єкти та боротися з радянськими партизанами.
ОУН(Б) пішла у глибоке антинімецьке підпілля. На межі 1942–1943 років керівництво організації на чолі з Миколою Лебедем ухвалило нове доленосне рішення: час виходити з криївок та створювати власну партизанську армію під назвою Військові підрозділи ОУН (ВПО) або Військові загони ОУН-самостійників (ВЗО). Мета була амбітною — взяти під тотальний збройний контроль Волинь та Полісся. Проте реалізація цього плану одразу вперлася у глуху стіну.
ОУН(Б) розраховувала, що загартованим і професійним кістяком їхнього майбутнього війська стануть саме бійці 201-го батальйону шуцманшафту, у яких наприкінці 1942 року закінчувався контракт із німцями.
Микола Лебедь видав суворий наказ: усьому батальйону не продовжувати контракт із німцями, дезертирувати зі зброєю, масово «йти в ліс» на Волинь і розгортати там повстанські бази ОУН.
І тут стався перший серйозний збій — наказ ОУН не виконали. Обстріляні військові відмовилися продовжувати контракт із німцями, але й у ліси не пішли. Вони здали зброю окупантам і роз'їхалися по рідних домівках. Нацисти розформували батальйон, а офіцерів заарештували.
Парадокс полягав у тому, що серед тих, хто тверезо оцінив ситуацію і відмовився вести людей на вірну смерть у порожній ліс, був сам Роман Шухевич (бувший сотник «Нахтіґалю», офіцер, тодішній заступник командира цього 201-го батальйону шуцманшафту). Під час етапування до Львова у січні 1943 року заарештований Шухевич зумів втекти з-під німецького конвою та перейти на нелегальне становище.
Опинившись без професійних легіонерів, ОУН(Б) спробувала оголосити добровільну мобілізацію серед волинських селян під прапорами своїх «Військових загонів ОУН». Але тут бандерівці зазнали другого провалу — люди категорично не поспішали йти добровольцями.
Волинський селянин на той час уже мав свій ідеал армії — позапартійну УПА Тараса Бульби-Боровця. Люди звикли до його логічного козацького порядку: ти працюєш на своїй землі, годуєш родину, а «на перший свист» береш гвинтівку і захищаєш рідну хату від мародерів.
Натомість бандерівська ОУН сприймалася селянами як сувора, фанатична, законспірована партійна структура, яка вимагала беззаперечного підкорення далекому «Проводу» та ідеологічним доктринам, які хліборобам були чужими.
Селяни не хотіли кидати господарство і йти в лісові казарми заради партійних інтересів.
«УПА» Клима Савура (березень-серпень 1943)
На початку лютого 1943 року військовий референт ОУН(Б) на Волині Дмитро Клячківський (Клим Савур) ледве зорганізував одну регулярну бандерівську сотню під командуванням Григорія Перегіняка (“Коробки"). Але одна сотня не могла серйозно протистояти ані Рейху, ані радянським партизанам. Потрібен був швидкий і масовий приплив професійних бійців зі зброєю, а місцеві хлопці неохоче вступали до Військових загонів, бо це виглядало як вступ до партії ОУН. Селяни не хотіли ставати "бандерівцями", не хотіли партійної дисципліни, не хотіли підпорядковуватися підпільній організації.
Розуміючи, що добровільна мобілізація селян провалилася, Савур вдався до відчайдушного та ризикованого кроку. Без узгодження з вищим керівництвом ОУН(Б), яке вважало це небезпечною авантюрою, Савур віддає таємний наказ українській допоміжній поліції (шуцманшафту), яка перебувала на німецькій службі: дезертирувати зі зброєю та масово йти в ліс.
План спрацював блискавично. Протягом березня-квітня 1943 року близько 4–5 тисяч добре озброєних, навчених та обстріляних українських поліцаїв кинули німецькі гарнізони і пішли в ліси Волині. Вони думали, що виконують суворий наказ Проводу ОУН, членами або симпатиками якого вони були. Окупанти залишилися без каральних багнетів, а бандерівці в один момент отримали потужне, готове до війни військо.
Проте радість Клима Савура швидко змінилася репутаційним жахом. Опинившись у лісі з тисячами вчорашніх поліцаїв, ОУН(Б) зіткнулася з ворожістю місцевих селян. Для волинського хлібороба ці хлопці ще тиждень тому охороняли окупаційні склади, збирали грабіжницькі податки та виконували накази нацистів. Назвати це військо "загонами ОУН" означало остаточно відштовхнути від себе народ.
І ось тоді Савур робить свій найцинічніший, але геніальний хід.
Щоб "відмити" репутацію вчорашніх слуг Рейху та легітимізувати їх в очах населення, він дістає з кишені чужий козир. У квітні 1943 року Клим Савур офіційно оголошує, що його нове багатотисячне військо віднині називається Українською Повстанською Армією (УПА).
Це було ідеальне камуфляжне маскування під чужий авторитет. Савур вирішив не вигадувати нову назву, а просто вживати ту, яка вже була символом українського спротиву.
Коли волинськими селами рознеслася звістка, що ліси заповнені "УПА", селяни щиро зраділи. В їхніх мізках спрацював чіткий маркер: "УПА — це ж армія нашого рідного, чесного отамана Бульби! Значить, поліцаї схаменулися, прийшли до батька Бульби спокутувати гріхи і захищати нас від нацистів!".
Обман спрацював на сто відсотків. Селяни знову зняли зі стріх приховані запаси хліба, сала та одягу і масово понесли їх до лісових таборів, забезпечуючи бандерівську армію усім необхідним, думаючи, що допомагають демократичній козацькій армії Бульби-Боровця.
Львівський Провід ОУН(Б) дізнався про це постфактум.
Конфлікт двох УПА: відкритий лист Боровця
Коли Бульба-Боровець почув, що під назвою його УПА на Волині відбуваються вбивства цивільних, він був обурений. Він одразу почав протестувати — писав листи, звернення, вимагав припинити використання його назви для дій, які суперечили принципам УНР і його власним наказам.
Але протестами вже нічого не можна було змінити. Клим Савур та його Служба безпеки (СБ) розгорнули на Волині тотальне полювання на "ворогів народу".
Влітку Тарас Бульба-Боровець публікує свій знаменитий "Відкритий лист до членів Проводу ОУН-Бандери". Це унікальний документ, де засновник першої УПА відкрито, без купюр і страху, висуває бандерівцям страшні обвинувачення:
- Звинувачення у фашизмі: Отаман прямо запитував, чи український народ бореться за суверенну демократичну державу, чи за "партійну диктатуру", де ОУН прагне панувати методами тоталітарних режимів Європи.
- Ганьба імені УПА: Боровець писав, що бандерівські ВЗО, прикриваючись чесним брендом УПА, запровадили брутальні методи боротьби, грабують селян, які не хочуть іти до них, та нищать цивільне польське населення, замість ведення чесної партизанської війни проти окупантів.
- Братовбивство: Він застерігав, що ОУН(Б) веде націю до нової кривавої "отаманщини" та міжусобної війни в лісах, знищуючи інших українських патріотів (мельниківців та бульбівців).
Але Клим Савур не збирався ділитися владою в лісі з жодним "петлюрівським отаманом". Його реакція на листи та заклики до переговорів була миттєвою та безкомпромісною: регулярні курені бандерівців під керівництвом військового референта Миколи Козака (псевдо "Смок") здійснили раптовий, скоординований напад на головний штаб Бульби-Боровця в лісах Костопільського району.
Оборонні загони отамана були роззброєні. Частину старшин та комендантів Боровця, які відмовилися присягнути Проводу ОУН(Б), Служба безпеки ОУН розстріляла на місці. Дружину отамана, Анну Опоченську, бандерівці взяли в заручники, піддали допитам і згодом стратили в лісі. Сам Тарас Бульба-Боровець дивом уникнув смерті, вирвавшись із кільця оточення з невеликою групою вірних козаків.
Опинившись без штабу, без друкарні, без баз постачання та зв'язку, отаман пішов на вимушений крок. Щоб остаточно відмежувати своє ім'я та ідею від бандерівських акцій на Волині, він офіційно перейменував залишки своїх сил на Українську народно-революційну армію (УНРА).
Бренд "УПА" тепер остаточно перейшов під одноосібний контроль Клима Савура. Більшість колишніх бульбівських "козаків резерву" та регулярних бійців під загрозою розстрілу з боку СБ ОУН були примусово влиті до лав бандерівського війська. Демократична, козацька концепція оборони була зліквідована.
ІІІ Надзвичайний з'їзд ОУН(Б) (серпень 1943): легалізація бренда
Криваві події літа 1943 року поставили Провід ОУН(Б) перед фактом: на Волині діє армія, створена Савуром без дозволу Львівського Проводу, під чужим брендом, і з методами, які викликали шок у самих бандерівців.
21–25 серпня 1943 року ОУН(Б) скликає Третій Надзвичайний великий збір, щоб розібратися з ситуацією. На з'їзді відбулася одна з найгостріших та найдраматичніших дискусій в історії українського підпілля.
Головними опонентами Дмитра Клячківського (Клима Савура) виступили лідери Центрального Проводу — Микола Лебедь та Михайло Степняк. Вони піддали Савура нищівній критиці за його волинську політику.
Головні претензії верхівки ОУН(Б) полягали у наступному:
- Самочинство та авантюризм: Савур оголосив примусову мобілізацію та вивів тисячі людей у ліс без згоди Проводу, підставивши підпільні мережі під жорстокі удари нацистів.
- Знищення українських патріотів: Брутальна зачистка ОУН-Мельника та УПА Бульби-Боровця розцінювалася як злочинний самосуд та шкідництво, що розкололо загальнонаціональний фронт.
- Волинські вбивства: Масове винищення польського цивільного населення викликало серйозне занепокоєння Проводу. Микола Лебедь прямо заявляв, що ці акції дискредитують український визвольний рух в очах західних союзників (США та Великої Британії) і таврують його як "фашистський". Степняк вимагав суду над Савуром за самовільні етнічні чистки.
Попри жорсткі звинувачення, Провід ОУН(Б) опинився у пастці власного прагматизму.
Клим Савур створив реальну багатотисячну силу, яка де-факто контролювала Волинь. Покарати його або розпустити армію означало б знищити єдиний військовий інструмент ОУН перед неминучим приходом Червоної армії. У результаті з'їзд пішов на компроміс: Клима Савура усунули від загального політичного керівництва, але залишили командувачем УПА-Північ.
З'їзд офіційно узаконив вкрадену назву "Українська повстанська армія" як єдину та офіційну для всього збройного підпілля ОУН(Б). Маніпуляція, розпочата Савуром у квітні 1943 року як тактичний маневр для "відмивання" репутації поліції, у серпні була остаточно легалізована вищим керівництвом ОУН(Б).
ОУН(Б) юридично закріпив за собою бренд УПА, не думаючи, що назавжди пов'язують це ім'я з Волинською трагедією та силовими поглинаннями літа 1943 року. Провід ОУН(Б) виграв тактичну боротьбу за монополію в лісі, але заклав міну уповільненої дії під історичну пам'ять майбутньої України.
Еволюція під керівництвом Шухевича
Посівши лідерські позиції в ОУН(Б) у серпні 1943 року, а згодом, наприкінці осені, офіційно очоливши і УПА, Роман Шухевич (Тарас Чупринка) тверезо оцінив ситуацію.
Шухевич розпочав масштабну політичну та ідеологічну реформу армії, намагаючись повернути бренду "УПА" його перше, чесне і загальнонародне значення, яке колись плекав Бульба-Боровець. УПА Шухевича стала знову позапартійною.
Під керівництвом Шухевича ОУН(Б) та УПА офіційно відмовилися від колишнього радикального гасла "Україна для українців" та авторитарних доктрин 1930-х років, які копіювали моноетнічну політику міжвоєнної Польщі. Нова програма, затверджена на ІІІ з'їзді, стала повністю демократичною.
ОУН(Б) задекларувала боротьбу за свободу слова, друку, віросповідання, рівність усіх громадян незалежно від національності та засудила будь-який шовінізм. Головним гаслом стало європейське: "Воля народам! Воля людині!".
На межі 1943–1944 років нацисти стрімко відступали, і на українські землі повернулася радянська тоталітарна машина. Саме з цього моменту починається найдовша, найтрагічніша і водночас найбільш героїчна сторінка історії армії.
Роман Шухевич почав активно втілювати ідею Боровця про створення широкого антибільшовицького фронту всіх народів. До УПА йшли люди різних політичних поглядів, різних народів, різних релігій. З колишніх радянських військовополонених, які не хотіли повертатися до Сталіна, почали масово створюватися національні курені та сотні — грузинські, азербайджанські, узбецькі, татарські підрозділи. В УПА масово і добровільно працювали лікарями євреї (наприклад, відома лікарка Стелла Кренцбах).
Роман Шухевич рішуче припинив наступальні антипольські акції на Волині. Більше того, УПА Шухевича почала офіційно співпрацювати з польською Армією Крайовою (АК).
Щойно з Волині та Галичини відійшли нацисти, а за ними Сталін зачистив поле від лідерів кривавого протистояння 1943 року (Клим Савур загинув у бою з НКВС у лютому 1945-го), тверезі військові з УПА та польського підпілля (АК-WIN) накінець усвідомили: подальша ворожнеча — це самогубство на радість Сталіну.
У травні 1945 року в селі Руда-Ружанецька українські та польські командири сіли за стіл переговорів. Вони підписали офіційне перемир'я, поділили сфери впливу та домовилися про спільні бойові операції проти радянських окупантів.
Кульмінацією цього союзу став штурм міста Грубешів у травні 1946 року. У цій унікальній битві підрозділи УПА та польської АК пліч-о-пліч увірвалися в місто, розгромили гарнізон радянського НКВС, штурмували будівлю переселенської комісії та звільнили політичних в'язнів. Вчорашні вороги воювали як союзники.
Цей історичний факт остаточно доводить: УПА Шухевича зразка 1944–1946 років не мала нічого спільного з ідеєю міжетнічної різні. Це було зріле, військове формування європейського зразка, здатне на політичні компроміси заради свободи.
У 1945–1953 роках УПА продовжило вести абсолютно безнадійну, жертовну війну проти НКВС. Це була епоха криївок, підпільних друкарень, нелюдських катувань у радянських тюрмах та масових депортацій українських родин до Сибіру.
Прості хлопці та дівчата йшли в ліс не заради партійних інтересів ОУН, а тому, що захищали своїх жінок, матерів та дітей від сталінського розкуркулення, колгоспного рабства та ГУЛАГу. Вони йшли вмирати за право бути вільними на своїй землі.
Саме ця "УПА Шухевича" — чиста, жертовна, багатонаціональна, яка до останнього набою боролася проти радянського тоталітаризму — закарбувалася в генетичній пам'яті українців Галичини, Волині та Полісся. Коли сучасний українець співає повстанські пісні чи вшановує УПА, у його підсвідомості стоїть образ не Клима Савура зразка весни-літа 1943 року, який віддавав страшні накази на Волині.
Для українця УПА — це тисячі безіменних героїв, які замерзали в криївках, але не здалися Сталіну. Назва "УПА", яку Тарас Бульба-Боровець створив як символ честі та козацької волі, пройшовши крізь криваву гру партійних амбіцій, зрештою повернулася до свого першопочаткового змісту — ставши синонімом святої та безкомпромісної боротьби за незалежність України.
Післяслово: Пастка нерозказаної історії
26 травня 2026 року Президент України підписав указ №440/2026 про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій "Північ" ССО ЗСУ почесного найменування "імені Героїв УПА". Реакція Варшави була миттєвою: від ультиматумів, вимог деескалації до відмови від державних нагород та закликів блокувати вступ до ЄС. Польська сторона знову побачила у цій назві виключно привид Волині-1943.
Цей дипломатичний скандал оголив головну проблему: Україна програє Польщі інформаційну війну, оскільки сама дозволила загнати себе в пастку міфу, який колись нехотячи створив сам Роман Шухевич.
У 1947 році, коли УПА вела виснажливу підпільну війну проти радянського НКВС, Шухевич (майстер реклами і креативу) видав "ювілейний" наказ, де штучно призначив "день народження" армії на 14 жовтня 1942 року, прив'язавши його до свята Покрови. Йому потрібна була гарна, шляхетна легенда, щоб підняти дух знесилених хлопців у криївках.
Жодного документу, наказу чи звіту ОУН(Б) від жовтня 1942 року про створення "УПА" не існує. Самі бандерівці у 1942 році ще навіть не планували створювати масштабну партизанку, бо вважали це передчасним.
Створюючи міф про "14 жовтня", Шухевич просто хотів надихнути підлеглих та ретроспективно подовжити історію свого війська, а натомість — мимохіть сплутав карти майбутнім поколінням. Цей ідеологічний маркер навічно зв'язав бандерівський рух із тим часовим проміжком, коли на Волині розпочалася кривава каша, унеможлививши розділення брендів.
Історична правда полягає в тому, що Волинська трагедія була справою радикального крила ОУН(Б) та особисто Дмитра Клячківського (Клима Савура), який діяв під вкраденим брендом УПА. Законний автор цього імені — Тарас Бульба-Боровець — протестував, як міг, й зрештою був силою відсторонений бандерівцями.
Сьогоднішня суперечка між Варшавою та Києвом виглядає абсурдно: сучасні українські спецпризначенці, отримуючи почесне найменування, апелюють до кришталево чистого образу воїнів-державників Боровця та жертовних підпільників Шухевича, які захищали людей від тоталітаризму. Натомість польська сторона бачить у цьому глорифікацію воєнних злочинів Савура.
Польська політична еліта, роздмухуючи цей конфлікт у розпал великої війни, знову наступає на історичні граблі Юзефа Пілсудського. Замість того, щоб розділити партійний терор ОУН(Б) від загальнонародного бренда боротьби за незалежність, Варшавський політикум грає в піддавки з Кремлем, руйнуючи стратегічний союз із Києвом через історичний фантом.
Україні давно час перестати ховати голову в пісок та захищатися міфами. Відкрите визнання того, як саме революційні радикали грали в політичний футбол із брендом "УПА" у 1943 році, не зменшить героїзму тих, хто вмирав у криївках від рук НКВС. Навпаки — це забере у критиків головний козир, поверне кожному історичному діячу його справжнє місце і дозволить Україні захистити своїх сьогоднішніх героїв, не виправдовуючи чужих злочинів.
© O. Berezowska, 2026
