Волинь 1943 року була не просто двостороннім конфліктом. Це була страшна пастка, де українські та польські селяни вбивали одне одного, поки нацистська адміністрація з одного боку і радянські спецслужби з іншого — підкидали дрова у це багаття.
Щоб зрозуміти, як Волинь опинилася в цій пастці, варто коротко згадати політичні обставини, в яких Україна увійшла у Другу світову.
Коротко про УНР в екзилі та ОУН в 1930-х роках
У 1930-х роках були дві основні українські політичні сили: Уряд УНР в екзилі та ОУН.
Уряд УНР в екзилі не мав ніякої реальної влади, але вперто зберігав політичну тяглість української державності.
Президент Андрій Лівицький, який очолив Директорію УНР після загибелі Петлюри і голова уряду В'ячеслав Прокопович працювали у Варшаві, намагаючись наводити дипломатичні контакти, підтримуючи українську еміграцію та видавничі й культурні ініціативи.
ОУН під проводом Степана Бандери вела безкомпромісну підпільну війну проти польської влади на Західній Україні, яку вони вважали окупаційною.
За організацію замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у 1934 році польський суд засудив Степана Бандеру та його соратників до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув'язнення. Бандера сидів у найсуворіших польських тюрмах ("Святий Хрест" та Береза Картузька).
Початок війни 1939-1940
У вересні 1939 року Німеччина та СРСР поділили Польщу. Польська держава розвалилася за лічені дні. Охорона тюрем розбіглася, і Степан Бандера разом із тисячами інших українських націоналістів опинився на волі. В ОУН спочатку була ілюзія, що з Гітлером можна домовитися. Логіка була проста: "Ворог нашого ворога (Москви) — наш друг".
Уряд УНР в екзилі після розвалу Польщі був змушений тікати до Румунії та Франції. З Парижу уряд намагався переконувати західні уряди, що українське питання не зникло, але їх ніхто не слухав.
ОУН була для УНР конкурентом за право говорити від імені України, і тому між ними не було довіри, співпраці чи спільної стратегії. УНР звинувачувала ОУН у авантюризмі, авторитаризмі та готовності до співпраці з нацистами (готовність це ще не співпраця).
Другий етап війни — 1941
Коли Німеччина готувалася до нападу на СРСР, ОУН(Б) бачила перед собою приклади Словаччини та Хорватії — держав, які Гітлер дозволив створити своїм союзникам. Українські націоналісти сподівалися на той самий сценарій: що німцям буде вигідно мати проти Москви союзну Українську Державу з власною армією.
І як тільки у 1941 році відкрилась можливість зробити вишкіл двох українських відділів при німецькій армії, ОУН сформувала батальйони "Нахтіґаль" (біля Кракова) і "Роланд" (в околицях Відня), щоб рушити разом із Вермахтом відвоювати в більшовиків Україну, що і сталося 22 червня 1941 року. В разі відновлення Української Держави ці вишколені батальйони мали стати Збройними силами України.
Одночасно весною 1941 року ОУН-Б в підпіллі почала готувати цивільні кадри для часу, які, коли на окупованих територіях виникне вакуум влади, будуть готові його заповнити. Це мали бути Похідні групи — мобільні команди політичних активістів, які мали перехопити владу на місцях, створити українську міліцію й адміністрацію та поширити майбутній Акт відновлення держави.
Як тільки німці вибили більшовиків зі Львова, Ярослав Стецько, помічник Бандери, урочисто зачитав Акт відновлення Української Держави. Це був тактичний маневр: поставити Гітлера перед фактом і зрозуміти його наміри. Мовляв, держава вже проголошена — якщо ви проти нас, значить ви окупанти.
Розрахунок ОУН — виявивити плани Гітлера щодо України — був правильним і показав, що ніяка співпраця з ним неможлива. Нацистам потрібні були не союзники, а раби та життєвий простір (Lebensraum).
Гітлер розлютився. Уже 3 липня гестапо висунуло Бандері та Стецьку ультиматум: негайно відкликати Акт. Вони категорично відмовилися.
Результат був миттєвий: Акт нацисти анульовали, українські батальйони розформували, а Бандеру, Стецька та сотні діячів ОУН заарештували й відправили до концтабору Заксенгаузен.
(Двоє братів Бандери — Василь та Олександр — були закатовані в Освєнцімі).
Похідні ж групи ОУН рушили зразу, як тільки німці перейшли радянський кордон. Поки Гітлер кричав у Берліні, похідні групи вже були в Луцьку, Дубні, Рівному, Ковелі, Житомирі, і навіть у Києві. Протягом липня вони організували українську владу на окупованих територіях — міліцію, самооборону, адміністрацію.
До загонів самооборони та міліції йшли місцеві парубки, озлоблені на радянську владу за колгоспи й репресії, місцеві патріоти. У липні-серпні ці загони діяли відкрито, патрулювали дороги, охороняли села й міста, встановлювали порядок, боролися з залишками радянських груп. Липень 1941 року — це унікальний момент, коли українська держава існувала "в тіні" німецької армії.
Шуцманншафт
В серпні німці почали системно "зачищати" українську самодіяльність — роззброювати українську міліцію, арештовувати оунівців. Але вони швидко зрозуміли, що повністю придушити українську самодіяльність неможливо: стихійні загони вже діяли, міліція існувала, а місцеве населення підтримувало українські структури.
Тому замість тотальних арештів німці обрали прагматичний шлях — роззброїти, підпорядкувати й використати ці формування для охорони тилу. Саме з цієї логіки в листопаді 1941 народився шуцманншафт (Schutzmannschaft) - контрольована німцями допоміжна поліція, створена з уже існуючих українських загонів. Українська молодь йшла туди, думаючи, що створює зародок майбутньої національної армії та міліції для своєї держави.
Основними завданнями шуцманншафту були охорона мостів, складів, об'єктів, підтримання порядку, боротьба з партизанами та радянським підпіллям, а також охорона збору врожаю — окупаційна зона була величезна, а німці не мали достатньо своїх людей, щоб утримувати порядок. Далі вони почали доукомплектовувати охоронні батальйони радянськими полоненими солдатами-українцями, місцевими добровольцями та колишніми вояками з легіонів "Нахтіґаль" і "Роланд".
Для німців ці батальйони були скарбом: дисципліновані й організовані місцеві кадри, які самі хочуть бити більшовиків. Українці були найбільш антирадянськими, найчисельнішими й найорганізованішими на Волині. Поляки на Волині були малочисельні, вороже налаштовані до інших національностей, політично підозрілі для німців і не мали структур, здатних вести системну боротьбу з партизанами. Тому німці робили ставку саме на українців — не з симпатії, а з холодного прагматизму.
Третій етап війни (1941-1943)
Україна 1941 року була розділена на чотири частини, кожна з яких жила під іншим окупаційним режимом, з іншими правилами, іншою логікою терору і міцними кордонами.
Буковина, яка була анексована Румунією ще у 1940 році, залишалася в Румунії. Режим Антонеску був одним із найжорстокіших у Європі.
Закарпаття теж залишилося в Угорщині, яка окупувала Карпатську Україну ще в березні 1939 року.
До дистрикту "Галичина" входили Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина. Ці землі приєднали до так званого Генерального губернаторства (окупованої Польщі) як окремий дистрикт із центром у Львові.
А вся решта України стала Рейхскомісаріатом "Україна", з столицею в м. Рівне. РКУ управляв один з найжорстокіших нацистських адміністраторів — Еріх Кох. Його режим вирізнявся патологічною жорстокістю. Він офіційно називав українців "колоніальним народом" і вважав, що з цих земель треба вичавити всі ресурси.
Власне в цьому рейхскомісаріаті і опинилася Волинь.
П'ять політичних гравців на Волині
1. Еріх Кох та нацистська адміністрація. Для райхскомісара Еріха Коха українці були не людьми, а "робочою худобою", яку можна безкарно експлуатувати.
Кох заборонив будь-які українські політичні організації, закрив школи, переслідував інтелігенцію, нищив місцеве самоврядування і проводив політику тотального терору, яка мала зламати будь-яку думку про автономію чи державність у межах Райхскомісаріату "Україна" (РКУ).
У Галичині теж був терор, але менш системний і менш економічно-винищувальний, ніж у РКУ.
Німці зважали на те, що Галичина тривалий час була частиною Австро-Угорщини. Тут дозволяли діяльність Українського Центрального Комітету, відкривали українські школи, кооперативи та не було такого звірства, як на Волині.
2. ОУН(Б) у Львові. В цих обставинах ОУН змінила тактику. Після провалу львівської акції організація зробила висновки і вирішила чекати, поки німці та більшовики знекровлять один одного, а потім — підняти повстання.
3. Уряд УНР та Тарас Бульба-Боровець. Уряд УНР в екзилі обрав інший шлях і доручив отаману Тарасу Бульбі-Боровцю сформувати на окупованих територіях партизанські сили. Перші його загони — Українська Повстанська Армія "Поліська Січ" — виникли влітку 1941 року на Поліссі та півночі Волині. Рухаючись у тилу Вермахту, козаки Боровця очистили від залишків радянських військ величезний регіон. Армія отамана стрімко розрослася від кількох сотень до майже 10 тисяч бійців, які створили знамениту "Олевську республіку" із центром у місті Олевськ (Житомирська область) — територію, де два місяці не було ані радянської, ані нацистської влади.
На початку німецьке військове командування (Abwehr) пішло на тимчасовий тактичний компроміс з отаманом (що вкладалося в антибільшовицьку стратегію УНР): Вермахт стрімко йшов на схід, німцям бракувало власних гарнізонів у диких поліських лісах для ліквідації залишків розбитих радянських дивізій, тому "Поліській Січі" дозволили діяти легально.
Однак цей компроміс протривав недовго. У листопаді 1941 року, коли на Волині утвердилася влада Еріха Коха і німці почали вимагати від Боровця повного підкорення та участі в розстрілах євреїв, отаман категорично відмовився, офіційно розпустив "Поліську Січ" і з ядром найвірніших старшин знову пішов у підпілля в ліси. Там у березні 1942 року він першим в історії розгорнув нелегальну партизанську боротьбу проти Третього Рейху, але вже не під назвою УПА "Поліська Січ", а просто УПА .
4. Польський уряд та Армія Крайова (АК). Паралельно з українцями свій офіційний військовий фронт розгортав і польський уряд в екзилі, що перебував у Лондоні. У лютому 1942 року за його наказом підпільний Союз збройної боротьби було переформатовано на Армію Крайову (АК) — збройні сили підпільної Польської держави.
Армія Крайова, як і загони Бульби-Боровця, спиралася на традиційну державну легітимність.
Політичний план польського уряду щодо Волині був непохитним і базувався на одній головній тезі: Волинь — це невіддільна частина Польської держави (Східні Креси), і після закінчення війни вона має повернутися до складу Польщі в кордонах 1939 року.
До певного часу волинські підрозділи АК глибоко конспірувалися, накопичували сили й уникали активних боїв із німцями, чекаючи на вирішальний момент відступу Вермахту для реалізації свого плану загальнонаціонального повстання "Буря".
5. Клим Савур. У цей момент на шахівниці Волині з'являється фігура, яка згодом переверне всі плани: Дмитро Клячківський (Клим Савур). Призначений у 1942 році керівником ОУН(Б) на Волині, він швидко перетворюється на автономного і дуже радикального гравця. Поки Провід ОУН у Львові сидів у відносно спокійній Галичині й писав теоретичні інструкції "чекати й накопичувати сили", Савур жив у зовсім інших реаліях Волині, яка була відрізана від львівського центру міцним кордоном з колючим дротом, митницями та німецькими патрулями.
Сталінградський злам
2 лютого 1943 року світ здригнувся від звістки про капітуляцію німецької 6-ї армії Паулюса під Сталінградом. Цей момент змінив усе. Геополітичний маятник різко хитнувся на схід, і для всіх п'яти гравців на Волині почався відлік нового часу.
Першим пекло на повну потужність увімкнув райхскомісар Кох. Узимку 1942-43 нацистська Німеччина, яка стрімко втрачала сили, вимагала від нього лише одного — ресурсів для Східного фронту. І Кох почав вичавлювати з Волині все.
Нацисти запровадили драконівські продовольчі податки (контингенти). Спеціальні німецькі загони повністю вичищали українські села, забираючи в селян останнє зерно, худобу та теплий одяг. Тих, хто не міг або не хотів віддавати їжу, карали за принципом "колективної відповідальності" — німці масово спалювали села разом із мешканцями.
Одночасно Кох розгорнув нелюдське полювання на людей. По всій Волині відбувалися масові облави: нацисти хапали українську молодь прямо на вулицях, у церквах та хатах, заштовхували у товарні вагони та примусово вивозили на рабську працю до Німеччини (остарбайтерів). Селяни почали масово і стихійно тікати в ліси, рятуючи свої життя.
І саме в цей момент Сталін ухвалює стратегічне рішення почати масштабну партизанську війну на Західній Україні. На Волинь, у ліси, де вже переховувалися тисячі доведених до відчаю втікачів, заходять величезні, регулярні, прекрасно озброєні радянські партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, Наумова, Медведєва, Бегми та інших. Так на волинській шахівниці з'являється шостий гравець.
Терор Коха став тією сухою соломою, яку радянські партизани прийшли підпалити — Москва розгорнула тут геніальну і страшну за своєю цинічністю стратегію НКВС.
Червоні загони почали діяти як професійні провокатори. Вони здійснювали гучні диверсії: підривали німецькі ешелони або вбивали офіцерів Вермахту прямо біля українських сіл, а потім тікали вглиб лісів. Еріх Кох діяв передбачувано. Якщо радянські диверсанти підривали поїзд, німці спалювали найближче українське село дотла, навіть якщо селяни про це нічого не знали. Якщо біля села знаходили вбитого офіцера — німці приходили й розстрілювали всіх жителів цього села.
А тоді радянські партизани приходили до вцілілих селян і казали: "Бачите? Німці вас нізащо вбивають, ми — єдині, хто дасть вам зброю і захистить!" І дійсно, агітація спрацювала — люди вступали до червоних загонів.
Бунт проти вождів: Савур проти Львова
Клим Савур зрозумів: земля горить під ногами. Якщо ОУН не почне воювати негайно, німці й далі безкарно палитимуть села, а все волинське селянство перетвориться на радянських партизанів. Савур проривається крізь міцний нацистський кордон та звертається до Центрального Проводу ОУН у Львові. Його вимога чітка й безкомпромісна: негайно піднімати Волинь на тотальну війну: німецьку адміністрацію на Волині паралізувати, змусити нацистів закритися в містах, вибити з їхніх рук контроль над сільською місцевістю та продовольчими ресурсами, і головне — створити велику армію, яка зачистить ліси від червоних загонів.
Важливий акцент: Савур прагнув лише одного — вибити з волинських лісів радянських партизанів і перехопити контроль над регіоном. Волинські поляки його тоді взагалі не цікавили, їх вважали пасивними спостерігачами.
Але зі Львова приходить суворе "Ні!"
Керівник ОУН Микола Лебідь, який на той момент керував ОУН(Б) в Україні, поки Бандера сидів у концтаборі, а також львівські теоретики підпілля були категорично проти.
Лебідь вважав цей крок передчасним і сформулював офіційну позицію: після Сталінграда німці приречені. Партизанська війна проти них лише призведе до спалених сіл, треба берегти сили, зброю й людей. Треба сидіти в глибокому підпіллі, вишколювати кадри і чекати, поки Червона армія підійде до кордонів Галичини й Волині. І вже тоді підняти тотальне повстання проти виснажених більшовиків.
Уряд УНР та отаман Тарас Бульба-Боровець теж тримали стратегію "контрольованого спокою", не дозволяючи тотального, неконтрольованого повстання проти нацистів. Загони Боровця тримали оборону лісів, стримували радянських партизанів і чинили німцям лише точковий опір, намагаючись не провокувати окупантів на масовий терор проти цивільних. Він вважав, що велику партизанську війну проти німців починати зарано, бо нацисти у відповідь просто винищать дотла українські села.
Навіть польська Армія Крайова за наказом з Лондона тримала тактику "зброї у ногах" і забороняла полякам передчасно провокувати Вермахт — вони накопичували сили для реалізації плану загальнонаціонального повстання "Буря".
Польський уряд у Лондоні прагматично спостерігав за ситуацією: німці, спровоковані червоними диверсантами, нещадно вбивали українське населення. Кількість українців на Волині зменшувалася з кожним днем, а отже, для польської еліти повернення Волині до складу Польщі після війни ставало дедалі реальнішим.
Усі штаби грали у велику політику і чекали. І лише один гравець — Клим Савур — вирішив піти ва-банк. Перебуваючи безпосередньо в епіцентрі катастрофи, він зрозумів: поки всі чекають, Волинь пропаде. І Савур, повністю зігнорувавши накази ОУН, робить свій перший фатальний хід. Він став тим єдиним сірником, який підпалив цей пороховий погріб.
"Повстанська республіка" Клима Савура
Савур почав діяти на Волині як радикальний диктатор.
У березні 1943 року він завдає німцям блискавичного удару в спину: він забирає в них українську допоміжну поліцію — той сам Шуцманншафт. Через підпільну мережу зв'язкових ОУН(Б) розсилає таємний, але категоричний наказ: Усім негайно кидати службу та йти в ліс зі зброєю та амуніцією!
Ефект виявився лавиноподібним. За лічені тижні нацистська окупаційна адміністрація на Волині залишається абсолютно безпорадною. Українські поліцаї не просто дезертирували — вони зв'язували або ліквідовували німецьких шефів, відкривали брами тюрем, випускали в'язнів і повністю спустошували німецькі склади, вивозячи військове спорядження, боєприпаси, одяг та медикаменти.
До лісу одночасно відійшли від 4 до 5 тисяч добре вишколених та сильних чоловіків. Савур одним махом вирішив головну кадрову проблему: його майбутня армія отримала готовий, професійний військовий кістяк. Німці були розлючені, Еріх Кох у Рівному рвав і метав, а нацистська влада на Волині миттєво стиснулася до великих міст. Уся сільська місцевість та стратегічні лісові масиви перейшли під повний контроль самопроголошеної Повстанської республіки Клима Савура.
Савур тріумфував: він зробив хід, який здавався геніальним — в один момент дістав професійну армію, здатну вибити радянських партизанів із лісів, і одночасно вибив зуби німцям, позбавивши їх можливості грабувати селян та палити українські села.
Савур не міг собі уявити, що нацисти у відповідь відкриють двері для поляків. Нацистська ідеологія вважала Польську державу своїм головним історичним та расовим ворогом, а польський націоналізм — смертельно небезпечним. Дати польській меншині будь-яку легальну владу чи зброю у 1941 році означало б для Берліна добровільно озброїти ворога — підпілля Армії Крайової, яка мріяла відродити Польщу.
Савур не міг собі й уявити, що поляки взагалі можуть згодитися з німцями співпрацювати. Він вважав поляків найменш імовірними партнерами Третього Рейху, які ні за яких обставин не зголосяться на співпрацю з катами своєї батьківщини. І він ще не знав, яка гра вже йшла на повну потужність у польських селах.
Отже Савур був переконаний: якщо він забере українську поліцію, німці залишаться без кадрів. І ніяк не підозрював, що нацистська машина, яка опинилася в кадровому вакуумі — залізниці не охороняються, хліб забирати нікому — відкриє ворота для поляків, і вони в них зайдуть. І що цей хід у відповідь німців згодом перетворить Волинь на криваве місиво.
Поляки в німецьких мундирах
Опинившись біля розбитого корита, Еріх Кох відкинув усі старі ідеологічні заборони щодо "небезпечних поляків". Щоб хоч якось урятувати свій тил, він зробив те, чого ніколи б не дозволив собі у 1941-му. На вакантні місця в поліцейських дільницях нацисти оголосили масовий набір польської молоді. І польські хлопці прийшли. З них поспіхом сформували 107-й та 202-й батальйони Шуцманшафту.
Коло помсти замкнулося: тепер польські поліцаї в німецьких одностроях ішли палити українські села під виглядом "боротьби з партизанами". Українські селяни з жахом бачили, що нищити їхні хати приходять люди в нацистській формі, які між собою розмовляють польською мовою. Це викликало шалену лють у відповідь. Командування лісових загонів зробило однозначний висновок: "Поляки пішли на службу до Гітлера і нищать наші села разом із німцями".
А радянські партизани затіяли цинічну гру з польськими селами. У розсекречених таємних звітах радянських партизанських командирів (наприклад, начальника Українського штабу партизанського руху Тимофія Строкача) прямо зазначалося, що національну ворожнечу між поляками та українцями необхідно активно використовувати та роздмухувати для зміцнення радянських позицій у регіоні.
А іскра для цього багаття вже була.
У лютому 1943 року стався інцидент, який дав карти в руки червоним партизанам. 7 лютого перша сотня, сформована під егідою Савура — сотня Григорія Перегіняка ("Коробки"), всупереч наказам зі Львова, здійснила перший офіційний бій проти німців — штурм комендатури у Володимирці. Штурм пройшов успішно, вони навіть захопили в полон кількох власовців, що були на службі у гітлерівців, але мали і втрати, і поранених. Після штурму сотня сховалася в найближчому лісі.
Ці ліси контролювали радянські партизани — бригади особливого призначення Антона Бринського ("Дяді Пєті"). А посеред лісу було невеличке село (26 хат), яке було ідеальним спостережним пунктом. Перегіняк отримав інформацію від розвідки, що жителі цього села активно співпрацюють з радянськими партизанами, годують їх, дають притулок їхнім пораненим і зливають їм всю інформацію про рухи українських груп. Якщо б селяни розказали червоним, що поруч у лісі залягли знесилені бандерівці з пораненими, сотню би миттєво оточили й знищили. Тому Перегіняк вирішує провірити село на вшивість.
Отже група людей Перегіняка увійшла в це село, видаючи себе за радянських партизанів. Господарі зустріли їх гостинно — як "своїх". Привітали, нагодували й на перші ж запитання щиро виклали все, що знали: де сховалися бандерівці, якими стежками в лісі вони пересуваються і які навколишні українські хутори їм допомагають.
Підозри підтвердилися: це діючий інформаційний плацдарм НКВС і радянської розвідки в його тилу. Залишити цих людей живими після того, як вони здали координати повстанців, означало для сотні свідому смерть від рук радянських загонів Бринського, які стояли за кілька кілометрів. Саме тому було ухвалено поспішне, страшне рішення: ліквідувати село, — а щоб німці або червоні не почули пострілів, селян зв'язали й вбили сокирами.
За збігом обставин, це село було польською колонією Паросля (Parośla). Якби жителями села були українці, їхня доля була б аналогічною.
Це був далеко не початок політики проти поляків, а локальна, хаотична акція автономної групи, яка діяла не то що поза контролем ОУН, але й поза контролем самого Савура. На той момент волинський провідник навіть не звернув на цей інцидент особливої уваги.
На жахливому тлі сотень знищених нацистами українських поселень ліквідація однієї лісової колонії здавалася йому другорядною подією, яка не варта оперативних зведень. Але радянські партизани використали Парослю блискуче — як психологічну зброю.
Прийшовши в Парослю на обід і побачивши зарубаних людей, червоні агенти миттю задокументували побачене. Тепер, коли вони приходили в інші польські села, то в усіх барвах розповідали про звірства бандерівців, залякуючи людей: "Українці хочуть вирізати вас, поляків, усіх до єдиного. Якщо не будете з нами - ви наступні".
Це створювало атмосферу тотального, параноїдального жаху. А страх, як відомо, працює набагато краще за факти. Саме він і штовхнув польських хлопців до масової співпраці з нацистами в поліції, а польські колонії змусив вважати радянських партизанів своїми єдиними рятівниками.
Обід із дияволом
Коли радянські партизани приходили у польські села, вони говорили з ними лагідно, просили їсти, розповідали новини, а головне — закріплювали у свідомості селян думку, що Москва — це єдина сила, яка здатна захистити польську меншину від бандерівців. Вони не палили їхніх хат руками німців, не провокували каральних акцій.
Заколисані цим ставленням польські селяни слухали, сито годували червоних бійців і ділилися найціннішим — інформацією. Для радянських партизанів це була золота жила: інформація про бандерівців з перших рук. Поляки детально розповідали про таємні стежки в лісі, про рухи українських партизанських груп та про те, які саме навколишні українські села найбільш націоналістично налаштовані й активно допомагають підпіллю.
Наступного дня на околиці саме того українського села, про яке довірливо розповіли польські сусіди, опинявся мертвий німецький офіцер, і нацисти нещадно спалювали все поселення дотла. Саме на весну-літо 1943 року, після приходу червоних партизанів, припадає пік спалення українських населених пунктів на Волині.
Щоб зрозуміти масштаб, варто глянути статистику: На території Волинської, Житомирської та Рівненської областей під час німецьких каральних акцій було повністю спалено 330 українських сіл (серед них — Кортеліси, де вбили майже 3000 людей). У цих каральних акціях нацистами було заживо спалено, розстріляно або закатовано понад 21 000 мирних жителів.
З погляду українського підпілля ситуація виглядала так: на українській землі діє чужа диверсійна армія (радянські партизани), дії якої призводять до спалення українських сіл окупантами-нацистами, а сусіднє польське населення забезпечує цих диверсантів їжею, розвідкою та притулком.
Польські селяни годують радянських партизан, ці партизани роблять диверсії, щоб підставити українців, німці віддають накази, польська поліція в нацистських одностроях їх виконує, а українські села горять.
Для Савура годування радянських партизанів було прямою допомогою ворогові, який нищив українську інфраструктуру та готував ґрунт для повернення сталінського терору.
На жаль, німецький терор проти українських сіл сприймався більшістю поляків як покарання для тих, хто підтримував повстанців. Вони бачили в кожному українському селі виключно "вороже бандерівське гніздо", а не таких самих знедолених мирних людей.
Польські селяни відмовлялися бачити в радянських партизанах катів сусідніх українських сіл, натомість сприймали їх як єдину силу з кулеметами, здатну захистити їхні колонії від нападів.
Радянське керівництво повністю досягло своєї мети. Воно майстерно підставило українські села під німецькі удари, змусило поляків забезпечувати свої загони і свідомо викликало на них нещадну лють Савури.
У результаті цієї диявольської комбінації українці та поляки почали бачити головних ворогів один в одному, а не в Москві, яка цинічно диригувала цим хаосом з-за лінії фронту.
(Саме тому радянська історіографія десятиліттями ретельно приховувала масштаби та справжні причини спалення українських сіл. Визнати це означало б відкрити світові страшну правду про те, що "червоні герої" та офіцери НКВС свідомо використовували цивільне населення обох народів як дешевий розхідний матеріал у своїй геополітичній грі.)
Республіка "Пшебраже"
Недалеко від Луцька була велика польська колонія Пшебраже (Przebraże) - 200 будинків, понад тисяча мешканців (нині село Гайове у Ківерцівському районі Волинської області).
У квітні 1943 року мешканці Пшебража під керівництвом колишніх польських офіцерів Генрика Цибульського та Людвіка Маліновського (ветерана польсько-радянської війни) вирішили зробити з поселення неприступну фортецю. Тариторія села була досить великою, з кількох боків оточена болотами та річкою Конопелька, що унеможливлювало раптовий штурм кінноти чи великих піхотних сил. Великі лісові масиви дозволяли таємно маневрувати, заготовляти дрова та тримати зв'язок з червоними партизанами.
Село обнесли кільцем окопів та бліндажів загальною протяжністю кілька кілометрів, встановили загородження з колючого дроту та створили мінні поля (використовували нерозірвані німецькі та радянські бомби). Селище розбили на військові сектори оборони, за кожен з яких відповідав конкретний підрозділ самооборони. Пшебраже перетворилося на справжній військовий табір.
Під впливом паніки та радянських залякувань щодо масових вбивств поляків бандерівцями, населення бази стрімко зросло до 20-25 тисяч біженців. На території "фортеці" діяли власні пекарні, шпиталь і навіть суд.
Далі Цибульський та Маліновський розгорнули цинічну гру з нацистами та наладили співпрацю з радянськими партизанами.
Для початку вони звернулися до німецького гебітскомісара з проханням дозволити створити в Пшебражі "громадську самооборону" нібито виключно для захисту села від "лісових банд" та для гарантування постачання зерна німцям. Німці офіційно видали Пшебражу партію зброї: кілька десятків старих гвинтівок та обмежену кількість набоїв. Цибульський використав ці легальні німецькі дозволи як ширму — під виглядом легальних патрулів він почав створювати повноцінну підпільну армію.
Тепер Цибульський пішов на контакт із командирами радянських розвідувально-диверсійних спецзагонів НКВС — Прокопюком (спецзагін "Олімп") та Медведєвим (спецзагін "Побєдітєлі"). Він запропонував їм бартер. Оскільки Пшебраже було великим господарським центром, поляки збирали для радянських партизанів продовольство (м'ясо, спирт, хліб, теплий одяг) та розвіддані.
Натомість люди Медведєва та Прокопюка таємно передавали полякам автомати ППШ, трофейні німецькі гвинтівки та, що найважливіше, станкові кулемети "Максим" і дегтярьові кулемети, які радянські літаки скидали партизанам на парашутах. Коли до Пшебража приїжджали німецькі ревізори чи жандармерія з Ківерців, Цибульський ретельно ховав усю радянську зброю та кулемети в підземних тайниках у лісі (якби німці дізналися про кулемети від НКВС, Пшебраже б спалили).
Так на Волині з'явився сьомий гравець.
Завдяки базі Пшебраже радянські спецзагони НКВС (Медведєва, Прокопюка) отримали постійне джерело постачання, унікальну розвідмережу та безпечний тил. Цей тактичний союз дозволив червоним партизанам вистояти у важкий період літа 1943 року та розгорнути у тилу Гітлера масштабну рейкову війну, яка невблаганно наближала повернення сталінського тоталітарного режиму.
За даними розсекречених документів СБУ, загони Пшебража разом із радянськими партизанами здійснювали жорстокі карально-заготівельні рейди на навколишні українські села: Озеро, Яромиль, Омельно. Під час цих вилазок вони не лише конфісковували зерно та худобу, а й нещадно грабували та вбивали місцеве цивільне населення.
Червнева директива та "Кривава неділя" 11 липня
У червні 1943 року заграва великої війни на волинській землі вже стояла на порозі. Лінія фронту застигла під Харковом - на східному кордоні того самого Райхскомісаріату "Україна"". Усі розуміли: під Курськом та Харковом зараз вирішується доля світу, і щойно цей нацистський вал прорветься, Червона армія стрімко покотиться на захід. Клим Савур мав лічені місяці, щоб підготувати Волинь до зустрічі зі Сталіним.
Савур міркував як безжальний військовий прагматик. Він чітко бачив, що тисячі радянських партизанів НКВС у волинських лісах тримаються лише на одному — на продовольчій та інформаційній базі польських колоній. Логіка Савура була простою і брутальною: якщо поляки перестануть годувати червоних диверсантів і зливати їм координати підпілля, радянські загони просто передохнуть від голоду або змушені будуть відступити. Знищити базу постачання ворога — це перше правило будь-якої війни.
І тоді Савур видає свою найстрашнішу, фатальну директиву: розпочати генеральне, хірургічне очищення Волині від польського населення, щоб раз і назавжди ліквідувати цей радянський плацдарм.
18 травня 1943 року, на фоні сотень спалених українських сіл, Савур полякам висуває ультиматум — протягом кількох днів виїхати за лінію Бугу, на території корінної Польщі. Хто відмовлявся покидати хати — підлягав знищенню як союзник Москви.
Кульмінація цього жаху вибухнула в неділю, 11 липня 1943 року. Цей день увійшов в історію як "Кривава неділя" Волині. Загони Савура, посилені мобілізованими місцевими селянами одночасно атакували від 100 до 150 польських поселень. Напади чинилися підступно — під час недільних служб прямо в римо-католицьких костелах. Межі жорстокості цієї селянської війни вийшли з-під будь-якого контролю. Волинь перетворилася на суцільне згарище, де вчорашні сусіди вбивали одне одного, а нацисти та радянські партизани просто спостерігали, як догорає цей пороховий погріб.
Диявольський план Москви спрацював безвідмовно.
Ребрендинг "УПА"
Поки на Волині вибухав хаос самочинних нападів на польські колонії, отаман Тарас Бульба-Боровець переховувався зі своїм штабом у глухих лісах "Поліської Швейцарії" на Рівненщині. Побачивши жахи липневої чистки, отаман жахнувся. Боровець розумів, що насильство над цивільним населенням назавжди заплямують український визвольний рух в очах цивілізованого світу.
Отаман починає відчайдушну інформаційну війну проти радикалізації на Волині. Він масово розповсюджує по хуторах відозви та свій знаменитий "Відкритий лист до членів ОУН", де прямо звинувачує бандерівців у воєнних злочинах: "Чи справжній революціонер може вбивати жінок і дітей? Це не партизанка, це ганьба для нації!"
Тим часом у Клима Савура був зовсім інший розрахунок. Більшовицька преса та партизани Строкача вже щосили використовували липневу трагедію для дискредитації українців, тавруючи лісові загони як "фашистських найманців-бандерівців".
Для Савура таврування "бандерівець" у той момент стало токсичним — воно заважало залучати під свої прапори поміркованих селян та колишніх військових, які боялися партійної диктатури ОУН(Б).
Савуру терміново потрібно було збити з пантелику червону розвідку НКВС, скинути з себе партійне тавро і продемонструвати Москві та німцям, що на Волині діє не радикальне крило однієї партії, а зовсім інша, масштабна народна сила. І для цієї гри на випередження Савуру ідеально підходив чистий, авторитетний і шанований селянами бренд Української Повстанської Армії, який належав Боровцю. Він виставив Боровцю ультиматум про повне підпорядкування його Савуру.
УПА Боровця на літо 1943 року була вже мізерна: піддавшись на заклики Савури до радикальних дій, тисячі бульбівських козаків самовільно дезертирували до бандерівців. В отамана залишалося всього кілька сотень вірних шаблею людей, затиснутих у лісових таборах.
Клим Савур розумів, що Боровець військово безпорадний, але його моральний авторитет серед селян досі заважав бандерівській мобілізації. І Савур віддає наказ про остаточну ліквідацію конкурента. Загони СБ ОУН провели блискавичну і жорстоку спецоперацію: вони раптово оточили та розгромили головний штаб отамана. Сам Бульба-Боровець утік.
Отаман програв цю внутрішню війну. Щоби врятувати залишки людей від плями братовбивчої різні, він 20 липня 1943 рок офіційно відмовився від назви УПА і перейменував своє мікроскопічне військо на УНРА (Українська народно-революційна армія) і відступив.
Шлях для Савура був повністю вільний. І ось тепер волинський диктатор робить той самий цинічний і прорахований хід — він забирає собі чисте, вільне від партійного тавра, ім'я УПА.
В кінці серпня Провід ОУН(Б) збирається на свій таємний ІІІ Надзвичайний великий збір. Там вони зі скрипом, але узаконюють усе, що Савур на Волині вже кілька місяців робив самовільно, і затверджують єдину назву для всіх повстанських сил — Українська Повстанська Армія (УПА), командувачем якої стає Роман Шухевич.
Штурм Пшебраже (30-31 серпня 1943 року)
23 серпня 1943 року на Східному фронті стався черговий тектонічний зсув — завершилася Курська битва. Радянські війська взяли Харків. Сталінський вал остаточно прорвав німецьку оборону і на шаленій швидкості покотився на Захід. Час Клима Савури стрімко вичерпувався.
Група "Турів" УПА-Північ розуміло, що Пшебраже перетворилося на небезпечний радянсько-польський плацдарм у їхньому тилу. Наприкінці серпня УПА зібрала великі сили (за різними оцінками, від 3 до 6 тисяч бійців, включно з мобілізованими місцевими селянами) для повної ліквідації бази. Напад почався на світанку 30 серпня. Поляки та радянські партизани заздалегідь знали про атаку завдяки розвідці й чинили запеклий опір в окопах.
Але Прокоп'юк не спішився з допомогою. Щойно коли сили оборонців були майже вичерпані й УПА готувалася до фінального прориву, радянська кіннота та регулярні загони вдарили в тил наступаючим підрозділам УПА. Раптова поява професійно озброєних радянських військ викликала паніку серед мобілізованих українських селян. Облога була повністю прорвана, УПА зазнала великих втрат і відступила.
Попри невдачу під Пшебражем, загальний план Клима Савура щодо ресурсної блокади ворога частково здійснився.
Втративши продовольчу та інформаційну базу в селах, розрізнені радянські партизани значно втратили свій вплив на Волині й були змушені ховатися в глухих болотах. Фортеця Пшебраже залишилася єдиним потужним, але ізольованим радянсько-польським гніздом у тилу Савура.
Але спокій на Волинь не прийшов. Навпаки, із наближенням Червоної армії наприкінці 1943 року та її приходом у січні 1944 року кривавий хаос досяг свого абсолютного, апокаліптичного піку.
Розуміючи, що нацистська Німеччина безповоротно втрачає Україну, Еріх Кох увімкнув тактику "випаленої землі". Наприкінці 1943 року на Волині почали діяти спеціальні німецькі команди зондеркоманд (так звані команди "охоронної зони"), які мали наказ знищити всю інфраструктуру: підривати мости, заводи, залізничні станції та спалювати зерносховища, щоб нічого не дісталося Сталіну.
Терор проти селян став тотальним. Німці розстрілювали людей цілими хуторами просто за підозру, що ті заберуть урожай із собою в ліс. Кох вимагав вивезти до Німеччини останнього працездатного українця чи поляка, тому облави гестапо відбувалися щодня навіть у містах.
Українські села почали горіти з подвійною силою. До німецьких підпалів додалася страшна хвиля польської відплати. У січні 1944 року польська Армія Крайова (АК) нарешті оголосила про початок свого плану "Буря" на Волині й створила потужну 27-му Волинську піхотну дивізію АК (яка налічувала до 7 тисяч бійців). Базою для цієї дивізії стали бійці з Пшебража та інших великих колоній.
Ця польська дивізія, діючи вже відкрито разом із радянськими партизанами, розпочала масштабні каральні операції проти українського населення. Вони палили українські села — Літки, Новосілки, Гурби, Гуту Степанську, Костянтинівку, Сухівці, Піддубці, Жидичин, Княгининок, Підгайці — які вважалися базами УПА. Війна перетворилася на суцільний фронт пожеж, де кожне село мстилося сусідньому.
Страшний і цинічний фінал від НКВС
У такому стані хиткої та кривавої рівноваги Волинь зустріла січень 1944 року, коли сюди зайшли регулярні війська Червоної армії. Шахівниця, на якій сім гравців вели свою запеклу гру на виживання, була остаточно розбита важкими гусеницями радянських танків.
Ті самі офіцери НКВС, які влітку пили з поляками чай у Пшебражі й обіцяли "вічну дружбу", одразу після вигнання німців почали діяти за своїм планом. План був простий: ліквідувати всіх гравців, незалежно від того, хто з ким воював учора.
Коли Червона армія перетнула кордон Волині, польський уряд в екзилі віддає наказ 27-мій дивізії Армії Крайовій розпочати план "Буря": допомагати радянським військам бити німців, звільняти міста і офіційно заявляти радянським генералам: "Ми — законна польська влада Східних Кресів".
Та коли дивізія АК допомогла радянським військам узяти Ковель та Володимир, чекісти її підступно оточили, роззброїли, а командування заарештували та відправили у табори ГУЛАГу.
Уряд у Лондоні знову випустив безпорадну ноту протесту, яку Черчилль і Рузвельт просто проігнорували.
А проти УПА в січні-лютому 1944 року НКВС розгорнуло на Волині операцію, яка за масштабом перевершила всі попередні конфлікти. Це був тотальний зачистний вал, який ішов за фронтом і змітав усе живе.
Для НКВС УПА, на відміну від АК, була сильною армією, яка контролювала територію, мала структуру, мала командування і не збиралася складати зброю.
Волинянам прийшлось пройти через ще одне чистилище:
- створювалися "фільтраційні табори" для всіх селян, які жили на території УПА;
- чоловіків мобілізували до Червоної армії без підготовки — часто прямо з поля;
- жінок і старших людей допитували як "пособників бандформувань";
- села, які давали УПА харчі, оголошували "бандитськими" і спалювали;
- командирів УПА ловили через агентуру і розстрілювали без суду.
Ківерцівський батальйон
На базі бійців самооборони Пшебража НКВС створив офіційний Ківерцівський районний винищувальний батальйон. Очолив цей підрозділ колишній капітан радянських партизанських загонів, але кістяк складався суто з поляків Пшебража. Вони використали накопичену лють, військовий досвід та прагнення помсти польських бійців із Пшебража, інтегрувавши їх у так звані "істребітельниє батальони" (у народі — "яструбки").
Радянська влада повністю забезпечила їх військовою формою, автоматичною зброєю, боєприпасами та дала повну свободу дій на території Волині. Оскільки поляки досконало знали місцевість, лісові стежки та розташування українських сіл, вони вели за собою регулярні чекістські загони під час облав на криївки УПА.
Батальйон брав участь у спаленні сіл та хуторів, які підозрювалися у підтримці українського підпілля. НКВС свідомо скеровував польські підрозділи в ті райони, де раніше відбувалися міжетнічні зіткнення, щоб спровокувати ще більшу жорстокість.
Коли НКВС розпочав масові депортації сімей західноукраїнських повстанців до Сибіру, польські "яструбки" залучалися до оточення українських сіл, обшуків хат, згону людей на залізничні станції та охорони вагонів-товарняків.
Радянська влада використовувала поляків лише доти, доки вони були потрібні. Щойно активний спротив УПА на Волині було підірвано, бійців Пшебража роззброїли та під контролем тих самих органів НКВС примусово депортували у товарних вагонах на територію повоєнної Польщі.
Кінець гри
У 1945–1947 роках волинська шахівниця була остаточно зачищена.
Польський уряд в Лондоні залишився ні з чим — Захід офіційно визнав радянські кордони Волині.
Уряд УНР в екзилі подавав офіційні меморандуми до урядів Великої Британії, США та інших, закликаючи визнати СРСР окупантом, але дарма.
Еріх Кох втік до Німеччини, але його заарештували британці і передали Польщі, оскільки Кох працював, як вважалося, і на польських землях. Польський суд у 1959 році спочатку засудив його до смертної кари за злочини проти польських громадян: знищення 72 000 людей та депортацію 200 000 до концтаборів.
Всього Еріх Кох ніс пряму відповідальність за смерть близько 4 мільйонів людей (українців та євреїв) і вивезення з українських земель 2 мільйонів остарбайтерів.
На суді в Польщі Кох поводився дуже зухвало і відкрито заявляв, що його жорстока політика в Україні (зокрема заборона освіти, закриття шкіл) мала на меті послабити українців і не дати їм створити власну державу.
Мабуть тому поляки замінили йому смертну кару на довічне ув'язнення. У результаті Кох став "привілейованим" в'язнем комуністичної Польщі. Він відбував термін у в'язниці Барчево, де мав простору камеру, телевізор, передплату на західну пресу та першокласне медичне обслуговування з імпортними ліками. Так він спокійно дожив у польській тюрмі до 1986 року і помер власною смертю у віці 90 років.
Бульбу-Боровця нацисти зрештою заарештували та кинули його до того самого концтабору Заксенгаузен, де в цей час перебував і Степан Бандера, і наприкінці 1944 року разом з Бандерою його звільнили. Далі йому вдалось емігрувати в США.
Степан Бандера після звільнення залишився в Західній Німеччині, де у 1959 році його наздогнала і вбила куля з отрутою радянського кілера КДБ.
Десятки тисяч рядових бійців УПА чекісти відловили по криївках і на десятиліття згноїли в таборах ГУЛАГу.
Поляків із Пшебража радянські солдати під дулами автоматів депортували на Захід.
А сам Клим Савур — Людина, яка намагалася залізом і кров'ю врятувати Волинь, сірник, який підпалив це волинське пекло всупереч волі Бандери, планам УНР та наказам ОУН, — знайшов свою кулю від чекістів НКВС у засніженому рівненському лісі 12 лютого 1945 року.
На волинській землі запанувала радянська тиша, густо замішана на попелі, прихованих протоколах та мільйонах зламаних людських доль.
Створення "інкубатора ненависті"
Депортовані волинські поляки опинилися в ПНР (Польській Народній Республіці). Вони привезли із собою жахливі спогади про вбивства своїх рідних, спалені села та досвід війни з УПА. Москва десятиліттями робила все, щоб ця травма не загоювалася.
Радянська цензура суворо забороняла полякам згадувати, що їх катував НКВС чи депортував радянський режим. Натомість їм дозволяли й навіть заохочували пам'ятати про "звірства українських націоналістів". Протягом 45 років комуністичної влади в Польщі українця в медіа, книгах та кіно змальовували виключно як "різуна з сокирою". Цей образ цілеспрямовано вбивали в голови дітям та онукам тих самих переселенців.
Після 1989 року ця травма не зникла — вона просто стала політичним капіталом.
Сьогодні ми бачимо фінал цієї далекоглядної спецоперації Кремля. Нащадки волинських поляків об'єдналися у так звані "кресові організації" (Kresowianie). Багато з цих організацій діють цілком щиро, бо захищають пам'ять про своїх закатованих предків. Проте їхній біль став ідеальним інструментом для сучасних російських спецслужб. Російська пропаганда активно фінансує, підтримує та медійно розкручує найрадикальніших лідерів цих організацій.
Саме через тему Волині, яку штучно підігрівають у польському інформпросторі, радикальні польські політики намагаються заблокувати євроінтеграцію України, висувають ультиматуми під час війни та підривають оборонний союз Києва та Варшави - адже цей союз назавжди і остаточно відірвав би Україну від Росії.
Москва прорахувала все ще у 1943-1944 роках. Замість того, щоб просто карати цих поляків у таборах ГУЛАГу, вона зробила їх живими носіями історичної образи, переселила в Польщу і створила покоління людей, чия травма сьогодні використовується для того, щоб роз'єднати два найбільші слов'янські народи Центральної Європи перед обличчям нової російської агресії.
Ця тема до сьогодні залишається головною зброєю Кремля в гібридній війні проти нас — українців і поляків.
© O. Berezowska, 2026
