Є народи «відомі» і «невідомі».
Їхня впізнаваність у світі безпосередньо залежить від того, скільки геніїв вони народять і який внесок зроблять у розвиток світової науки та культури.

Умовно ми розділяємо світову культуру на європейську, азіятську, американську, латино-американську і африканську. А куди віднести так звану російську культуру?
До європейської?
Чи азіятської?

Напрошується очевидний висновок: російська культура — це штучна, суто політична конструкція.

Москва, загарбавши вільні народи, як європейські (якою від початку була Русь), так і азіятські, — зліпила з цих поневолених країн одну гігантську територію. Вона насильно утворила викривлений «простір», намагаючись звести всіх до єдиного імперського знаменника й видати це за щось оригінальне та неповторне — за «русский мір».

Через це ми — усі поневолені Москвою народи — і для Європи, і для Азії, і для цілого світу тривалий час залишалися безликими «русскімі». Не секрет, що українцям, які виїжджали на Захід, доводилося буквально головою пробивати глухий мур, доводячи: «Ми не росіяни!» Якщо ти прибув із території Російської імперії чи СРСР — на тобі автоматично ставили клеймо «русский». Крапка.

Це схоже на наше сприйняття Африки: ми рідко задумуємося, що там є десятки абсолютно різних країн і культур — для пересічної людини це просто африканці.

Ковдра з кривавих шматків

Що ж таке Росія насправді?
Як влучно з сарказмом писав поет Володимир Самійленко, «там живе народів всяких престрашенна мішанина, і за те той край зоветься … Русь єдина.„

Росія — а фактично Московське царство — така її автентична назва — це геополітична фікція. Збірка насильно утримуваних країн.

Якщо уявити кожну нормальну країну як суцільне полотно, зіткане за власним візерунком, то Росія — це купа чужих шматків, латок, незграбно зшитих докупи гнилими нитками, яка намагається видати себе за суцільне полотно.

В 1991 році частина ниток повністю зігнила, і особливо великі латки відірвалися — СРСР розвалився.
Але те, що залишилося — це ще одна велика зліпка латок.
Коли і ці прогнилі нитки розірвуться, і решта латок відірветься, — від імперії залишиться один голий Кремль. Як кажуть самі москалі, «возвращаемся к истокам».

І тут ми переходимо до головного: до науки та культури.

Коли Росія остаточно розвалиться, і ці «латки» відокремляться, а Росія, як така, перестане існувати, усім стане очевидно, що ніякої «російської науки», ані «російської культури» ніколи не існувало. Як не було й єдиного «російського народу». Усе це — масштабна фікція та пропаганда, скріплена насильством.

Але як «поділити» між цими «латками» всіх вчених, митців та винахідників, які досі формально вважаються «російськими»? (“радянських“ й досі не поділили.)

Час роздягати ялинку

Війна дала нам шанс. Шанс відібрати у Кремля наше, законне, СВОЄ.

Шанс, коли цілий світ накінець зрозумів, що Україна — це не Росія.
Коли весь світ зрозумів, що Росія — це колос на глиняних ногах, в якої усе її багатство не належить їй, усе украдене шляхом багатовікового бандитизму.
Шанс, який коштує нам море крові і жертв.

І ми зобов'язані використати цей шанс.
Наш приклад надихне й інші обкрадені Москвою народи.

Імперія зараз нагадує новорічну ялинку: сьогодні вона штучно сяє, вся у вогнях та чужих блискучих іграшках. Але завтра її безжально роздягнуть, знімуть усі вогні, а саму ялинку — лису, обідрану й нікому не потрібну — просто кинуть у багаття.

Нам уже зараз треба починати роздягати цю імперську „ялинку“.
Проте замість цього деякі наші діячі кажуть: „Ні, ні, нам цього не треба, це не наше, це російське! Давайте залишимо ці цяцьки Росії“.

Та зрозумійте ж: без цих крадених цяцьок не буде самої Росії!
(Складається стійке враження, що автори таких капітулянтських закликів отримують свої гонорари безпосередньо з Москви.)

Притча про нерозумного правнука

У одного чоловіка зухвалий злодій украв валізу, повну золота та діамантів. Через сто років у правнука того чоловіка з'явився реальний шанс повернути сімейний скарб додому.

Але правнук крутить носом і каже: „Та навіщо воно мені треба, те золото? У мене он повна хата власного залізяччя. Та й смердить той скарб трохи хатою злодія… Ні, нехай уже та валіза із золотом залишається у крадія“.

Розумний правнук, чи не так?

Повернення душі

І знов повертаємося до початкових слів.
НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО — це не нафта, не гроші й не маєтки.
Найвище багатство кожної нації — це генії, яких цей народ подарував світові.
Це чудово розуміла Московія. Вона століттями то солодким пряником, то жорстоким батогом заманювала всі таланти до своєї столиці. Багатьом із них примусово переписували прізвища на імперський лад, щоб назавжди затерти українське коріння.

Одні були вперті і не мовчали — їх чекав арешт, заслання і каторга.
Тому інші — і їх більшість — змушені були мовчати, підкоряючись суворій біблійній мудрості: „Віддай кесарю кесареве, а Богу — Боже“.

Їхні уста змушено співали „Боже, царя храни“ чи „Союз нерушимий“, але їхня душа потай шепотіла: „Ще не вмерла Україна“. Вони несамовито працювали кожен у своїй професії — для майбутньої слави України — якої тоді навіть не було на карті світу.

І кожну таку душу ми зобов'язані повернути Батьківщині.
Бо тіло може ворог загарбати.
А душу — ні.

© O. Berezowska