Коли на початку великої війни «четверта влада» до сліз забавляла нас мемами про диких окупантів, які масово тягнуть з українських домівок унітази та пральні машини, вона робила це не тільки тому, щоб принизити і маргіналізувати ворога в очах суспільства, а й з далеко інших, набагато цинічніших міркувань. Поки ми сміялися над примітивними мародерами, ця димова завіса гумору закрила від нас грандіозний масштаб промислового та культурного мародерства.

На поталу ворогу лишилися державні банки, багаті музеї та картинні галереї. Але найстрашніше сталося за зачиненими дверима приватних домівок. Перед тим, як у покинуті квартири Донецька, Маріуполя та Херсона зайшли примітивні мародери, по цих квартирах пройшлись спеціальні мобільні бригади (часто у супроводі російських мистецтвознавців та спецслужб), які за чіткими списками грабували не тільки музеї, архіви, а й приватні квартири. Це був не хаотичний грабунок, а державна політика Росії з експропріації українських та європейських цінностей.

Коли ми сміялись над черговим вивезеним унітазом, вглиб Росії ешелонами виїжджали безцінні картини, унікальні стародавні ікони, бібліотеки, приватні колекції та раритетні музичні інструменти.

Тікаючи від обстрілів та рятуючи життя своїх дітей, українські колекціонери та звичайні люди благали рідну владу лише про одне — дозволити їм вивезти на Захід свої ОСОБИСТІ родинні цінності, те, що належало їм по праву. Проте зашкарублі, радянські за своєю суттю закони України зачинили перед ними двері. Митниця виявилася невблаганною: «Не положено. Немає довідки». Людей змусили кинути свої скарби напризволяще — і вони живцем попалися в ненажерливу, оскаженілу пащу окупанта, який забрав усе.

Як функціонувала ця пастка на практиці? Бюрократичний апарат, прикриваючись гаслами про «захист культурної спадщини», заблокував евакуацію приватних колекцій. Застарілі інструкції вимагали від людей в умовах хаосу збирати довідки, проходити експертизи в охоплених панікою установах та оббивати пороги зачинених кабінетів. На митних пунктах громадян розвертали назад, конфісковували або змушували залишати родинні реліквії просто на кордоні.

Законодавство, покликане берегти національне надбання, у реальності спрацювало виключно в інтересах окупанта. Держава повелася зі своїми громадянами за принципом «і сам не гам, і другому не дам»: вона не здатна захистити твій дім від російського танка, але вона зробила усе, щоб ти не зміг урятувати свій скарб сам. Твоя праця, твоя спадщина, твоя свобода закінчуються там, де починається штамп митника.

І тут постає головне, найстрашніше запитання, яке ми боїмося поставити собі: а чи є людина взагалі вільною у сучасній державі? Чи її майно дійсно є її особистим майном?

Досвід цієї війни довів: уся наша «приватна власність» — це лише ілюзія. Це просто цяцьки, якими міфічна держава дозволила нам погратися виключно на своїй території. Але як тільки приходить катастрофа, система зачиняє кордони і заявляє свої права на плоди праці вашого життя.

Якщо ти не можеш забрати свій скарб із собою туди, де безпечно, — ти не власник. Ти просто кріпак, тимчасовий охоронець на панській землі. Держава цинічно заявляє: хай краще твоє майно згниє, розірветься від бомби чи дістанеться ворогу, але ти його не забереш.

Історичний парадокс: за часів жахливої та деспотичної царської Росії чи європейських монархій XIX століття приватна власність людини була недоторканною на фундаментальному рівні. Людина могла без жодних обмежень привозити і вивозити свої особисті речі.

На кордонах імперії ніхто не питав, якого майстра у тебе скрипка, яку картину ти везеш у своєму багажі і скільки золотих монет лежить у твоїй кишені. Гроші та майно належали людині, а не чиновнику. Кордон був просто лінією на карті, а не фільтраційним коридором.

Сьогодні ж ці принизливі обшуки на кордонах, ці вимоги задекларувати кожну копійку, ці підозрілі погляди митників свідчать лише про одне: ти й досі холоп. Твоє майно — це насправді майно твого господаря, який просто дозволяє тобі користуватися ним, поки ти слухняний.

Сучасна бюрократична система виявилася набагато витонченішим рабовласником, ніж старі монархії. Вона забрала у нас головне право вільної людини — право встати, забрати все своє і піти туди, де тобі безпечно.

Історія знає абсолютно інші, цивілізовані приклади. Під час Другої світової війни європейські країни, над якими нависла загроза нацистської окупації, діяли з точністю до навпаки. Вони свідомо, офіційно роздавали державні та музейні цінності приватним особам, щоб «розпорошити» національний скарб.

Чиновники та міністри розуміли: держава може впасти, музеї будуть розграбовані чи розбомблені, але якщо унікальна картина чи скульптура опиниться в руках звичайного громадянина, він сховає її у своєму підвалі або вивезе в евакуацію — і збереже для майбутнього. Там держава довіряла людині й бачила в ній союзника, а не контрабандиста.

І тут мимоволі згадується біблійна притча про суд царя Соломона. Коли дві жінки сперечалися, бо претендували на одного новонародженого, Соломон наказав розрубати хлопчика навпіл. Справжня мати закричала: «Віддайте їй дитину, тільки не вбивайте!»
Вона була готова відпустити своє найдорожче, аби тільки воно жило. Фальшива ж мати холоднокровно промовила: «Нехай не буде ні мені, ні тобі, рубайте!»

Цей сюжет веде до дуже підозрілого і моторошного висновку: наша бюрократична система вмить перетворилася на ту саму фальшиву матір. Замість того, щоб благати громадян: «Рятуйте, вивозьте на Захід, ховайте, аби тільки наше мистецтво і цінності жили!», вона виставила на кордонах митні штики та інструкції.

Їй виявилося простіше віддати скарби власних громадян на розграбування ненависного окупанта, ніж дозволити вільній людині вивезти плоди своєї праці в безпеку…

Отож, для тоталітарної або глибоко бюрократичної системи «національне надбання» — це не жива культура, яку треба врятувати. Це просто важіль контролю над тобою. Системі важливіше до останнього втримати тебе і твоє майно у своєму стійлі, ніж зберегти саму суть цього майна для майбутнього.

Якщо Україна не схаменеться і не змінить ці зашкарублі закони прямо зараз, вона так і залишиться ментальною копією СРСР чи сучасної Московії, від якої сьогодні намагається відгородитися на полі бою. Бо воювати проти тоталітарної імперії, зберігаючи всередині її ж кріпосницькі закони щодо власних громадян — це шлях у нікуди.

Справжня перемога починається тоді, коли держава нарешті визнає: людина — вільна, а її майно — недоторканне.

© O. Berezowska, 2026