Політична сатира в кіно. Чому «Не дивіться вгору» — поганий фільм.

Скільки існує людська цивілізація, стільки існує і сатира — використання гумору чи перебільшення, щоб показати, наскільки недолугими є поведінка чи ідеї деяких людей. Зокрема політиків. Це досить чесне і неприємне зображення суспільства у різні історичні періоди.

Політична сатира тисячі років є частиною мистецтва. Відколи з'явилися перші форми державного правління, вона йшла поруч. Піддані кепкували зі своїх керманичів у виставах чи малюнках на вулицях міст. Або знущалися з ворогів. 

Її поверхневе призначення – досягнення комедійного ефекту, але вдала політична сатира за певних обставин здатна похитнути переконання цілого суспільства. Вона може бути ефективною для виявлення широко поширених недоліків у системах управління та ілюстрації їх зрозумілою для громадськості мовою. Гумор сам по собі потужний інструмент – глядачі спочатку можуть посміятися, але потім замислюються над серйозністю ситуації, події або явища, які критикує сатира в театрі, книгах або на телебаченні. 

Цей текст присвячено темі політичної сатири у кіно, а також фільму «Не дивіться вгору», який наробив так багато шуму. Обережно: далі багато букв. Тож можете замість того, щоб читати, прослухати все на Youtube:

Сатира сама по собі не виправляє політичні помилки та не рятує від їх наслідків. Вона їх ідентифікує та вкриває. Повідомлення громадськості про систематичні недоліки є першим кроком до розуміння того, як їх усувати та навчитися уникати. Історія жанру вже досить чітко простежується від часів Стародавньої Греції, де комедійний драматург Арістофан часто критикував афінське суспільство використовуючи сатиру. 

«Важко сатири мені не писати» — писав Овідій, останній поет «золотої доби» римської літератури, у якій сатира була доволі популярним жанром. До речі, це один з тих поетів, які свого часу, як то кажуть, дописалися. Серед деяких дослідників панує думка, що сатира є тим жанром, в якому римська література досягла чи не найбільшого розквіту.

З появою кіно, цей жанр просто не міг не бути взятим на озброєння творцями. Сатира з використанням гумору, іронії чи перебільшення для викриття та висміювання людей чи ідей стала ключовим компонентом кінематографу, починаючи від раннього німого фарсу і до сьогоднішнього кіно з усіма його стрімінгами, гібридними релізами кінострічок і спробами «відмінити» авторів навіть найбільш монструозних кінофраншиз.

Через карикатури, пародії, гіперболізацію чи відверте висміювання сатиризація політичних діячів, історичних подій, суспільних настроїв, панівних в суспільстві ідей понад століття відбувалася на великих, а потім і на малих екранах. Сьогодні саме кіномова і телебачення є найпотужнішим інструментом для масового поширення сатири.

Фільми в жанрі політичної сатири часто уособлюють певну епоху. Стрічки про актуальні політичні проблеми є унікальним для кожного періоду з його особливостями і актуальними сучасникам турботами. Класика Стенлі Кубрика «Доктор Strangelove, або: Як я перестав хвилюватися і полюбив бомбу» 1964 року — яскравий приклад фільму, що ставить питання про абсурдність війни. За його сюжетом США завдають випадкового ядерного удару по СРСР. Звертаючи увагу на загострення напруженості часів холодної війни, Кубрик досліджує що відбувається, коли забагато людей із занадто великою владою збираються разом в одній кімнаті.

Стрічка легендарного режисера пронизана холодною війною і є прямою відповіддю на страх глобального Армагеддону ядерної війни. Фільм є одним із найвідоміших прикладів політичної сатири у кіно. Однією з найбільш кричущих тем у фільмі є порівняння мілітаристської влади з чоловічою сексуальною пожадливістю. Персонажі діють незріло й імпульсивно, і цілком доречно, що фільм раптово закінчується масовим ядерним вибухом — світ вибухає під мелодію «Ми зустрінемося знову» Віри Лінн. Ракети у фільмі нагадують фалоси, а політ на літаку порівнюється із сексуальними сценами.  

Є також більш свіжі приклади менш високолобих творців, ніж колишній фотограф зі складним характером. «Хвіст крутить собакою» 1997 року з Робертом де Ніро і Дастіном Гофманом входить в обов'язкову програму навчання в деяких університетах для піарників та журналістів. Він також тісно пов'язаний з недоліками сильних світу цього та показує роботу людей, чия професія полягає в тому аби відволікати нас із вами від скандалів, у які схильні потрапляти політики. Все це приправлено сатирою, яка щоправда дещо більш тонка, ніж в наступному прикладі.

Мова йде про «Смерть сталіна» 2017 року. Точніше сталін здох в 1953-му, а фільм вийшов у 2017-му. Стрічка британсько-французька, а зняв її італо-шотландський режисер. Така от географія. В основу фільму лягли не «секретні документи», на які любить посилатися російський міністр, автор вислову про зайву хромосому в мешканців країни з альтернативно обдарованим керівництвом, чиє міністерство фінансує пропагандистські фільми із нав'язування населенню країни агресора алкоголізму, підлості та тупості. Основа фільму – французький графічний роман. Зіткнення більшовицької номенклатури в боротьбі за владу після смерті тирана зображується в сатирично-абсурдній манері. Звісно, країна-агресор образилася на фільм і заборола його. Адже там відновлено культ особи кривавого деспота.

Ці фільми роблять посміховисько з політиків (вигаданих чи реальних) не забуваючи демонструвати ті ситуації, які роблять їх посміховиськом реальним. Сценарії цих стрічок працюють, змішуючи політичні реалії з гумором часто на грані абсурду. Там де, вони не проникають глибоко в тему, вони мають смішити. А там, де проникають, змушують задуматися.

І от в кінці 2021 року на стрімінгу Netflix виходить фільм Адама МакКея «Не дивіться вгору». Серед акторів купа іменитих зірок. Леонардо Ді Капріо, Дженіфер Лоуренс, Пол Атрід, Кейт Бланшет, Меріл Стріп, яка стала легендою ще за життя й ряд інших відомих та не дуже імен.

Фільм викликав жваве обговорення не лише у США, в антуражі яких події фільму як раз і розвиваються. Він знайшов відгук та спричинив хвилю обговорення в Україні, адже ми з вами також змогли побачити багато паралелей на сучасний стан нашого суспільства. В першу чергу щодо компетентності наших політиків та вплив на їх дії мільярдерів. Але все по порядку. Обережно, якщо ви не дивились фільм, далі будуть жорсткі спойлери.

Сюжет.

За сюжетом фільму двоє астрономів (Дженніфер Лоуренс і Леонардо Ді Капріо) виявляють комету, що прямує прямо до Землі. Небесне тіло більше за астероїд, який знищив динозаврів, і, як очікується, покінчить з життям людей на планеті. До зіткнення залишається півроку. Вчені намагаються попередити президента Сполучених Штатів (Меріл Стріп), який реагує неадекватно і намагається уникнути будь-яких дій, адже на носі проміжні вибори до однієї з палат американського парламенту. Її це питання цікавить більше. До речі, героїня Меріл Стріп стала доволі відвертою пародією на Дональда Трампа. Вона грає погану президентку, як видається, для того щоб реальні американські політики робили свою справу професійно. Нюанс тільки в тому, що на час виходу фільму президентом працює вже інша людина.

Не знайшовши розуміння, астрономи намагаються пробитися на телебачення, щоб попередити суспільство. Але емоційний зрив героїні Лоуренс в ефірі обертається катастрофою, оскільки вона занадто емоційного говорить про проблему і глядачі більше обговорюють її персону, а не те, що вона сказала. Після цього її усувають із публічного простору і через правоохоронні структури змушують мовчати.

З іншого боку, героя Ді Капріо накриває несподівана хвиля популярності, його називають найсексуальнішим вченим. Він постійно з'являється на телебаченні і стає радником президента з наукових питань. В цей час він йде на один моральний компроміс за іншим, пом'якшуючи свою критику, відмовляючись заступатися за героїню Лоуренс і навіть бере участь в пропагандистських заходах адміністрації президента. 

Коли ж президент вважає політично доцільним це зробити, вона бере на себе організацію місії, щоб зупинити комету, точно так, як рекомендують найкращі науковці. І от в самому розпалі цього благородного дійства, коли всі з натхненням і напругою слідкували за її розгортанням, очільниця країни зупиняє процес під впливом технологічного мільярдера, якого зіграв  Марк Райланс. Вона скасовує місію і дозволяє бізнесмену спробувати організувати роботу із загрозою для планети таким чином, щоб компанія мільярдера могла отримати доступ до цінних рідкоземельних металів, яких дуже багато в кометі. Вони потрібні для виробництва комплектуючих для смартфонів. Тому запускається інша місія під керівництвом героя Райланса – комету хочуть роздробити на частини, які все одно впадуть на Землю, але спричинять менше шкоди. Після цього, матеріал з неї почнуть використовувати в комерційних цілях.

Отож, екзистенційна загроза для існування всієї людської цивілізації не зупиняє хитрого мільярдера від спроби на ній заробити, поставивши під ризик все людство. Тим часом громадськість розділилася на тих, хто довіряє науці, і тих, хто називає комету вигадкою (нічого не нагадує?). Одні благають своїх сусідів просто підняти очі вгору і подивитися на комету, що наближається та визнати загрозу, яка насувається. Інші заперечують і використовують гасло, яке дало фільму назву. «Не дивіться вгору».

План мільярдера схвалено багатьма провідними вченими і адміністрацією президента, які приєдналися до цього «державно-приватного» партнерства. І починається його реалізація. Закінчується це все звісно повним провалом і комета стирає з лиця землі всю цивілізацію. В останні години життя група людей, яка намагалася зупинити її, разом з'їла свою останню вечерю, і розділила свою любов один до одного. За одним столом зібралися герой Ді Капріо та його дружина, з якою він помирився під кінець стрічки, їхні сини, вчений, який разом з двома астрономами намагався переконати уряд в необхідності діяти, героїня Лоуренс разом з володарем Дюни, дещо схожим на бомжа. Разом вони і гинуть, коли ударна хвиля досягає будинку, в якому вони вечеряли, знайшовши мир та спокій. Адже вони точно можуть сказати, що зробили все, що від них залежало.

Але мільярдерові і президенту не довелося стати жертвами наслідків своїх дій. Вони вилітають у космос, і в епілозі, досягнувши (здавалося б) безсмертя, вони намагаються колонізувати планету, схожу на Землю, через 20 000 років після того, як решта людства загинула.

Сенс. Критика.

Стрічка стала висловлюванням на тему, в тому числі, кліматичних змін і ставлення до них деяких людей. Комета асоціюється з глобальним потеплінням і десь частково з вірусом, який вразив світ 2019 року. Хоча сценарій, кажуть було написано ще до того.

Вчені намагаються запевнити громадськість, що необхідно вжити заходів, щоб уникнути величезних людських жертв. Натомість ЗМІ висвітлюють дрібниці. Особисті стосунки зірок виявляються важливішими, ніж вбивство всієї цивілізації. Навіть можновладці не можуть адекватно оцінити ситуацію та на початку віддають перевагу «спокою і аналізу». Частина людей просто заперечує існування проблеми. Навіть коли на небі вже видно комету, що мчить до Землі. Послідовники героїні Меріл Стріп пишаються тим, що вони «не дивляться вгору» і залишаються зосередженими на «рухові вперед». Вони знущаються над тими, хто заохочує їх «подивитися вгору». «Не дивіться вгору», зображує країну, яка не може об'єднатися, щоб вирішити кризу, де наука стає політизованою, де життя знаменитостей важливіше за питання життя і смерті. Здається, це показує нам дуже негативне ставлення до себе, як до людей, які просто не можуть об'єднатися, навіть коли це вкрай необхідно.

За словами, Олега Покальчука, в Україні про фільм висловилися всі, хто тільки міг, навіть ті, хто його і не дивився. Дехто звинуватив його в тому, що він складається з людського (культурного, політичного, соціального) мотлоху й непотребу. Щасливий український глядач після перегляду вже вкотре зрозумів: він не самотній у своїй критиці сучасної реальності. З її вайбер чатами і війнами за бутерброди з маслом.  Це і є погана новина. Скрізь усе однаково. Фільм використовує 5 етапів прийняття смертельної хвороби (у даному випадку — наближення вбивчої комети) пацієнтом, так звана модель Кюблер-Росс. Це, відповідно, — заперечення, гнів, компроміс, депресія, прийняття. Модель була описана в книжці «Смерть і вмирання» у 1969 році. Практична цінність такої моделі досі є дискусійною. Вона безапеляційна, як і сама сатира. Відтінки й нюанси — зовсім не її жанрова ознака. З іншого боку — це форма ліберальної пропаганди через культурний продукт. І тут ті, хто хочуть висміяти когось, підсвідомо висміяли і самих себе.  

Думки про «Не дивіться вгору» розділилися. Моє перше враження було досить позитивне. Мені сподобалося, що фільм-катастрофа приділяє більше часу людським історіям і комета лише десь на фоні. Що герой Ді Капріо, якому мільярдер пророкував самотню смерть у відповідь на цілком слушні питання, насправді зустрів свій кінець в мирі з собою та близькими. І вже при більш близькому погляді, почали виявлятися деякі деталі.

Загалом фільм прийняли неоднозначно. Хоч стрімінг Netflix називає її другою найбільш успішною своєю стрічкою в історії. Критики виявилися більш негативно налаштовані. Серед їх претензій зустрічаються звинувачення в тому, що він мав би бути тонким інструментом, натомість працює як тупа бритва. Це нігілістичний фільм, якому бракує художньої тонкості. Мовляв, він зображує групу американських ідеалістів, які намагаються з усіх сил захистити планету. А життя їх руйнує не дурість маси, а рішення представників влади, які знають, що навіть якщо катастрофа настане, вони будуть мати високі шанси на виживання. На відміну від решти.

Декому не сподобалося некоректне порівняння комети і глобального потепління. Не секрет, що Леонардо Ді Капріо є екоактивістом, який бореться проти цього явища. Проте, комета, яка моментально вбиває все живе – це принципово відмінна загроза. Комета вбиває одразу. А кліматичні зміни – ні. Вони є, але точно не вб'ють життя в найближчій перспективі.

Режисер фільму Адам МакКей в своєму Твіттері порівняв тих, хто не поділяє ідей фільму в зв'язку з кліматичними проблемами з роботами, які дивляться фільм про кохання людей. Машина дивиться на екран і не може зрозуміти «чому їх обличчя так близько одне до одного». Тут деякі критики парирували це, сказавши, що сам режисер як раз найбільше нагадує цього робота.

А дехто закинув фільму те, що висвітлюючи історію про бездарного президента, деградовану журналістику та жадібність, стрічка не вирішує проблему, а ще й сама її поглиблює. Як саме – не уточнюється. Ну а дехто взагалі підставою для критики вважає те, що «Не дивіться вгору» вийшов під Різдво і псує своїм негативом свято. Серйозний аргумент.

Критики було достатньо. І щодо штучності та низької якості гумору. Щодо її недостатньої сатиричної ваги, невиправдного залучення купи зірок для зйомок та перебір з кількістю персонажів. Для когось фільм цинічний і самовдоволений, для когось депресивний, а хтось ображається, бо вважає, що людей намагаються зобразити тупими нездарами. Не забули і порівняти з іншими фільмами, як от вже згаданим твором Стенлі Кубрика. Мовляв, «Не дивіться вгору» тривіалізує «Доктора Стрейнджалава».

В чому фільм можна звинуватити, так це в деякій його переоцінці. Хоча складно погодитися з тим, що цілий натовп іменитих акторів у ньому – це погано. Багатьох персонажів так чи інакше вдається розкрити і сатира допомагає робити це лаконічно. За кілька секунд героїня Кейт Бланшет розповідає нам про себе більше однією фразою, ніж герої деяких серіалів за кілька годин екранного часу для себе. При цьому, вона смішить глибокою абсурдністю сказаного.

 Зрештою, участь відомих акторів допомогла фільму привернути до себе увагу. А от чи сподобалося глядачам те, що вони почали дивитися, це вже інше питання.

Автори мінімум часу приділили візуальному зображенню загрози. Натомість, що відбувалося на її фоні, виявилося кули більш цікавим. Це вам не «Армагедон» Майкла Бея, який замість того, щоб навчити астронавтів бурити астероїд, взявся вчити бурильників бути астронавтами.

Те, як світ сходив з розуму, як люди псувалися під дією скороминущої слави, як політики намагалися використати смертельну загрозу для людства у політичних цілях, все це так затягує, що авторам іноді просто необхідно показати, як десь там до нас рухається вбивця планети. Щоб ми не забули з чого сир-бор.

Поки настає кінець світу, деякі персонажі проходять шлях від морального падіння до умиротворення. Доводять жадібним, обмеженим і егоїстичним політикам і бізнесменам, які думають, що знають все про все і про всіх, що їх уявний контроль нічого не вартий. При цьому, така задача не ставиться – щось комусь доводити. Люди, які півроку добивалися того, щоб світ їх почув, щоб влада діяла, в решті решт, приходять до того, що вони зробили усе, що мали. Їх історія в цьому фільмі закінчується тим, що вони знаходять душевну рівновагу в мирі із самими собою.

Тож, чи справді «Не дивіться вгору» — це погане кіно і погана сатира? Якщо дивитися з точки зору дуже високолобих критиків та порівнювати з іншими фільмами, це далеко не шедевр. Та ж «Смерть Сталіна» виявилася куди більш цілісним фільмом. Не в останню чергу тому, що події та основний конфлікт мають реальну історичну основу. Авторам не довелося вигадувати персонажів, подію та мотивацію. Це все відомо. Просто показано в сатиричній манері згідно з вимогами жанру. Навіть та ж «Ідіократія» працює як сатира набагато краще. Не кажучи вже про фільм Кубрика. Чи наприклад більш стриманий варіант, фільм, назву якого в нас переклали як «Влада». В ньому Крістіан Бейл, чемпіон по знущанню над вагою власного тіла, приміряв на себе образ віце-президента США Діка Чейні.

Можливо, «Не дивіться вгору» поганий тим, що одна його сюжетна лінія не потрапляє в ціль (порівняння з астероїдом чи смертельним вірусом), а інші (стан суспільства, політики і ЗМІ, громадська думка) навпаки десь набагато більш реальні. А паралелі й порівняння у фільмі надто грубі й іноді стріляють в ногу творцям. Адже намагання глузувати з трампістів призводить до того, що його можна застосувати й до активних провайдерів ліберального порядку денного. Вони так само не терплять іншої думки та доводять речі до абсурду.

Однозначним позитивом є те, що фільм резонує і викликає дискусії. Більше того, зображення історії, яка має американське підґрунтя, викликало асоціації та потрапило в нерв глядачам з інших країн. Отже, він змусив таки думати, що є однією з функцій сатири. Глядач задумується про побачене і ставить собі питання, де ж ми повернули не туди і чому?

Фільм можна вважати викликом для будь якого суспільства. Мовляв, подивіться як в нашому фільмі люди все проср@ли. Але чи справді людство таке безнадійне? Чи справді ми, українці, такі безнадійні, щоб перед лицем більш, ніж реальної загрози самим собі стріляти в ногу і до останнього не помічати масштабу проблеми? Не знайти можливості подолати труднощі разом. На деякі питання ми вже відповіли, а на деякі відповідь ще доведеться дати.