28 травня у Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра глядачі занурилися у психологічний лабіринт людської свідомості. На сцені — вистава «Батько» за п'єсою французького драматурга Флоріана Зеллера. Режисер — Стас Жирков.
Сюжет на перший погляд простий: літній чоловік на ім'я Андре живе у звичному ритмі, допоки не починає помічати тривожні зміни — донька перекручує факти, змінює плани, а в пам'яті з'являються діри. Можливо, це змова? А, може, хтось намагається забрати його квартиру?
Однак усе набагато глибше. «Батько» — не просто вистава, а спроба відчути плутанину думок і страх перед втратою себе. Атмосфера у залі була тиха, майже застигла, але напруження наростало з кожною сценою. У моменти, коли герої говорили зовні прості репліки, глядачі затамовували подих.
Зал був заповнений повністю — а це вже ознака успіху. Але справжній фурор викликала гра акторів. Вони настільки глибоко вжилися у своїх персонажів, що навіть на поклоні ще не вийшли з образу: емоції немов застигли на їхніх обличчях.
Прем'єра вистави відбулася ще у 2021 році, проте й нині вона не втрачає актуальності. Бо пам'ять — це те, що тримає нас у реальності. І що буде, коли вона почне зникати?
