Так склалося, що Південь України був фронтиром, Диким Полем, яке колонізувалось ким завгодно. Ми живемо на перетині багатьох культур, національностей, релігій, навіть тих, які вже померли. Через чорноморські степи проходили скіфи, сармати, готи (це такі германські племена, а не розмальовані юнаки в чорному), тут були грецькі колонії.
Цей край завжди тримався на відстороні від великих держав, в той же час гармонійно вписуючись в будь яку з них, від Російської імперії до Великої Румунії Антонеску. В цьому майже полісному менталітеті полягає основна біда жителів міста, але і прихований скарб. Скарб у праві самим обирати свою ідентичність.Так ми і робили у 2014 році, коли війна постукала в наш дім: першим загиблим одеситом за Україну став десятник Правого сектору Ігор Іванов, в якому, за словами його рідних, не було ні краплі української крові, а ватажком сепаратистів була людина з типовим українським прізвищем Давідченко.
З часів битви за Одесу пройшло вже достатньо часу, аби бути чесними перед собою у деяких питаннях. Більшість одеситів обрали українство на ходу, прямо по ходу перших маршів за єдність вивчаючи державний гімн. Не тому, що до цього вони вважали себе росіянами, ні. Вони ніким себе не вважали, вони в більшості про це навіть ніколи і не задумувалися. Просто у вікно постукала Росія з їх радянським проектом «народної республіки», в якій вчорашні шарікови отримують зброю та безмежну свободу дій для своїх хворих фантазій, паспорт якої буде вважатися дійсним хіба в сусідньому «Придністров'ї».
Ми не можемо їх осуджувати за таку поспішність, за певну безидейність в минулому, адже вибір вони врешті зробили вірний. Якою б скрутною не була ситуація в Україні- за нею майбутнє. Росія ж пропонувала лише пекло минулого, яке б ніколи не закінчилось.Тепер ж ми маємо чесно спитати себе, якою має бути Українська Одеса далі? Як буде виглядати цей проект, який виборов право на існування у горні вуличної резистенції?
Дехто хоче підійти до цього питання як то кажуть «кавалерійським наскоком»: дістати з-за нафталінових пазурів «Бандерівщину», поставити пам'ятники Степану Андрійовичу замість кожного знесеного радянського істукана, завісити все червоно чорними прапорами та вважати, що робота закінчена до кінця.Не подумайте, авжеш в Одесі має поважатися загальна українська національна повістка, але для того, аби перекувати загальний менталітет жителів цього регіону, не можна підходити до вирішення питання таким «простим» методом.
Варто було б звернути увагу на приклади української героїки та культури минувшини і сьогодення: тут вам і одесити, що за ці п'ять років загинули за нашу соборність, і отаман Головатий, пам'ять про якого заслуговує бути більшою, ніж у назві однієї вулиці, і бійці армії УНР, які звільняли місто від совєтів, і перебуваючий тут на лікуванні Роман Шухевич.
З іншого боку є політики, які пропонують суто технічні механізми по перетворенню Одеси на український Сингапур: легалізуйте проституцію, гральний бізнес, відмініть податки і міфічна рука ринку сама вам перетворить Одесу на «конхфетку». Безумовно, такі технічні засоби є в певній мірі необхідними, але не можна зупинятися тільки на них. Адже без культурно-міфотворчого фактору такі сугубо механічні, ринкові реформи будуть навпаки посилювати усі буржуазні та негативні сторони «південного» менталітету. Врешті, яка кому різниця де жити, коли «бабло падає в карман»?!
Виходом з цієї ситуації особисто я бачу поступову перековку менталітету жителів півдня України в рамках нового міфу, в кордонах політичного українства. А для цього було б дуже добре звернутися до стародавньої історії цього края. І якщо до цього плану підійти з талантом та розумом, Україна може отримати справнжю перлину у моря. Ми можемо збудувати на цих теренах все що завгодно: Українську Елладу, Українську Сарматію (саме з сарматами в своїх міфах себе рівняла шляхта Речі Посполитої та Запорізьке Козацтво), а може і все це одночасно.
Подумайте лише, якого незрівнянного шарму отримали б типово одеські фестивалі накшталт юморини, якби вони були б обрамлені в міфологічні рамки стародавньої історії цього краю, що містить в собі і спадщину кочових племен, і германських воїнів, і грецьких колоністів, доповнені певними етнічними елементи корінних народностей цього краю, в рамках загально української культури. Скільки би приводів для нових івентів можна було б започаткувати з нуля. Порівняйте цю ідею з реальністю безідейного, безкультурного п'яного шабашу в яке перетворюється та ж кожнорічна «юморина» щороку.
Всі ці плани є цілком вірогідними для виконання, адже культурного пласту для творчості хоч відбавляй. Цей план має торкнутися всіх сфер життя: від перебудови архітектури міста (для прикладу подивіться на архітектуру Португалії часів "Estada Novo"), впровадження нових пам'ятних дат, у відкритті пам'ятників, проведенні археологічних робіт, створенні культурно-карнавальних івентів та фестивалів, в реанімації мертвої Одеської кіноакадемії, в просвітницькій роботі в школах.
В той час, як історичне минуле дозволяє нам зробити з цього краю потужний культурно-економічний регіон, рівня середньовічного Провансу, наші вороги та місцевий політичний бомонд продовжують пихати нам такі негативні моменти нашої історії, як особисто мені давно остогидлі теми бандитизму, «Мурки», Мішки Япончика та Котовського (яких за сволочизм стратили самі совєти). Нам пропонують безрадісне минуле, в якому скарбами регіону буде користуватися лише місцева «елітка», а не всі громадяни.
