За давніх часів правив доросло мудрий та народом обраний цар Голіаф. Прийшов до нього народ у смутну годину ворожих сусідських нападів та запросив на царство. Голіаф залишив своі багаті поля та ліса та став на троні, та покликав найдосвідчінеших мужів. Почали вони опір творити ворогам, та ладу в державі надавати. Зібрали хоробрих воїнів та зупинили рух ворогів, стали їх брати на замору. Потім поїхав Голіаф до добрих сусідів, домовився що не будуть вони кордон чинити, можуть люди їхати до сусідів та найматися працювати, хто стайні чистити, хто — плуга по полю волокти. Нарешті поіхав Голіаф до Великого Жерця та отримав грамоту, що можуть вони не запрошувати ворожих жерців на великі свята, а мати жерців своїх. Так крок за кроком життя покращувалось, народ підіймав голову.
Але тим часом по всьому краю Голіафовому їздив театр блазнів та звеселяв народ різними виставами. Полюбляли блазні шуткувати над Голіафом, а він дозволяв, бо сильний був та блазнів не боявся. Та от головний блазень Давид каже одного разу, що піде на царство, що Голіафів час завершився. Та підтримали Давида косоокі та криві, діти та хворі. Посміхнувся Голіаф на плюнув Давиду в обличчя, але вбивати наказу не дав. Блазень він, каже, що з нього взяти, нехай позапльовуваний теперь ходе. Втерся Давид та покликав Голіафа на бій. А в ті часи ще Біблію не написали, тому не було ще історії про Давида з Голіафом.
Заради жарту призначив Голіаф втішний бій на головній арені земель своіх. Покликав Давід стару криву бабцю та дав їй мідного гучника, щоб волала вона неначе скажена, щоб дражнити Голіафа на арені. Вийшов Голіаф на арену, посміхнувся, вбив спочатку стару криву бабцю, а потім Давида, порубав їм голови. Підняв голову бабці та блазня до неба та п'є кров з них, сміється.
Аж бачить — та довкола арени стоять сотні косооких і кривих, дітей та хворих. Виють вони, йдуть на Голіафа. Почав він їх косити мечем, стяти їм голови, а вони пруть та пруть. Вже по груди підплитий кров'ю цар, рухатись не може, криві та хворі падають на нього та падають....
....аж раптом прокинувся Голіаф від цієї дурної мари, весь упрілий та смердить навкруги, ще й обісрався коли спав. Розбайорився цар, побив усіх своїх рабів та охоронців, поїхав до нового Помісного Жерця, ще й його побив. Почав Голіаф тяжким духом дихати, бив кожного, хто до нього наближався. Та було так три сонця та шість місяців, а потім захворів Голіаф. Ні жерці, ні знахарі не могли дати ладу. Аж допоки не приїхав театр блазнів до палацу Голіафового. Як почув про це Голіаф, то наказав усіх блазнів повбивати, окрім Давида.
Коли вбили всіх блазнів, покликав цар Давида до себе, посадив навпроти себе та наказав жартувати та пісні співати. А Давид все плаче. Штовнув тоді його Голіаф, накивав на нього, що вб'є. Замовчав Давид та заспівав тиху та сумну пісню. Сидить Голіаф, заспокоюється, став куняти. Аж Давид побачив це, дістав свій маленький ніж та перерізав Голіафу горло....
....аж раптом прокинувся Давид від цієї дурної мари, весь упрілий....
P.S. Не було тоді ще Біблії, не народились ще Девід Лінч та М. Найт Ш'ямалан. Але дива та мари були )))
