Українську мову на Донеччині я почула вперше в невеличкому степовому селі під Старобешево. Приїхала знайомитися з майбутньою свекрухою — і почула красиву українську мову. Знала, що свекруха сільська активістка, довгий час працювала парторгом. Викладала українську в школі, писала вірші.
Завдяки її зусиллям на початку 90-х сільську школу зробили повністю українською, відкрили народознавчі гуртки. Вона організовувала і проводила традиційні свята, збирала місцевий фольклор, робила виставки, концерти, купляла книги сучасних українських письменників і передавала їх у місцеву бібліотеку.
Листувалась з Ліною Костенко, активно працювала з українськими жіночими громадами. Справжня активна українська патріотка села з російським корінням. Але сталося лихо — десять років тому загинула — збила машина. Ховали всім селом — у три зміни накривали поминальні столі в шкільній їдальні.
Пройшло пару років, школа стала російськомовною, ще через пару років — на сільраді висить ганчірка ДНР. Ось вам і українізація Донбасу.
Я не знаю, скільки треба часу, щоб Донбас став українським і чи варто повертати манкрутів в Україну. Але те, що відбувається з Україною — мені болить.
