Про інтерв`ю з новообраним генеральним директором Національного музею історії України Федором Андрощуком ‎ми домовлялись давно, але істерика довкола пандемії постійно відкладала нашу зустріч на невизначний час. І коли музей офіційно відкрив свої двері для відвідувачів, я нарешті потрапила до Федора Олександровича.


– Пане Федоре, щойно я пройшлась туристичними місцями Києва. Порожній Поділ, безлюдний Андріївський узвіз, не видно навіть сувенірних яток! Київ ніяк не оговтається від карантину – туристичний сезон зірвано. Як же виживати музею у нових реаліях?

– Я «зайшов» до музею на самому початку карантину, в середині березня. До карантину ніхто не був готовий. Зрозуміло, що реалізацію своєї програми мені довелося відкласти і діяти відповідно до ситуації. Музей у першу чергу орієнтується на «живого» відвідувача, а тут, у зв'язку з карантином, довелося перепрофілювати нашу діяльність – перейти на онлайн режим. Ми роздали завдання всім відділам зробити екскурсії за періодами і підготувати фільми, які поступово викладали у музейну соціальну мережу. Така діяльність передбачає наявність відповідної техніки , але в музеї її зовсім не було.

Спочатку співробітники готували матеріал власними силами: знімали телефонами, фото-відео-камерами, викладали лекції та екскурсії на інтернет-ресурси. Добре, що на той час у нас були гроші на спецрахунку й ми змогли запланувати закупівлю професійної техніки, яку, правда, через ряд формальних необхідних процедур поки що так і не придбали. Однак маємо впевненість, що найближчим часом ми все ж її отримаємо. Ще нам пощастило – виграли грант у фонді "House of Europe" на закупівлю цифрової техніки – це дало можливість перейти на повноцінні рейки онлайн-формату.

Ми розуміли, що люди змушені сидіти дома і ми повинні запропонувати їм якісь альтернативні форми – і ми запустили онлайн екскурсії. На жаль, не всі наші співробітники були готові до такої нової форми роботи, але ж музей – це теж живий організм і він має відповідати сучасним викликам.

Загалом, карантин – це цікавий хоч і жорстокий експеримент, який дав можливість зрозуміти наскільки українські, як і інші світові музеї, готові переходити до нових форм діяльності.

Під час пандемії ми активно налагоджували міжнародне співробітництво: готували меморандуми про співпрацю з Центром візантійської історії і цивілізації Коллеж де Франс, з Варшавським університетом. Зараз розробляємо стратегії діджиталізації наших фондів. Загальний фонд музею – понад 800 тисяч одиниць зберігання. Він потребує фахового оцифрування. Міністерство культури неодноразово піднімало питання щодо цього напрямку, зараз музей активно вивчає міжнародний досвід для того, щоб визначитися з планом і обсягами реалізації цього великого проекту.

Окрім того, музей – це інформаційний центр, куди звертається величезна кількість людей з різними питаннями. І ці запити теж треба монетизувати, адже на відповіді витрачається багато робочого часу наукових співробітників, використовується відповідна техніка. Платні інформаційні послуги популярні у світовій практиці – це складова інституційної діяльності музеїв.

-Скільки можуть коштувати такі послуги?

– Зараз наші економісти розраховують прайс. В різних європейських музеях ці послуги коштують по-різному, – все залежить від рівня музею, від об'єму наданої інформації, якості фотографій та мети використання зображень. Я думаю, в Україні ціни повинні бути адекватними та відповідними до вартості виготовлення фото або відеопродукту експонатів, затраченої на це праці, а також авторського та суміжного прав на такі послуги. В інтернеті вже існує відкритий банк музейних світлин. Зрозуміло, якість цих фотографій невелика, але ними можна безкоштовно користуватися для власних некомерційних потреб або підготовки освітніх програм.

-Зараз стоїть питання щодо самоокупності закладів культури. Є навіть відповідний річний план наповнення музейних спецрахунків. Чи допоможе діджиталізація вирішити це питання?

-Мені здається, що держава повинна до цього питання підходити диференційовано. Якщо мова йде про музеї, то ми маємо керуватися як національними, так і міжнародними законодачими засадами.

Згідно статті 3 Статуту Міжнародної ради музеїв «музей» визначається як «постійний, некомерційний заклад, покликаний служити суспільству і сприяти його розвиткові, доступний широким колам людей…». Іншим важливим орієнтиром є «Кодекс професійної етики ІКОМ», де у параграфі 2.10 особливо наголошується про те, що «Будь-яка комерційна діяльність музею і пов'язана з нею реклама мають узгоджуватися з чіткою політикою музею та його основною освітньою метою». Отже, важливим є розуміння того, що музей є перш за все некомерційною інституцією. У тому ж кодексі розкривається зміст поняття «неприбуткової організації» як «Юридично створеного органу – корпоративного чи некорпоративного, чий дохід (включаючи будь-який надлишок або прибуток) використовується виключно на користь цього органу та його діяльності. Термін»Некомерційна" має те саме значення."

У ідеї про "самоокупність" музеїв свідомо закладено прагнення зняти відповідальність за утримання культурних закладів. Я схиляюсь до думки, що краще не засновувати їх взагалі ніж погано фінансувати, бо ефективність від їх роботи буде невелика. Наведу такий приклад. Зазвичай, головні статті доходу музеїв – це продаж від квитків. Проте багато шведських музеїв, наприклад, не вважають це доходом. За їх підрахунками витрати на адміністрування процесу продажу квитків є більшими, ніж отриманий дохід від продажу квитків. Оскільки на покриття цих витрат пішла держава, стало можливим зробити вхід до музеїв безкоштовним – так більше людей отримали можливість ознайомитись з музейними колекціями. Повертаючись до українських музеїв треба зазначити, що їхня діяльність є дуже обмеженою та регламентованою: ми можемо проводити екскурсії, відкрити сувенірній кіоск, продавати інформацію, але такий дохід все одно не забезпечить всі наші потреби. Без державного фінансування або приватних пожертвувань музею не вижити. Що стосується діджиталізації, то в вона безумовно зможе полегшити обсяги продажу послуг та якісно інший рівень сервісу.

-Що ви плануєте робити з церквою УПЦ МП, яка знаходиться на території музею?

-Територія музею є заповідною і охороняється законом. Будь-яке будівництво, а також несанкціоноване перебування тут інших організацій та установ заборонено. Наразі розглядається в суді питання щодо незаконного будівництва церкви та захоплення території музею. Чекаємо рішення. Територія музею – це своєрідний заповідник, який ми плануємо зробити привабливим і доступним. Тут багато цікавих знахідок, які заплановано через QR-коди прив'язати до експонатів нашого музею – так ми зацікавимо людей і спонукаємо їх відвідати музейну експозицію. Є багато ідей, але поки що не вистачає коштів. Будемо шукати різні варіанти фінансування.

-Чи плануєте ви розширяти площі музею?

– В цьому будинку нам дійсно тісно. Будівля, у якій ми зараз перебуваємо була заплановано свого часу як художня школа. У повоєнні часи ніхто про дизайн та експозиційні площі не думав. Споруда так і залишилася непристосованою до музейних потреб, що постійно зростають. Зараз наша фондова збірка потребує суттєвого розширення – тільки нумізматика налічує 144000 одиниць зберігання. На її базі вже можна робити окремий музей. Будівля музею, що є пам'яткою архітектури, потребує капітального ремонту. З огляду на те, що протягом останніх років гроші на капітальні видатки не закладалися, цей процес на роки. Поки що ми плануємо розпочати з ремонту вхідної групи, яка зараз є у катастрофічному стані і до того ж не придатна для відвідування музею людьми з фізичними вадами.

-Які головні завдання стоять перед музеєм?

-Історично склалося, що музеєм керували партійні функціонери, які сприймали музей як ідеологічний заклад без душі та своєї історії. Музей й досі не має детального літопису – є лише загальна інформація. Написання такої роботи має важливе значення для того, щоб розуміти сенс музеїв, колекцій, культурної спадщини та їх роль у сучасному суспільстві. Уява про них була у різних часах різною і ми повинні це знати для того, щоб критично розуміти де ми знаходимся куди прямуємо. Власне тому разом з нашими колегами з Інституту археології та Інституту історії НАН України ми плануємо здійснити великий проект по написанню такої колективної праці. У ньому ми маємо намір висвітлити те, з чого музей починався, хто стояв біля його витоків, якою була історія його колекцій, фондових збірок та виставок.

Статус центрального Національного музею передбачає певну відповідальність перед регіональними музеями. Ми маємо стати інформаційно-консультативним та науковим центром для наших колег.

Однією з форм співпраці з регіональними музеями має бути надання виставкових площ та проведення спільних виставок на базі Національного музею історії України. Багато з цих музеїв зберігають чудові унікальні речі, які, на жаль більше відомі іноземцям, ніж українцям. Під час карантину вже домовились про співпрацю з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм – готуємо з ними спільну виставку. Вона не потребує великих коштів, але матиме резонанс – Вінниці є що показати у столиці.

Також плануємо відновити міжнародну виставкову діяльності. Зараз в Литовському національному художньому музеї експонується наша виставка "Цивілізації України. Від культури Трипілля, скіфського золота до Майдану", яку через карантин продовжили до осені.

– Як сприймає колектив Ваші новації?

– Всі відділи активно працюють над поставленими завданнями. Музейна робота – це командна робота. Важливо, щоб усі розуміли мету і мали ясний план роботи. Якщо є цікава ідея – немає часу на розбрат. Мене цікавлять саме ідеї, а не плітки.

Загалом, вважаю, що перший етап карантину ми пережили достойно: з липня музей відновив екскурсійну роботу, готуємось до осіннього сезону. Музей – це механізм, який інколи потребує перезавантаження. Зараз це й відбувається.

Наталка Іванченко, журнал "Музеї України"