В нас побутує якесь дивне ставлення до нашого гімну. Навіть у тих колах, які, здавалося б, мають розбиратися, що й до чого.
Критикують початок «Ще не вмерла Україна...» Дивним він може видаватися лише мирній людині, обивателю, що боїться насильства не стільки як самого насильства, а радше як чогось невідомого, а тому, як і все невідоме — вкритому товстим шаром вигадок.
Тут треба пояснити один принциповий момент. По літературі рясно розсипані епізоди, коли головний герой пережив якусь важку втрату, а тому йде на війну саме з
(не)усвідомленим бажанням загинути на ній, та покласти край своїм душевним мукам. Але в нього не виходить. Він так відчайдушно кидається на полі бою в саме пекло, що «смерть ніяк не може його наздогнати». Чому? Тому що він не боїться смерті, і його організм перестав витрачати свої ресурси на цей страх. І може витратити їх на щось інше. Наприклад, на бій. Щоб не померти, треба перестати боятися смерті.
Це добре знають і використовують у різних практиках. «Дій так наче ти вже мертвий.» «Смерть самурая завжди поряд, за лівим плечем. Якщо скосити очі, то можна її побачити.» І так далі. Це не культ смерті, це якраз спроба її уникнути.
В тому першому рядку нашого гімну зібрані всі ті скрутні моменти, в які потрапляють герої фільмів у жанрі екшн та усі їх коронні гострі фразочки. Усі, які були, є, і будуть. Наприклад:
- У ворога сотня бійців.
- Так, втрьох нам буде важкувато їх оточити.
«згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» — це не лінощі, й не надія на щасливий збіг обставин. Цей рядок цілком вписується у закони магічних практик. Бажана нам подія прив'язується до того, що відбувається невідворотно і багато разів, є очікуваним і звичним. Не ти малюєш мамонта і спис, що його поцілить, а сам світ починає це робити за твоїм наказом. Безліч разів. Знову і знову. Навіки.
А сучасну людину рядок про росу має хвилювати хіба що як мешканця міста, котрий не має змоги спостерігати ту росу та її випаровування.
Та й вся пісня побудована за тими ж таки магічними законами. Там до кінця їх і не опишеш. Бо сам простір пісні з одного боку цілком окреслений, а з іншого — має певну пластичність.
***
Котилася торба
З високого горба
Є багато віршів і народних пісень з такою, не зовсім правильною, римою. Коли слова мають два варіанти наголосу, або для повної відповідності треба поміняти наголос у одному зі слів римованої пари.
А сьогодні до мене дійшло, що насправді там така манера виконання, коли слово має ніби два наголоси одночасно. І коли його так проспівувати, одразу відчувається музичний інструмент — скрипка, темп виконання — швидкий, танцювальний. І високий тембр виконавця. Ці два наголошені останні склади — такий завершальний «вжи-вжи» (чи «виу-виу») скрипки.
Може там і не одна скрипка, а традиційні троїсті музики. Просто скрипка основна.
Ідеальна мелодія та темп для свят, щоб веселитися.
І наш гімн — теж напочатку пісня з таким музичним супроводом. На що вказує наявність рими такого типу:
Згомонить степами
Україна славна стане
Поміж народами
Автор же напевне хотів, щоб його політичні погляди стали популярні. А що може бути краще для цих цілей, ніж така танцювальна і водночас традиційна мелодія.
А народні поети, тобто хто писав для народу, але не на замовлення а для душі, бо й сам вийшов з народу, і вірші писали під впливом цієї традиції.
І шо ж вказувати, що це все не вписується в класичну теорію поезії та музики, є з їх точки зору помилкою, коли в народу якраз і були такі прості бажання та не було тої освіти. А народні пісні дійшли до нас в записі учених мужів, які їх виправляли, де могли, відповідно до своїх знань.
