Сприйняття Росії. До 2013 відчуття було таке: там щось погане коїться, але добре що між нами державний кордон. Це вже нас не стосується. А що було то було.

Тепер, ясна річ, це змінилося. Цілісна картина, коли в 1917 році бандити захопили владу, зуміли її втримати, але самі владою так і не стали. А РФ продовжує діти тими ж методами і є не державою, а терористичною організацією. Саме тому процес боротьби з нею називається АТО, бо війну можна оголосити лише іншій державі. А проти терористів можна проводити лише антитерористичну операцію. А вирази на зразок «війна з корупцією» (з голодом, наркотиками, хворобами... і терористами) — є лише художнім виразом. Який не перетинається з правовою, юридичною площиною.
Проте, поряд з цим відчуттям, про яке йдеться у першому абзаці, я завжди знала одну штуку.
Кілька поколінь йшло вимивання талановитої молоді до Москви. Побудована певна конструкція. Мігрант в першому поколінні приїзджає до Москви. його діти й внуки уже можуть і не знати українську (чи іншу рідну мову). Але. Є завжди нові мігранти першого покоління, спілкуючись з якими (російською), вони отримують заряд українського духу. Опосередкований, але вплив національного егрегора.
А після 1991 року талановиті й амбітні їдуть у Київ (чи іншу національну столицю), а в Москву коли хто їде, то на заробітки. Якість людей міняється. Нема з ким спілкуватися.
І навіть сама проблема не може бути сформульована, через хибні уявлення.
Виникає певний дефіцит. Напруга і розвал системи.
Так от, я завжди десь в глибині свідомості це знала, навіть у тому оптимістичному стані. Проте думала, що потрібно більше часу, два чи три покоління, бо все ж таки хтось туди та їхав. А тут й за одне ситуація набрала обертів.
Як описують біду: час зупинився. «Смысли из прошлого складывают в произвольном порядке. Будущого нет.»