Подивилася я серіал "BrainDead". Але річ не про нього, а дещо інше.
От дивишся цей серіал. І, на відміну від персонажів, точно знаєш з самого початку, що загроза реальна. Але все одно сприймаєш головного героя як дивака і міського божевільного. Аж поки у фіналі не з'ясовується, що він — агент АНБ.
І от на цьому місці я зловила катарсис: Чому саме можливий такий сюжетний поворот? Бо обидві категорії перебувають у стані психічного напруження. А чим відрізняється «міський божевільний» від агента спецслужб? Тим, що проблеми, над якими працює агент — реальні. І, в принципі, агент часто «повернутий» на роботі. Типу, «поки я я ганявся за цим маніяком, від мене пішла дружина».
О! — подумала я. — То коли при ссср дисидентів називали божевільними, виходить, що то було визнання: ці люди — агенти спецслужб. Тільки не «японской разведки», а привида нереалізованого, оксиморона — такої собі «нормальної Росії».
Так, «їх держави» зараз не існує.
Тут починаються роздуми. Чи існувала ця держава хоч коли небудь? В 90-х, наприклад. І що виникає спочатку: держава чи її спецслужби? І наскільки це все схоже на ситуацію, коли якась країна була окупована. Наприклад, УНР. Чи Польща. Їх уряди, тобто держава, евакуювалися на Захід. І намагалися звідти впливати на ситуацію в рідній країні. Ну і агенти цих урядів знали про те, що вони агенти, навіть коли так себе не називали.
А навіть, якщо її ніколи не було. Хай які юридичні правила чи реальні обставини розуміти під цим.
Набагато важливіше, що це законна держава. Ну правильно: якщо говорити, що сучасна російська влада незаконна, бандити і узурпатори ще з початку 20 століття, то десь має ж бути й істинна влада. Механізми функціонування суспільств такі, що інститути влади самозароджуються.
Тобто — люди, які їх створюють, свідомо приймають рішення. Але навряд чи в 20 років думають «Зараз я зроблю оце й оце, щоб у 50 стати *** (назва державної посади в новостворених державних органах)». Це як у фентезі Елеонори Раткевич. Патріарх — це не старий дід в оточенні дітей-внуків-правнуків. Бо щоб так в старості сидіти, то в молодості треба багато постаратися. Патріарх — це оцей молодий «енерджайзер».
Або як в романі Ольги Громико «Цветок камалейника».
Але ресурсів настільки мало, все так покалічене, що це явище ніяк не може реалізуватись до кінця.
Ну і все це стосується також і сучасності.
І чомусь всі ці роздуми про агентів спецслужб примарної держави асоціювалися з Аркадієм Бабченко. Хтозна, може я на той момент просто перечитала його постів на фейсбуку :)
Але коли оприлюднили дані про всім відому операцію СБУ, у мене було легке відчуття... як би це правильно назвати...
Воно ще час від часу виникає при перегляді серіалу «Флеш». Наприклад, коли з'являється ровесниця головного героя і «Я твоя дочка з майбутнього». Чи коли у першому сезоні головного негідника стерли з реальності, і ти думаєш, що актор пішов з серіалу, але дзуськи — він ще гратиме кількох персонажів — двійників першого з паралельних світів.
Тобто одночасно думаєш «Якого дзена?» і «Але все ж 100% в рамках тих умов цього світу, про які йшлося раніше.»
