Періодично купляю собі додому квітів, щоб вони мене радували, пахли і додавали трошечки життя в мій храм трудоголізму і самозречення.
Принципово кожного разу купляю у різних місцях навколо дому або у різних продавців, навіть якщо в одному місці. По-перше, тому що можу, по-друге, тому що хочу, по-третє, тому що це хоч якийсь привід для прогулянок, а ще так я наче трошечки інвестую в економіку різних малих соціальних груп, а не в один ларьок за принципом територіальної наближеності. Отже, продавці і продавчині постійно різні, мене не знають і часто мене дивують.
От і того дня урвала собі півоніїв — красивих, пахучих і цілу купу. Каже мужчинчик мені:
- вам як заварачівать?
- та ніяк не заварачівать, мені 5 хвилин додому донести, головне, щоб не розсипались, — кажу
- а ви што їх сєбє купілі?
Киваю.
- боже ж мій, зачєм жи ви сєбє купілі, — каже він, і протягує мені термінал, щоб я пікнула, — якби я знав, шо ви сєбє, то я б вам подаріл!, — продовжує він дивуватись, тримаючи термінал, поки я пікаю.
Пікаю.
Він забирає до себе термінал і продовжує:
- якби ж я знав, що ви сама собі, та шо ж це робиться, ви б хоть сказали, то я б вам одразу подарував! А раптом вам вдома, там, водичку треба буде помінять,…
Він замовкає, тому що оплата не пройшла.
Мовчки протягує знову до мене термінал, очевидно, пожалкувавши про необачно обіцяний подарунок. Я мовчки пікаю, оплата проходить, він мовчки чекає підтвердження, ще кілька секунд мовчить — думає. Аж потім продовжує:
- так от, раптом вам треба буде, там, водичку помінять, чи, там, гілочки попідрізать, то ви кажіть! Може, вам номер свій дать? Чи можна ваш?
Якщо вас спитають, що таке висока самооцінка — розкажіть про цього хлопа.
Так прямувати до цілі, незважаючи на обставини — це талант
