Зайшла в фейсбук і ̶а̶х̶у̶ ̶ була вшокована побачити ще один прояв печерного віктімблеймінгу, який підтримує так багато моїх співгромадян. Так, я саме про підтримку того допису, де українці війну заслужили.
Отже, ми маємо явище віктімблеймінгу, в якому, як зрозуміло з назви, відбувається процес звинувачення жертви в тому, що з нею сталося. Тобто, це твердження на кшталт «самі винуваті, самі заслужили» (не менш важливими є також твердження «я сам винуватий, я сама заслужила», але до них ми ще повернемось).
На жаль, не маю часу на деталізовану статтю з оглядом цього явища з усіх відомих мені боків, тому рухатимусь набігами, швидесенько, за наявності натхнення, розглядаючи один шар віктімблеймінгу за раз.
Роздивимось кластер емоцій, які виникають в результаті подібних формулювань «самі заслужили; сама винна; варто було спідницю носити довшу; треба було думати головою; а чого це ви раніше не усвідомили, що живете по-сусідству з агресором і маніяком; а ти що раніше не бачила, за кого заміж виходила, що він тебе бʼє; а він що вчора став таким мудаком, що аліменти не платить» і таке інше. В першу чергу це викликає емоції «сімʼї» сорому і провини.
Щоб рухатись далі, нам доведеться розібратись с явищем сорому і його суспільною функцію, адже нам відомо, що емоції, які сьогодні має людина розумна, то є наслідок еволюції, в результаті якої вони сформувались, бо нащось були корисні, еге ж?
Функція емоцій сімʼї сорому — це оберігати нас від порушення громадського угоди (тобто існувати в суспільстві, де є закон, мораль, етика) і проживати почуття своєї ідентичності, пізнавати правду про себе. Почуття сорому — це сигнальна система, що регулює поведінку людей у суспільстві. Коригувати дистанцію між людьми, вказувати, чи дотримуємося ми правил поведінки та взаємодії — усе це призначення сорому. Коли ми помиляємося, сором підказує, що щось не так.
У нормі сором активізує, а не паралізує. Це соромʼязливість, ніяковість, збентеження, почування смішним. Всі ці емоції є необхідними в регулюванні дистанції. Здоровий сором може бути ключем до розуміння всіх суспільних відносин. Якщо хтось занадто наближається до нас, відчуваємо вторгнення або незахищеність — стан сорому; якщо хтось тримається надто далеко від нас, відчуваємо себе відкинутими або невидимими — ще один стан сорому. Обидва ці стани в кінцевому результаті нас підштовхують до корекції якихось із наших дій, тобто, повторююсь, активізують.
На жаль, часто виникає токсичний або катастрофічний сором. Замість соромʼязливості — приниження, не ніяковість — а відраза до себе, замість збентеження — спаплюження, а замість почування смішним — відчуття безчестя і власної неповноцінності.
Токсичний чи катастрофічний сором вже не виконує регуляторної функції. Він подібний до потужної морської хвилі або навіть цунамі, що поглинає особистість повністю, змушує завмерти, викликає бажання втекти чи зникнути. Він викликає стійкі переконання:
— Я це заслужив
(в подальшому — я маю терпіти будь-яке принизливе ставлення до себе, а нормальне ставлення треба заслужити; та і власне життя варто заслужити, я не гідний існування);
— Зі мною щось не так
(в довгостроковій перспективі — я огидний, я не гідний існування, а якщо до мене просто нормально ставляться — від мене або чогось хочуть і варто втікати, або я маю тепер якось віддячити, бажано наступивши на власні потреби, бо — дивись вище — я огидний, а отже і потреби мої огидні).
Важливий момент: в 2008 році Форманом і Херманом було проведено дослідження, в якому виявлені значущі кореляції схеми сорому і дефективності за Джефрі Янгом (мова йдеться саме про токсичний катастрофічний сором) та ПТСР, дисоціаціями, суїцидальними думками, суїцидальними планами та нещодавними суїцидальними спробами. Сучасні ж дослідження кПТСР (комплексного ПТСР) виявляють прямий звʼязок токсичного сорому і формування комплексного посттравматичного розладу, помістивши негативну Я-концепцію і катастрофічний сором в ядро критеріїв кПТСР.
Що з цього випливає?
Що переживання токсичного сорому є як мінімум одним з факторів, який впливає на формування у нас, українці, у вас, ті хто заслужили, у людини взагалі посттравматичного розладу в результаті комплексної травми (яку ми зараз всі з вами переживаємо). А от відсутність катастрофічного сорому не гарантує, але збільшує вирогідність справитись з наслідками комплексної травми без розладів.
Здається, вибір очевидний.
Але додам ще один нюанс, бо уявляю невдоволення тих, хто вважає корисним вручити жертві військової агресії, зґвалтування, фізичного насильства трошечки відповідальності, бо без вас не розбереться.
Зверніть увагу на першу частину допису, де описується функція сорому як регуляція дистанції. Якщо хтось занадто наближається до нас, перетинаючи наші кордони, ми відчуваємо вторгнення та незахищеність — тобто стан сорому. Тобто, коли хтось здійснює акт агресії в наш бік, такий як військове вторгнення або вторгнення в наше тіло під час зґвалтування — ми і без звинувачуючих нас добродіїв відчуваємо здоровий сором: ніяковість, збентеження, соромʼязливість. Чи ви десь бачили жертву зґвалтування, яка б не відчувала соромʼязливості через те, що сталося?
Варто зауважити, що здоровою реакцією на вторгнення в ваші кордони є гнів. Люди, що мають почуття власної гідності та поважають гідність інших людей, зазвичай відчувають обурення чи інші форми гніву, коли порушують їхню власну чи чужу гідність та територію. Це спільні почуття, які обʼєднують людей у спільноту і підкріплюють здорові стосунки в соціумі. Тобто, коли на чоловіка напали в підворітті — суспільство обурюється і карає нападника увʼязненням, а коли хлопчик побив когось слабшого — і батьки, і вихователь, і всі діти обурюються і звинувачують хлопчика. Така є здорова поведінка, яка допомагає жертві агресії впоратись з власними складними переживаннями і без того принизливого явища.
Що ж станеться з нормальним рівнем сорому постраждалого, якщо близькі люди та суспільство проявляють не гнів до їх агресора, а звинувачення самого постраждалого? Правильно, такий сором стає токсичним і катастрофічним, що призводить до завмирання і дисоціацій, негативної Я-концепції, поступового зникнення здорової агресії на нападника (бо якщо я сам винен і заслужив, то яка там на когось агресія, хіба що себе шпинять — привіт навчена безпорадність), а як наслідок ПТСР, кПТСР та суїцидальні спроби.
А тепер скажіть собі, ви дійсно такого хочете?
