Перший вільний вечір з моменту приїзду.
Пішла на берег моря робити себе щасливою: обрала шезлонг, потягла його ближче до моря, знайшла в ньому дірочку, розстроюлась, утягла той шезлонг назад, обрала інший шезлонг, знов потягла його з грохотом до моря під нерозбірливі улюлюкання африканців, які щось курять на пляжі і за всім цим видовищем спостерігають.
Вмостилася.
Нема куди айкос класти, не вистачає столика. Встала, пішла обирати столик: потягла, утягла, обрала, передумала.
Пріключєнія!
Нарешті вмостилася остаточно.
Закурюю.
Підходить африканець. Раз вже мене з німкенею плутають, кажу: «іх шпрехе енгліш ніхт».
Іхшпрехе спрацьовує, але ненадовго.
Підходить інший африканець. Жестами показую, нібито з кимось балакаю по телефону, сама слухаючи новий ремікс Мюслів і Поворознюка. Дуже помічне: допомагає не чути петоня, бо інакше у відповідь щось починаю пояснювати.
Поворознюк спрацьовує, але ненадовго.
Підходить вже не африканець. Поворознюк вже набрид, а чогось нового я ще не знайшла і не включила. Питає:
— із іт гашиш?
— Ніт, — кажу, — ітс сібіді, — а сама думаю: «ну от, блядь, знов, Надєжда, повелась на якесь петоня, зараз же лекцію читать почнеш».
— Дивно, а пахне як гашиш. Це точно не гашиш?
— Ніт, кажу, це сібіді, це інше, легальне, оно у вас тут в магазині продають, медікал, розумієш?
— Ну але ж ти знаєш, що таке гашиш? Воно пахне як гашиш
— Так звісно, що воно пахне як гашиш, бо це канабіс, просто це не ТГК, а сібіді, але добувається воно з однієї рослини, — менторським голосом кажу, а сама думаю: «Блядь, Надєжда, ну от вже і лекція почалась, ну нормально же про німкеню пролазило, а зараз вже понеслось, вже всьо, зараз же за Україну почнеш розказувать».
— А звідки ти?
— Юкрейн.
— Ооооо, Юкрейн! Як там Юкрейн?
— Таке, кажу, а шо?
— Та я просто сам росіян не люблю, я з Азербайджану! А Юкрейн це прям ван лав! Українці мої герої!
— Угу, — угукаю, а сама думаю: «Так, добре, добренько, вже хоч якесь покращення, любить Україну, значить, не любить росіян, значить, не треба нічого пояснювать»
— А по тобі, до речі, одразу видно, що з України
— Чого?
— Ну у тебе обличчя таке. І походка така.
— Яка?
— Нуу, такааа… ти така ідеш, тягнеш оці вот штуки до моря, а на обличчі вираз, наче у тебе свої справи і тобі всі похєр! Прям як Україна.
— Ага, — кажу, — ну то ти правий. Ладна, бувай, — кажу, — мені вже час.
— Куди вже час, ти ж сидиш оно тут?
— На море дивитись вже час. Ми, українці, не любимо, коли нам на море дивитись заважають.
— Ага, про Крим? Про Крим поняв.
І пішов.
Ну по-перше, нормальне у мене обличчя.
По-друге, ну, правда не треба нас всіх чіпать.
По-третє, дуже сподобалось про Крим: не треба нічого пояснювать, все сам поняв.
Нравиться мені, як всі тепер від слова «Україна» бігають, суєтяться.
