Знайшла в спамі інстаграму пропозицію, цитую, «познакомить вас с темнокожим мужчиной из Нигерии, Камеруна и других стран. Эти мужчины, как правило, более мужественные и ухоженные по сравнению со многими славянами. Однако за организацию такого знакомства потребуется небольшая оплата». 

Довго сміялась з припущення про те, що знайомство з чоловіками з Нігерії — це щось складне, за що я готова платити грошів. Насправді я вже 4 роки маю справу з чоловіками з Нігерії, Кенії та навіть Сьєрра-Леоне. Жодного з Камеруна, це да, але у всіх свої недоліки.

Маю справу — доволі узагальнене формулювання, інтерпретуйте в міру своєї розпусти, а я прокоментую лише один важливий аспект моєї взаємодії з африканцями.

В 2022 році я почала наукове дослідження впливу дитячої травми на психологічну гнучкість та адаптивність в дорослому віці, в 2023 це вилилось в бакалаврську роботу з соціальної та економічної психології, оскільки одним з аспектів моїх досліджень завжди була економічна складова зрілості — ігнорувати в сучасному світі економіку — поза рамками добра і зла. 

Результати цього дослідження не шокують, хоча ще раз підтверджують вплив дитячої травми на економічну успішність та загальне задоволення життям у дорослому віці, тому ми ще навіть не дійшли до публікації цієї роботи, а відклали у довгий ящик. Але найцікавішою для мене завжди була не фіксація негативного впливу дитячої травматизації — не думаю, що це когось дивує в сучасному світі, хоча і викликає інколи суперечки. Мене цікавить виключно пошук рішень, бо я завжди була людиною, спрямованою на активне подолання проблем, а не лише їх визнання. 

Весь мій досвід спілкування з африканцями (звісно, вибірка обмежена, однак, маю таке припущення, що більша за вашу, узагальнений читач) призводить мене до думки, що не дивлячись на досвід зіткнення з насильницькими смертями навіть близьких родичів у дитинстві, дорослі африканці, чомусь, мають набагато менші прояви комплексної травми у дорослому віці.

В багатьох країнах Африки були війни та/або необхідність виживати в прямому сенсі цього слова, а стиль виховання дітей передбачає обов'язкове жорстоке фізичне покарання. Часто вони кажуть, що краще тебе битиме батько, ніж африканська мама, бо мама в Африці — це не тепло і прийняття, це та жінка, яка затисне твою голову між своїх ніг, щоб «вибити з тебе цю дурь всім, що підвернеться під руку». 

Однак при цьому я майже не зустрічала африканського чоловіка, який би підіймав руку на жінок або переживав травматичні реакції у близькому спілкуванні, хоча саме так має реагувати мозок травмованої дитини. Звісно, комплексний травматичний розлад формується не у всіх, хто стикається з насильством, звісно, на це впливає великою мірою суспільство, також очевидно, що я можу бути свідком помилки виживших, бо спілкуюсь зазвичай з тими, хто успішно інтегрувався в західне середовище. 

Однак також я майже впевнена, що набагато краща адаптація до життя у дорослих африканців — це результат впливу комплексних біосоціокультурних факторів, де є і біологічна складова, яку ми з вами, українці, аж ніяк не відтворимо, але й величезне значення мають соціокультурні відмінності, best practices яких ми б могли запозичити, адже з наслідками посттравматичного стресу ми стикаємось всією нацією разом, тож нам, вочевидь, потрібні нестандартні рішення. 

Наприклад, однією з моїх гіпотез про позитивний вплив на інтеграцію дитячої травми у африканців є кардинально протилежне ставлення до тіла. Вони, навідміну від нас, не цураються тілесних проявів, наприклад, для них величезним шоком є те, що багато хто з білих жінок соромляться ходити в туалет (з великої нужди) при новому бойфренді або роблять це, вмикаючи воду чи музику. Також їх ставлення до вигляду тіла зазвичай є більш приймаючим і добрим, вони щиро не розуміють проблему целюліту, бо це нормальне явище, волосся на певних частинах тіла жінки або тілесні реакції на подразники чи збудники. 

Мовляв, тіло так реагує, це тілесна реакція, яким чином тут зʼявилось місце сорому? Ти не можеш соромитись того, що є начурал, Надія.

Звісно, для підтвердження моїх гіпотез, а також висування нових, мені треба буде проробити велику роботу. Зокрема за порадою Олександра Виноградова я збираюсь почати з фокус-груп, в яких завдяки інтервʼю я виявлю, що саме мені потрібно дослідити та прорахувати на великій вибірці. 

Однак свої роздуми, мабуть, я буду поширювати вже зараз, бо поки я не провела стандартизовану процедуру з фокус-групами і кількісним аналізом, можливо, когось із колег мої гіпотези зацікавлять і наштовхнуть на якісь дії в цьому напряму. 

Ну або просто да буде срач 🙂

Нейропсихолог,

Надія.