13го дня Вересня, 2025го року

Я бачив дивний сон – на Варшаву падав дощ. Так, на ту, що в Польщі. Так, на ту, шо на маленькій голубій планеті – третій від зірки в сузір'ї Тау-Кита. Так – там теж була своя Польща. І навіть, кажуть, колись була своя есисера.
Нічною вулицею тої промоклої Варшави, в спінджаку з одним рукавом,  йшов небінарний гомосексуаліст та есисерний філософ –  Сірожа Шихман-Лєщєнко. Брів собі мокрим тротуаром  – понуро переставляючи ноги.
Телефон в задній кишені з викликом заграв «голубую луну» і Сірожа підніс до очей монітор. Прочитав – «Мустафа з жд» і відповів на виклик гундосим –альо.
– Та льйот… Іду готовітса к ґєй-параду… Нєт – слухі об мойом прєждєврємєнном арєстє виявілісь только слухамі… А ти гдє? В «Хлопском ядлє»? Сча подойду – я тут нідалєко…

Пуштунскій комсомоліц Мустафа сидів коло вікна за масивним дубовим столом І розглядав підставку під пивну гальбу від – "Lech Valensa Stu Mostów Browar". Увійшов Сірожа. Роздивився з підозрою по порожньому залу генделика поверх окулярів. Потім побачив Мустафу, підійшов і знесилено осів на оббитий бордовим плюшем диванчик. Майже такого ж бордового кольору, але з жовтими прожилками, галузка плюща, що ріс собі в вазоні на підвіконнику, спадала по стіні. Пружини диванчика гойднулись вниз/вгору і галузка плюща мило вляглася листям на плече Сірожі. Якраз на те місце, де колись починався відірваний рукав. Сірожа витягнув ноги і підвів очі:
– Блять…
– Что нє так?
– С настроєнієм нє так.
– А что нє так?
– Кріптокашєльок патірял.
– Как ево можно патірять?
– А вот так – вчіра бил, а сєгодня нігдє нєту.
Мустафа, повернувшись до барної стійки:
– Ей, бармєнє, налєй піва для меґо пшіяцюла.
Бармен взяв зі стійки перевернутий кухоль і сказав:
– Пацани можєтє говоріть па рузкі – я спортсмєн са Львова…

Ще через годину бармен сидів на диванчику коло Сірожі, пив з гальби лагер "Miłosław" і пробував дискутувати:
– Адже в них реально був рай… Вони мали все…
– Чому не знаю називають хатинку в гаї тихим раєм – пафосно продекламував, вже п'яний в гафтно Сірожа.
– Що ти маєш на увазі? – перепитав в бармена пригнічений Мустафа.
– Реально ж не робили нічого. Гроші брали просто з бюджету… Їм платили за те, що вони нічого не роблять… Чи це не рай?
– Як це нічого не робили – аж перестав підстрибувати на дивані Сірожа.
– А що вони робили?  Придумували собі посади і виплачували собі премії? За те, що придумували собі посади і виплачували собі премії? Чи це не рай?
– Маєш на увазі – Ізя, гдє ти бєрьош дєньґі – в тумбачкє.. –  Мустафа вертів в пальцях "Lech Valensa Stu Mostów Browar". Його погляд був все такий же пригнічений і осоловілий…

Ще через годину Сірожа високо стрибав на місці – крутячи над головою спінджак, а бармен з Мустафою йому аплодували. Ні – не під пісню групи «Морє Лаптєвих». І не під «Голубую луну». З трьох телефонів, включених майже одночасно, лунало – «лєто звонкоє громчє пой»…