Ми любимо українську мову і хочемо, щоби вона зайняла панівне становище в Україні, а не залишилась тільки державною мовою, якої не чути на вулицях міст і не видно у вітринах кіосків «Преса», яка гине у своїй колисці, в українському селі.
Ми вважаємо, що такого становища української мови можна досягти тільки позитивно пропагуючи її використання серед тих, хто її любить (а це більшість населення); підвищуючи мовні квоти у ЗМІ; підтримуючи українськомовну культуру; а не караючи офіціанток і медсестер, які мову не люблять, – їх повинен закохати в українську мову ринок. Покарання працівників сфери обслуговування за невикористання української мови тільки зробить з них мучеників і відштовхне від мови багатьох.
Ми не сміємось з назв Січеславська область і Горішні Плавні, ці назви рідні для нас. Нас ранить насміхання з української мови тих, хто великою мірою аргументовано виступає проти нинішнього проекту Закону про мову (Василь Апасов, Олеся Мєдвєдєва).
Нас перегодували російською мовою і культурою. Кого у радянські часи, молодших – вже у часи Незалежності.
Ми не вважаємо російську мову «мовою брехні» (як Володимир В'ятрович). Це – нацизм.
Нас обурює російська агресія в Криму і на Донбасі, ми не вважаємо росіян братнім народом.
Ми не бажаємо, щоби росіян стало 4 мільйони (як Сергій Притула). Це – нацизм.
Нам огидно, коли влада вважає нас дурнями і використовує патріотичну риторику для виправдання мародерства.
Нас обурює, коли деякі критики влади використовують владне мародерство, щоби дискредитувати український патріотизм, яким прикривається влада. Існує небезпека відкату частини населення з патріотичних позицій внаслідок одночасної дискредитації патріотизму з боку влади і з боку деяких її критиків.
Нас бентежить імовірність того, що підтримка Заходом таких дій української влади, як нинішня «реформа» медицини, в очах багатьох українців дискредитує принципи вільного ринку, розумного державного управління і демократії загалом. Такі дії можуть підштовхнути багатьох українців до Росії (хоча там відбуваються такі самі «реформи»).
Нам потрібні виконавча та законодавча гілки влади, які би обстоювали інтереси свого народу, а не інтереси внутрішніх або зовнішніх олігархів; які би не ставили інтереси «нації» понад усе, зокрема понад інтереси громадян (як і у випадку «інтересів класу» — їх завжди захищає якесь політбюро, яке краще знає, що потрібно цьому класу чи цій нації); які би не використовували церкву задля політичних цілей і водночас не потурали би агресивному антиклерикалізму і та іншим соціальним ідеологіям, які зараз нав'язуються Заходом.
