Після публікації статті Любові Величко про старіючу українську академію наук з'явилася і досить яскрава та емоційна реакція на неї Олексія Кресіна. Автор відповіді висловлює обурення тим, що критика начебто спрямована проти всіх вчених НАНУ. Але я взагалі не розумію, чому критика на адресу керівництва та самої системи НАНУ сприймається багатьма як зазіхання на саму науку. Я не розумію, чому деякі вважають, що педалювання гострої і може найболючої теми про середній вік керівництва НАНУ є неприпустимою неповагою до науки взагалі? То, може, хай вік Патона взагалі буде табу? Sovok forever? Один з коментаторів сказав навіть, що якби не було Патона, то не було б і НАНУ. (Копірайт від російского спікера Володіна, який заявив, що «Доки є Путін, є і Росія, немає Путіна — немає і Росії». Тепер і ми до такого у себе дожили :-) )
Здається, що ніхто з таких «захісників» вітчизняної науки, які відразу про досягнення 50-річної давнини палко розповідають, не замислюється над актуальним питанням — яким чином і з ким представникам европейскої науки треба вести обговорення інтеграції України в світову науку? Чи знають вони, що деякий прогрес (Horizon 2020, наприклад) — це 100% заслуга саме європейців, а ніяк не українських білянаукових бюрократів з НАНУ? Що це величезний аванс Україні, який був наданий саме в очікуванні рішучих реформ в структурі і фінансуванні науки?
Автор каже, що він начебто не проти реформування. Але такого реформування, яке б не зробило боляче перш за все тим, хто в далекому минулому щось дійсно корисне зробив. І палко кидається такими словами як «герострати» на адресу тих, хто не вірить в можливість реформ без усунення «старої гвардії» від влади і без жорстоких структурних змін, які б унеможливили подальше старіння науки. Практично відсутні в Україні можливості для стрімкої наукової карьєри для талановитої молоді — це питання далеко не найвищого рівня важливості для захисників НАНУ. Головне для них — не образити тих, хто багато років тому був відомим вченим.
Якось у мене була розмова з одним українським професором (за 70), давно пенсіонером, але не збиравшимся на той час покидати пост голови відділу. Я запитав його, просто щоб напам'ятати, скільки йому було років, коли один з піонерів української термоядерної програми дав йому лабораторію. Від гордо відповів: 27. Але на наступне моє запитання — якого ж біса він не дає дороги деяким своїм співробітникам, яким вже за 40, але ніяких самостійних проектів вести вони не мають можливості — він образився.
Так от, я не вірю, що існуюча сьогодні система може бути реформована без образ для «старої гвардії». Просто тому, що занадно багато в керівництві людей, не здатних зрозуміти очевидне: кожному свій час. Так сталося, що більшість з них, незалежно від їхніх досягнень в минулому, давно вже втратили почуття часу. І якщо українські вчені дійсно бажають захистити науку від тихої смерті, їм прийдеться починати більш активні дії. Цікаво, до речі, що в НАНУ вже була спроба підняти питання про необхідність мати президента працездатного віку, але на захист Патона стала практично вся презідія академії. І цим вбила останні надії на самореформування НАНУ. Сьогодні в керівництві академії просто немає людей, здатних на це. І обурювання критикою — це як намагання заспокоїти вмираючого байками, що все йде гаразд...
P.S. Кресін багато писав про абсурдність індекса цитування як критерія науковості. Дійсно, скопус орієнтований лише на природні науки, а щодо неприродних — то тут є багато проблем. І я цілком згоден, що потребувати англомовних публікацій у філологів — це не дуже розумно. Але, з другого боку, саме представники неприродних постсовкових наук є безумовними лідерами в створюванні могутнього мутного потоку псевдонауки. У вас є рецепт перекривання цього потоку, причому такий, щоб не зачепити чесних гуманітаріїв, які безумовно є? І у мене його немає. Але факт є факт: всі ці чесні гуманітарії, яких начебто хвилює доля відчизняної науки і які є членами наукових рад, анічогісенькі не роблять для того, щоб спинити псевдонауку навкруги себе. Чому, наприклад, з псевдонаукою борються виключно представники точних наук?
Коли була зруйнована комуністична система, то були надії на відродження і гуманітарної науки. Але замість цього на базі колишніх марксистів-леніністів народився псевдонауковий псевдогуманітарний монстр, цинічний, корумпований і аморальний, який почав інтенсивно саморозмножуватись. Саме псевдогуманітарні академики типу Литвіна стали грати першу скрипку во владі. А керівництво НАНУ, і Патон перш за все, тихесенько залізло в теплий куточок і займалося тільки тим, щоб так звана «нерухомість НАНУ» сбереглася. Звісна річ, наука українська в список нерухомості аж ніяк не входила. Патон пожимав руку Януковичу і нічого не відповідав на його «О, і я теж профессор!» (здається, Патон вже й не розумів, що діється). Та й інші академіки ніяк цьому не мішали. Бо їхня головна задача — зберегти свої пожиттєві льготи. А наука — то щось давно забуте...
