З наближенням дати відзначення 1030-ї річниці Хрещення Руси-України, все гостріше постає питання на предмет того «чи наважиться Вселенський патріархат визнати українське православ'я на рівні 14-ти незалежних (автокефальних) помісних церков». Хоча питання це постало разом із здобуттям Незалежності в 1991 р., та реально його до втілення в життя Україна наблизилася на початку цього року.

Варфоломій І ніби й ратує за створення єдиної помісної церкви на Україні – в той же час, наголошує на тиск щодо надання відповідного томосу канонічності. Враховуючи те, що для прийняття такого рішення має відбутися Вселенський Собор, стає очевидним те, що чуда найближчим часом навряд чи слід очікувати. Вірогідніше всього, матиме місце «проміжний варіант», котрий повинен задовольнити всі сторони цього досить конфліктного процесу.

Варто взяти до уваги те, що подібна ситуація і в Македонії. Там Македонська православна церква в сучасному вигляді існує з 1967 р. – та йшла вона до цього дещо іншим шляхом. Перш за все, початком стало її заснування рішенням Церковно-народного собору та наступне відділення від Сербської православної церкви. Але й по нинішній час статус Македонської православної церкви не є визнаним іншими православними церквами.

Потрібно врахувати те, що в разі скликання Всесвітнього синоду, має бути заслухана думка всіх 14 діючих православних церков, котрі внесені до Диптиху автокефальних. Зрозуміло, що представники Російської та Сербської церков однозначно виступлять проти. Поведінку представництва Румунської, Болгарської, Польської, Грузинської та Фінляндської церков теж важко передбачити — як Японської та Американської православних церков. Якщо врахувати те, що в даний час серед Помісних Церков немає єдності в питанні про порядок започаткування нових автокефальних і автономних Церков, питання може затягуватися довший час.

Немаловажним є і те, яка саме із Українських православних церков претендує стати фундаментом для створення Помісної. На нині лише УПЦ КП та УАПЦ наважилися підтримати Петра Порошенка у його звернені до Вселенського Патріарха. Чи варто брати до уваги підписи під зверненням до Вселенського патріарха десятка осіб з церковного кліру Православної Церкви Московського Патріархату ? Не виключно, що у випадку задіювання важелів церковного покарання за непослух (накладання анафеми, наприклад), підписанти можуть відкликати свої підписи.

В той же час, в лоні Константинопольської Церкви існують Митрополії УПЦ в США та Канаді, Митрополії УАПЦ в діаспорі, Американська карпаторуська православна єпархія та Патріарший екзархат православних парафій російської традиції в Західній Європі. В Україні, до речі, теж кілька відгалужень православ'я — між ними теж мають місце тертя в боротьбі за паству.

Таким чином, моделювання ситуації не надто веселкове. В разі визнання Вселенським Собором Української помісної церкви, слід очікувати жорсткого протистояння серед православного духовенства – в першу чергу на предмет визнання підпорядкованості (старшинства) по ієрархічній драбині. Однозначно, ламатиметься порядок підпорядкованості нижчих ланок до вищих, організація їх в єдину організаційну церковну структуру. Не виключно, що цей процес супроводжуватиметься «розколами» та створенням нових релігійних об'єднань а спільнот з духовенства та вірних, по тих чи інших причинах, незгідних з політикою патріарха майбутньої помісної церкви, утворення якої очікується.

Таким чином, на нині, з усього об'єму інформації, можна вважати достовірним лише те, що Вселенський патріархат, у питанні надання томосу, виконує своє історичне і канонічне право відповідати на звернення або питання православних віруючих в Україні як «дочірньої церкви».