Моя статья охватит прежде всего цитаты Виктора Ющенка из его книги, которая вышла очень маленьким тиражом.
Книга вышла в 2014 году, писалась во время Майдана.
Эти цитаты интересны на фоне всем уже известных документов РНБО.
Цитаты касаются темы сотрудничества Тимошенко и Путина. Является ли Надежда Савченко пленницей этого сотрудничества?
А так же сотрудничества Тимошенко с Януковичем, когда в 2009 году она собиралась устроить государственный переворот, изменив Конституцию. Она хотела что бы Президента Украины выбирал не народ, а парламент...
И так, для начала видео интервью Тимошенко, на котором она отказалась отвечать на вопросы про ее связи с Кремлем и ее встрече с Медведчуком.
- Говорят, что Кремль сделал на вас ставку на президентских выборах?
- Давайте этот вопрос опустим...
- Когда вы последний раз встречались с Виктором Медведчуком?
- Я думаю, что наше интервью подошло к концу.
И так, Павел Нусс позавчера сообщил:
«О тесной связи Тимошенко и Путина через посредника, Медведчука, писалось множество раз в разные года. Более того. Вначале 2014 год она планировала встречу с Путиным в Москве, о чем мне стало известно от её окружения, о чем я написал громкий пост. Позже Тимошенко опровергла эту информацию, но я почти уверен в том, что перед выборами Президента Украины Юлия Владимировна встречалась с политическим руководством РФ, с которым и планировала ход своей избирательной кампании для одержания победы на выборах.
Что касается ее давления на членов СНБО в период аннексии АРК, на котором Тимошенко блокировала любую возможность планирования вооруженного сопротивления оккупации, о чем свидетельствуют обнародованы фоты, не удивительно, так как это и есть лобби интересов России и Путина.„
Все мы помним, как Юлия Тимошенко в разговоре с Шуфричем в 2014 году, который был выставлен для общественности, призвала уничтожать «кацапов», кинуть на них «атомную бомбу». Российские СМИ прошли это стороной.
Посмотрите как сейчас российские СМИ съедают Джамалу за ее песню "1944", всего навсего за песню...
А тут политик, который может стать Президентом Украины призывает уничтожать россиян...
Как Путин отреагировал на ее слова? В интервью на его пресс конференции он сказал, что Тимошенко сейчас переживает срыв и в ее фразе нет злого умысла, ее стоит понять и простить...
Но когда Путина спросили про Порошенка, его лицо изменилось, стало напряженным. Было видно, что Порошенко не нравится ему, он не хочет видеть его Президентом Украины.
Скорей всего разговор Тимошенко с Шуфричем был спланированным, обычным пиаром, цель которого была одна — получить доверие народа. И возможно, это было обговорено с Кремлем.
Возможно, когда Путин решил оккупировать Крым, он дал сигнал Януковичу уезжать со страны. Он думал, что вместо Януковича, должность Президента Украины снова займет «его» человек. Не было бы санкций Запада, не было бы Минских соглашений, которые своими усилиями достигли наши дипломаты и Порошенко.
Но многоходовочка не удалась.
Кстати, Юлия Тимошенко публично заявила, что она против Минских соглашений.
Как известно, если Украина не будет выполнять соглашения — с России снимут санкции. Не будет выполнять соглашения Россия — с нее не снимут санкции, а возможно будут даже усиливать их.
Юлия Тимошенко в мае 2015 года заявила:
«Минские соглашения — это технология Кремля, чтобы выиграть время и завести дополнительное тяжелое вооружение, войска и осуществить новый круг агрессии».
Конечно, ее заявление полнейший бред. Начиная с мая 2015 года экономика России невероятно обрушилась, именно Украина выиграла нужное время, закупила дополнительное вооружение, а горячая фаза войны закончилась. Благодаря Минским соглашениям, против которых выступает Тимошенко.
Кстати, в 2014 году в России заявили, что хотели бы видеть на посту Премьер Министра Юлию Тимошенко:
А теперь мы возвращаемся на 11 лет назад.
Виктор Ющенко:
«Як мені доповіли, вже через два тижні після відставки у вересні 2005 року Тимошенко домовляється про призупинення кримінальної справи у Росії, зустрічається з Путіним та міністром закордонних справ Ігорем Івановим. Іще через кілька днів у Тимошенко і Путіна відбувається спільний обід, про який воліли не розповідати телеканалам її піарники. Про що домовлялася Тимошенко із Путіним, стало зрозуміло із її подальших політичних кроків.
Я переконаний у тому, що після зустрічі з Путіним і Івановим та призупинення кримінальної справи в Росії вона повертається з політичним завданням, на кшталт того, що відбувалися у Грузії в протистоянні президента Саакашвілі та прем'єра Іванішвілі. Завдання було подібним: дискредитація помаранчевого руху та його лідера Ющенка. Перше, що вона робить, — вона іде в опозицію. І у мене з 2006 року в опозиції — комуністи, Партія регіонів і БЮТ. Вочевидь, ця політична гра вела до того, що помаранчевий рух мав бути розбитий до самого фундаменту. Від того моменту головний політичний опонент для Тимошенко — президент Ющенко, а не Янукович, не комуністи.»
Один человек приблеженный к Януковичу рассказывал, что Путин шесть раз просил у Януковича отпустить Тимошенко. Но тот игнорировал эти просьбы.
А теперь возвращаемся на 7 лет назад:
«Наприкінці травня 2009 року до української преси потроху почала просочуватися інформація про переговори між Партією регіонів та Блоку Тимошенко. На початку червня практично кожний, хто мав доступ, наприклад, до „Дзеркала тижня“ чи „Української правди“, міг легко дізнатися про суть цих домовленостей. Преса писала тоді про те, що суттю „великої угоди“ між двома партіями мав бути комплекс політичних і правових компромісів, результатом яких мали стати: прийняття змін до Конституції, вибори президента в Парламенті замість всенародних, продовження повноважень чинного Парламенту ще на два роки, перерозподіл посад у міністерствах, участь у парламентських виборах єдиним блоком Тимошенко і Януковича аж до 2024 року.
Усе це розвивалося в часі задовго до того, як ситуація стала публічною.
Вочевидь, основна дискусія відбувалася навколо виборів президента. Це питання, за яке змагались дві сили безідейного типу — „Батьківщина“ та Партія регіонів. Варто було очікувати, що для узурпації влади вони мали домовитися „на березі“, задовго до виборів. Частиною пакета домовленостей була зміна статусу президента і прем'єра. В контексті тих домовленостей, які мені стали відомі, це означало, що за тим задумом Янукович мав бути обраним у Парламенті на дві каденції підряд, тобто — на 10 років, так само Тимошенко ставала „довічним“ прем'єром. Безумовно, це була зрада демократії. Це не в'язалося із політикою національного курсу, який був сформований Майданом: політика національного відродження, демократія і євроінтеграція опинилися на задвірках порядку денного для учасників тих переговорів. Ситуація набирала ваги, якщо не державного перевороту, то дуже серйозних проблем як для демократії, так і для європейської інтеграції України.
Для того, щоб внести до Парламенту і легітимно закріпити зміни до Конституції, Блоку Юлії Тимошенко та Партії регіонів було необхідно дві парламентські сесії, тобто мінімум 4–5 місяців. Це означало, що вони мають досить обмежений час, щоб до початку нової президентської кампанії реалізувати свій сценарій.
Януковича тоді намагалися переконати у небезпечності і недоцільності відкритих всенародних виборів — справи копіткої і недешевої. Рейтинги Тимошенко, в свою чергу, падали через економічну кризу, але вона вже посідала посаду, яка у чинній конституційній моделі давала більше можливостей, ніж президентська. І вона хотіла її зберегти як можна довше. Так виникла ідея підкупити Януковича обранням його президентом у Парламенті: він — президент на 10 років уперед, вона — прем'єр. Саме для цього необхідно було створити спільну коаліцію між двома партіями-гігантами, але ця конструкція взаємних домовленостей не працювала, якщо не синхронізувати парламентські і президентські вибори. Сценарій простий: Парламент створює коаліцію між Партією регіонів і Блоком Тимошенко, голосують за прем'єра Тимошенко, потім — голосують за президента Януковича. І так триває 10 років. Без синхронізації двох виборчих календарів цей сценарій не працював. Тому виникає ідея продовження дії цього Парламенту ще на два роки — з 2012-го до 2014 року. Але якщо якийсь виборний орган сам собі подовжує термін повноважень, без жодних виборів — це називається узурпацією влади.
Отже, цей сценарій можна було реалізувати, якщо чітко дотримуватися календарного плану: усі процедури щодо внесення змін до Конституції мали бути закінчені до початку чергової президентської кампанії. Інакше весь сценарій сам собою політично руйнувався.
У мене, як президента, залишався, принаймні, один спосіб зупинити цю вакханалію, і я мав намір тим способом скористатися, якщо не вдасться розв'язати кризу в інший спосіб.
Тимошенко, як автор цього сценарію, та Медведчук, як її консультант і довірена особа, поспішали якнайшвидше запровадити конституційні зміни. Їх союз був руйнівний для країни і демократії. Цей сценарій повністю відповідав цій меті. Перший крок, щоб запровадити авторитарну модель, — це відмовитися від демократії, від свободи, віддати владу тим, хто любить її безмежно. Але часу для конституційних змін залишалося дуже мало. Отже, автори „реформи“ мусили дуже поспішати.
З іншого боку, як мені доповідали, Янукович вагався. Вочевидь, ці вагання були пов'язані із сумнівами, наскільки повноцінний і легітимний інструментарій він отримує, якщо погоджується на пропозиції Тимошенко. Мені здавалося, що він дійсно не мав великого бажання йти на всенародні вибори. Проте його підштовхували до „широкої коаліції“, пропонуючи досить широкі повноваження, як на президента, що обирається у Парламенті.
Попри усі ці рухи, було добре видно, наскільки великою є взаємна недовіра між Януковичем і Тимошенко. Власне, їх взаємна недовіра і стала ключем до зупинки цього сценарію. Я скільки міг опирався процесу узурпації влади.
Коли шило вилізло з мішка, я провів кілька зустрічей зі сторонами. Це були непублічні переговори. Після того, як у перші дні червня я зробив кілька заяв, у яких повідомив, що готовий піти у відставку і розпочати процедуру позачергових президентських виборів, до мене із доповіддю прийшла прем'єр-міністр.
Це було досить цинічно — прийти і поінформувати президента про те, як за його спиною просувається процес формування змін і доповнень до Конституції, яких він не поділяє. Суть її пропозиції була простою: я мав підтримати таємно, підкилимно написаний проект Конституції!
Ми сиділи вдвох у блакитній кімнаті, під портретом Шевченка. Зазвичай двосторонні зустрічі я проводив у цьому кабінеті: на зеленому шкіряному дивані, біля журнального столика, в торці якого я мав звичку влаштовуватися під час подібних бесід. Це була дуже довга розмова. Її голос звучав солодко, ласкаво — у притаманній прем'єрці манері. У розмові не йшлося про аргументи: вона просто перераховувала інструменти та механізми, які необхідно впроваджувати для того, щоб змінити систему влади і встановити необхідний, на її думку, баланс.
У певному сенсі її візит — то була демонстрація: рішення, яке президент прийматиме, не є важливим; не було важливим, чи президент сприйме ці пропозиції із здивуванням, чи буде якась підтримка, чи не буде — це було інформування, не більше того. Дві політичні сили знаходилися за хвилю до об'єднання у конституційну більшість, а в такій ситуації позиція президента переставала мати будь-яке значення.
Юлія Володимирівна вмотивовувала, чому потрібно для країни поділити владу між двома мегапартіями на десятки років уперед. Авжеж, я почувався так, ніби на мене тонкою цівочкою окріп ллють!
Вочевидь, ані одна сторона, ані інша не могли наважитися внести ці законодавчі ініціативи до Парламенту. Партія регіонів не була ініціатором цих змін, мала до їх створення дотичний стосунок, вона була стороною, яку затягували у це павутиння, а тому там поводилися досить пасивно. З боку Партії регіонів було досить багато людей, які розуміли, що від того моменту, як вони залишають свій підпис на цих паперах, вони відразу стають мішенню для публічних атак. Повторюся ще раз: ці домовленості були більш схожі на державний переворот, на узурпацію влади, ніж на шляхетну політичну ініціативу в дусі демократизації. З іншого боку, і фракція БЮТ знаходилася на грані розколу через усвідомлення перспективи недемократичності процедур, які були закладені у проект конституційних змін. Тому існували вагання, хто у цій ситуації мав внести до Парламенту пакет змін до Конституції.
Я пояснив прем'єр-міністру, що мене ображає сам факт процесу, який багато місяців відбувався за моєю спиною. Мене дивувало, що я мав пояснювати, наскільки ці конституційні зміни розколюють демократію і віддаляють Україну від політичного прогресу уже в найближчому майбутньому. Ми знову віддалялися від питань політичного курсу — замість нього в публічну дискусію знову вкидалися питання боротьби за владу.
Прем'єр-міністр принесла примірник законопроекту змін до Конституції. Мушу визнати, що я був дуже роздратований і запхав його у найдальшу шухляду. В кінці зустрічі я повідомив її, що ніколи не підтримую пропозиції таких конституційних змін. Вся ця історія мала сумнівний вигляд просто навіть через її таємничість, негласність: де, в якій країні розробка змін до головного закону відбувалась так, ніби це шпигунська операція?! Будь-яка нація обговорює рік, часом два усі подібні зміни, іде підготовка політичних кіл, місія і завдання законопроекту стають предметом найширшої суспільної дискусії. Навіть Кучма зі своєю версією політичної реформи проводив спочатку референдум і „всенародне обговорення“! Отже, непублічні зміни до Конституції я не міг сприймати інакше, ніж у категоріях державного перевороту.
Думаю, Тимошенко зрозуміла, що вона отримала основного опонента у питанні конституційних змін та створення „широкої“ коаліції. Преса на той момент уже добре була „посипана маком“ і, за винятком кількох видань, не формувала у суспільства тверезого відчуття ситуації. У суспільстві залишилося не так багато людей, які могли прорахувати, що завдяки цим домовленостям між Блоком Юлії Тимошенко і Партією регіонів Україна сповзатиме до авторитарного режиму.
Кілька видань, які мали збалансовану позицію, на жаль, не робили погоди в суспільній думці. У цілому ж було не просто відчуття — було жорстке переконання, що прийшов час для перерозподілу повноважень. Мандати — є. Як відреагує виборець — не має значення: у тій конструкції місця для виборця нема, бо президентські вибори вже у 2010 році мали відбуватися без виборців. Ситуація виглядала керованою і знаходилася в руках, які могли сформувати конституційну більшість. Тобто ситуація у той момент у чиїхось очах могла мати такий вигляд, що гра вже зіграна, президенту лишилося тільки капітулювати.
Насправді дискусія між БЮТ та ПР іще тривала. Для Януковича залишалося питання, чи прийняти гру Тимошенко та данайські дари „широкої“ коаліції й увійти через наругу над Конституцією в поле координат, де небачені повноваження належать прем'єру, лідеру більшості у Парламенті. Тобто навіть ті повноваження, які пропонувалися в якості віри президенту, були суто номінальними, ілюзорними, були дуже серйозно обмеженими коаліційною угодою — можливостей для політичного маневру у прем'єра було значно більше. Тому для Януковича поставала дилема: чи прийняти троянського коня „широкої“ коаліції, усвідомлюючи свої шанси на всенародних президентських виборах, чи спробувати вибороти президентство, а потім вже змінювати Конституцію.
Отже, коли я зрозумів, що переговори щодо внесення змін і доповнень до Конституції між БЮТ та ПР виходять на фінішну пряму, я запросив до себе Івана Степановича Плюща.
Історично Іван Степанович мав досить рівні відносини із Януковичем. У їх відносинах була взаємоповага і взаємодовіра. Я попросив Івана Степановича донести до Віктора Федоровича мою категоричну позицію несприйняття ідеї подібних змін до Конституції. Моє послання складалося з кількох посилів.
По-перше, я розцінюю ці зміни до Конституції як сценарій недобросовісного здобуття влади: ці маніпуляції не мають ніякого стосунку до формування здорового політичного ладу в Україні.
Друге. Я просив Плюща, щоб він доніс до Віктора Федоровича, що я не хотів би, щоб він був співавтором ідеї, яка не витримує критики ані з позиції конституційного права, ані з позицій честі та моралі.
Іван Степанович мав дуже подібну власну позицію, тому його не треба було переконувати у двох перших пунктах. Так само, як і в останньому — третьому.
Головне, що я просив передати Януковичу: незалежно від того, чим завершиться їх діалог із Тимошенко, я не допущу розгортання сценарію конституційних змін і виборів нового президента в Парламенті. Якщо не буде почута моя позиція зараз, я маю дієвий інструмент, щоб учасники цього таємного союзу пішли на публічні, всенародні вибори і в конкуренції виборювали своє місце. У мене залишається право добровільно піти у відставку і тим самим запустити механізм дострокових виборів президента. Я не допущу виборів президента у Парламенті, поки я президент, — це був головний посил.
Після того, як до Януковича була відправлена неофіційна „місія Плюща“, наступного дня я мав кілька зустрічей із „ходоками“ від Януковича. Мушу сказати, що за декілька днів до цього я відправив іще кілька переговірників як до оточення Януковича, так і до оточення Тимошенко з одним і тим самим посланням: не робіть дурну справу! Тільки-но процедура набуває офіційного характеру — ви відразу отримуєте команду „стоп“, і то у найжорсткіший спосіб! Я пояснив, що з того рою нічого не вийде, що президент дає слово зупинити цей процес і має можливості його зупинити протягом кількох найближчих днів у будь-який момент! Словом, коли у мене з'явилися усі формальні підтвердження того, наскільки далеко зайшли коаліційні переговори — я задіяв усі важелі, які були мені доступні.
Тимошенко — це моя найбільша помилка.»
Играет ли Тимошенко сегодня на стороне Кремля?
Это главный вопрос для каждого выборца Юлии Тимошенко.
Но для каждого украинца главный вопрос такой:
Надежда Савченко состоит в партии Тимошенко, которая возможно имеет тесные дружественные связи с Путиным.
Обидно за Надю — возможно она стала реально заложницей; может, если бы не потребность в этом сценарии, ее бы и до Москвы не тянули, а обменяли еще в 2014-м как обычную пленницу. Плюс — это ее годы и ее здоровье в неволе тратятся. Хотя думаю, она сама не в курсе ситуации.
Тимошенко пиарится ее именем, а освободить ее пытается наша власть.
