Роман Донік нещодавно опублікував допис, де він розмірковує щодо загрози реваншу. Хочу дещо подискутувати з його тамтешніми тезами (лінк на оригінал внизу).
Впевненість Романа у фундаментальній неможливості реваншу, здається, є раціональною і я її поділяю. Натомість, вважаю запропонований Романом підхід «боротьби» конче ірраціональним в існуючих обставинах України. Вважаю, що найскладніше, з чим стикались українські революції в цьому сторіччі, є процес зсуву усього нашого життя (ну геть усього!) у напрямку загальноприйнятному для західної цивілізації і довготривала підтримка такої динаміки.
Найпарадоксальніше те, що такий рух має бути забезпеченим таким складом суспільства, що містить дууууже велику кількість зовсім не ентузіастів, а навпаки — жадібних і егоістичних індивідуумів, що найбільше прагнуть якогось персонального профіту (матеріального або іншого). До цього треба також додати суто соціальну інерцію — від зрадофілів до ідеологічних ворогів. Такі люди є і довго будуть існувати скрізь — від нетверезого парубка на зупинці маршрутки, до депутата-популіста, припаркованого впоперек тротуару.
З історії ми знаємо, що революції і соціальний інженірінг не були в змозі зачистити тих «жлобів» і «ворогів» перед переможним маршем до щастя. Ідеальне суспільство ніде і ніколи не було «створене». Навзаєм, процеси виникнення осередків сучасної цивілізації відбувались саме в такому геть неідеальному суспільстві. Найбільший прогрес, як не дивно, відбувався в періоди мінімальної «агресивності мас» — тобто поза межами революцій, коли ситуація якось стабілізувалась і діяли два важливих чинника впродовж тривалого часу.
Перший чинник — проліферація певної, досить великої, кількості пасіонарієв змін в усіх системних структурах.
Другий — масова розробка і втілення єзуїтських методів, що скеровують негаразди індивідуумів на користь соціальної цивілізації (простіше кажучи, систем оподаткування, бюрократії, судочинства, збройних сил і т. п.) а також перетворюють «ворогів» на корисну рушійну силу, навіть здебільшого попри їх власне бажання.
Цей процес, внаслідок зрозумілих обставин йшов довго і мав багато ітерацій, але він таки йшов і неспростовний позитивний результат ми можемо спостерігати в багатьох країнах західного світу.
Саме зараз, в Україні, ми десь на початку такого стабілізаційного періоду. Ми маємо досить багато пасіонаріїв в усіх системних структурах — досить, щоб задовольнити чинник номер один. У нас існують і навіть дещо реформовані усілякі державні інституції на багатьох рівнях, більш того, вони в процесі подальшої трансформації, але досить стабільні, щоби послугувати базою чинника номер два. Нарешті, обидва чинника вже діють досить успішно вже протягом декількох років і наші пасіонарії з їх єзуїтськими методами вже спромоглись досягти деяких дуже суттєвих успіхів — та от хочаб у газовому протистоянні.
Тому.
Я пропоную полишити емоції, зупинити агресію або погрозу нею. А наразі давайте просто подумаємо над дуже простим питанням — чи це була гарна ідея, руйнувати коаліцію в 2015-16? Really? Подумайте, будь ласка, на холодну голову. Я вже не кажу про решту — від гранат в нацгвардійців до штурмів кордонів і палаців.
