На початку нульових був такий фільм «Ворог біля брами». Сюжет доволі простий. Під час боїв у Сталінграді радянський і нациський снайпер розбирались між собою, хто з них краще стріляє. З художньої точки зору насолода суперечлива, але я про інше.

У фільмі показано, що поряд із великою битвою двох наддержав і мільйонних армій, будь яка війна перетворюється на нескінченну кількість малих особистих битв, де результат визначається лише готовністю битись до кінця. У ворога може бути тотальна перевага у повітрі, техніці і артилерії, але в умовах міста це немає тотального значення. До речі цю просту істину довели і бої за Грозний, і за ДАП, де російсько-фашиська армія обламала собі зуби.

Поряд із цим фільм несе в собі і другий зміст – немає лінії фронту. Немає чіткого розуміння, де свої, а де чужі, і може ворог і біля брами, але в той же час він і в середині фортеці. Він може опинитись з флангу, з тилу, будь де. І в цих умовах з ворогом можна воювати лише шляхом його тотального знищення. Тобто знищується все, що не можливо ідентифікувати.

Приблизно в такій позиції Україна опинилась у 2014 році. Ворог був всюди, а наші солдати елементарно не розуміли, яку команду слід виконувати, а яку ні. Де мирні мешканці, а де ряжена спецура? Проти кого ми воюємо, і де врешті решті фронт і тил. Це все призвело до жахливих жертв, окупації Криму і окремих районів Донецьких і Луганських областей.

Та трагедія України, що навіть зараз, перед загрозою чергової ескалації війни з Російською Федерацією ми досі не розуміємо, що ворог вже в середині нашої фортеці. Усілякі Опозиційні блоки, партії Шарія, ОПЗЖ, та інші «медведчуківці» та їх фінансисти — це та п'ята колона, яка перша завдасть удар в спину Україні. Другою категорією будуть ті фінансові-промислові групи, які заробляють в Росії гроші. Заради зайвої сотки баксів, вони зроблять все, щоб їх депутати у вишиванках, та незалежні ЗМІ на мінімалках розповіли нам, що українцям потрібний мир за будь яку ціну. За великим рахунком Мінські угоди, вже були таким собі миром за будь яку ціну, і тільки тотальний спротив української нації відвернув нас від кінця України.

Ну а контрольною хвилею будуть ті хто засядуть за свої гаджети і зранку до ночі будуть смакувати наші поразки, адже ми не так воюємо, стріляємо, та й взагалі всюди зрада. І лише тотальна мобілізація їх об'єднає із цією державою в єдиному патріотичному пориві.

Я вважаю, що з кожним днем ми все менше готові до широкомасштабної війни. І якщо, як суспільство ми не можемо вплинути, на зрадофілів – це справа все ж воєнкоматів. То от з першими двома категоріями ми боротись можемо. Вже зараз ми просто зобов'язані ідентифікувати всіх хто офіційно працює на проросійські проекти, і в перші ж дні ескалації, вони мають бути усунені від впливу на управлінські рішення та ЗМІ. Способів є доволі багато, але результат має бути один – позбавлення впливу і голосу.

Із другою категорією складніше, адже в більшості – це шановані роботодавці, які мають не менш шанованих лобістів у всіх фракціях парламенту від, звісно ж, ОПЗЖ до «Голосу». Тож тут нам лишається лише чекати, хто перший закричить про мир за будь яку ціну. І коли ми зрозуміємо хто зрадник, до тих слід застосувати ті ж самі заходи, що і до першої категорії. Іншого вибору немає. Адже на кону стоїть майбутнє України і українців. І я можу процитувати слова народного героя України «Василя Мулика: „Ми або зрозуміємо, що війна вже йде і ми маємо вистояти за будь яку ціну, яка буде однозначно високою, або не буде України“.

Ми всі маємо зрозуміти, що ворог не біля воріт, він вже за воротами і готується до удару, поки ми сперечаємось, яка орфоепія краще, і в чому нам марширувати на плацу.