Ми всі звикли до того, що весь український дискурс наповнений новинами та заявами опору за національною, мовною та релігійною ознакою.

В Україні вже з'явилася ціла каста правозахисників, які збагатилисьзробили кар'єру і отримували не одну нагороду за захист ромів, угорців, росіян тощо він уявної чи реальної дискримінації з боку українців.

Також і в Європі вже випещена окрема категорія грантожерів, всі зусилля якої направлені на створення картинки «тваринного нацизму в Україні». У це вкладаються шалені кошти, йде робота з лідерами громадських думок, розповсюджується фейкова інформація про «розіп'ятих хлопчиків» та замежний розмір антисемітизму.

Але якщо вийти за межі цього інформаційного фону, та озирнутись навкруги, то ми побачимо, що українці доволі рідко є ініціаторами ксенофобних заяв, та дій, які можна інкримінувати, як переслідування за національною або релігійною ознакою. Промова Тягнибока на Говерлі – це скоріш приклад дурня, аніж політичної позиції партії. У той же час, не можна заперечувати ксенофобію відносно ЛГБТспільноти та можливо інших субгруп.

В нас не підпалюють мечеті, у нас не стріляють в синагогах і православні б'ються між собою у більшості своїй через міжконфесіональні відносини і перерозподілу майна. Хоча особисто я не зустрічав інформації про відмову в причасті, відспівуванні та здійсненні інших обрядів з боку ПЦУ, на відміну від дій УПЦ КМ, які на початку збройного конфлікту на Сході України виконували функції агентури ФСБ РФ доповідаючи Керівникам окупаційних військ і бандформувань, про українських патріотів, та підбурювали населення до нищення територіальної цілісності України.

Єдиний факт вбивства на релігійному підґрунті в Україні зафіксований на окупованих територіях, у червні 2014 року, коли в окупованому Слов'янську було вбито чотири члени церкви п'ятидесятників. Вбивство вчинили члени «Російської православної армії».

Також проживши на Півдні України я жодного разу не стикався з дискримінацією за ознакою мови, якщо говорив російською. Але, як тільки, я переходив на українську, я чув зауваження і в громадському транспорті і на роботі від окремих керівників. При чому працював я у Іллічівській міській раді. Обслуговування українською у закладах громадського харчування до 2014 року в Одесі це було майже не чувана річ. Одягнути вишиванку навіть на свято означало стати уособленням «бандерівця», пройтись із прапором містом — це був майже виклик. А в 2000 році -це майже гарантована бійка.

Хоч після початку агресії Російської Федерації і на хвилі підйому патріотизму питання ксенофобії відносно титульної нації трохи спало з порядку денного. У той же час на побутовому рівні воно залишається.

Якщо звернутись до соціологічних досліджень, то Україна відноситься до найбльш НЕ миролюбних країн світу (150 із 163). Але на то є об'єктивні причини. В Україні війна. На негативний індекс впливає 7800 вбитих на російсько-українській війні та наявність терористичної загрози в середині країни. Наявність зовнішньо вторгнення абсолютно об'єктивно впливає на ксенофобні настрої відносно росіян. У той же час, вони не є загрозливим. І насилля на етнічному підґрунті проти росіян та представників інших національностей в Україні немає. Винятком, можливо, є питання ромів, але чи скоюються злочини з підстав національної ворожнечи слідством досі не встановлено.

Відповідно до останніх соціологічних досліджень у вересні 2019 року, які були проведені Київським міжнародним інститутом соціології соціальна відстань (середній індекс, отриманий за допомогою шкали Богардуса) соціальна дистанція до україномовних українців, хоч і є найнижчою по відношенню до інших етнічних груп (2,18, максимально – 7) , але говорить про присутність в українському суспільстві упередженого ставлення хоч і не значного але сталого відсотку людей, які не бажають бачити серед своїх родичів представників титульної нації. Слід зазначити, що найбільший показник неприйняття відноситься до ромів (5,7 по шкалі Богардуса) та африканців (5,2 по шкалі Богардуса).

Відповідно до уточненої таблиці, 25% населення України не бажають бачити серед своїх родичів, близьких друзів та навіть сусідів україномовних українців. Близько 5% вважають, що нам тут не місце зовсім. Максимум як гості.

Це величезна проблема, про яку ми всі так довго мовчимо. По всьому Південному-Сході України раз у раз відбуваються напади на активістів з проукраїнською позицією, як російськомовних так і українськомовних. У той же час ЗМІ, грантожери та більшість правозахисників концентрують свою увагу на вбивствах та нападах на «любітєлях русского міра», ромів, або іноземцях.

Ми не маємо права заперечувати, що і серед українців є частина населення з доволі сильними ксенофобними настроями, які можуть вчинити злочин на релігійному, расовому, етнічному ґрунті. Також є політики, які своїми заявами підбурюють українців до ненависті, але маргінали і «брейвики» будуть у будь-якому суспільстві.

Але у той же час ми не маємо права забувати, що і відносно громадян з проукраїнською позицією в Україні є сильне упередження з боку фанатів «російського миру» (які в основному представлені росіянами, російськомовними українцями та іншими малими етносоціальними спільнотами. І це явище також треба досліджувати. Зрозуміти його корені, та почати лікувати як ракову пухлину. Адже немає різниці відносно кого йде прояв ксенофобії. Ненависть породжує лише ненависть.

Нещодавно на телеканалі "NewsOne" при толеруванні з боку ведучих і гостей, депутат VIII скликання фракції «Опоблок» Міхаіл Добкін назвав представників Західної України «рагулями», а «вишиванку» порівняв з одягом який годиться лише для сільського ринку. Продемонструвавши неповагу та дискримінацію за національно-культурною ознакою. Якщо б таке відбулось відносно російськомовного або єврея чи гагауза, то всі ЗМІ вже наввипередки бігли розкручувати цю тему, а правозахисники постили гнівні тексти, під монотонне клацання грантожерів, які б писали нові програми для захисту кого завгодно від ненависті українців. У той же час коли дискримінація відбувається відносно україномовних українцыв про це всі мовчать.

Йде замовчування насильства по відношенню до українців. Найбыльш кричущі випадки: дискваліфікація за вишиванку українського гройсмейстера Юрія Анікєєва, арешти за вишиванки в Криму, вбивство активіста Мірошніченка в Бахмуті за україномовну позицію, напад на ветерана Сергія Міткаленка в Кривому Розі і таких прикладів дуже багато. Втім показово, що правозахисні, які досліджують напади на активістів, не завжди пильно фіксують напади ветеранів та активістів які постраждали через проукраїнську позицію. Так на мапі Коаліції на захисті громадянського суспільства не відображено вбивство Мірошніченка, напад на Міткаленка…та інших.

Культурна ксенофобія по відношенню до українців в середині України – це така ж сама проблема, як і напади на журналістів, ЛГБТ-активістів, екоактивістів, антизабудовників, але на відміну від останніх, про тих хто щодня стикається з культурною ксенофобією намагаються не говорити. Це хибний шлях.

Також ми звикли боротись за права вимушених переселенців, національних меншин, людей з обмеженими можливостями тощо, але ми забули, що в корінної нації також є права. Ми забули, що ветерани війни стикаються з побутовою дискримінацією щоденно. Особливо, якщо вони повертаються до південно-східних земель. «Атошник» — це тавро, яким нагороджують кожного, хто пройшов війну і відмовляється жити по канонах клептократії та корупції, які панують у нашому суспільстві. Як тільки люди дізнаються, що «ти там був», то починають на тебе доволі обережно дивитись, бо ветеранів упереджено вважають «не адекватними». Це факт, і про це всі мовчать.

Але…Ми сіль української землі, ми виховані нею, ми боремося за неї, ми працюємо заради неї, ми не втікли за кордон і не ховались від воєнкомату, як зараз не ховаємось від труднощів. І в той же час нам щоденно намагаються привити відчуття вини за те що ми є титульною нацією України і за те що ми пішли на війну тоді, коли інші злякались.

Настають часи змін…настає час перестати бути чужинцями на своїй Богом даній землі.