Як відомо, термін «робот» вигадав Карел Чапек, і ця назва точно відповідає функції такої машини – працювати, служити, виконувати дії на користь людині.
З появою машин, здатних до виконання інтелектуальних завдань, доручення роботам інтелектуальних, когнітивних функцій людини стало загальним місцем багатьох галузевих дискусій.
Практично немає сумнівів в тому, що в найближчий час машина пройде тест Тюрінга (тест на здатність імітувати людський інтелект) або отримає власну, нелюдську свідомість. Не вдаючись в профільну і нецікаву юристам дискусію про те, що краще – навчити машину мислити як людина чи створити принципово інший, машинний інтелект, слід констатувати, що як тільки здатність машини до виконання інтелектуальних функцій стане безспірною, з невідворотністю виникне суспільна дискусія про заміну людини машинами у всіх сферах діяльності, де відсутність в машини здатності помилятися, працювати недбало чи забувати інформацію матиме безцінне значення.
Очевидно, що в більшості сфер людської діяльності машини безповоротно і назавжди замінять людей. Важко представити, що хтось захоче подорожувати літаком, яким замість машинного пілота, який в режимі реального часу оцінює тисячі параметрів навколишнього середовища і стану транспортного засобу, реагує на порядки швидше людини і встигає прораховувати мільйони можливих варіантів, керує людина-пілот. Аналогічні приклади можна навести і в медицині, виробництві, управлінні інфрастуктурами тощо.
Девіз передоручення машинам і судочинства вже зараз підхоплений в професійному юридичному середовищі, втім слід зазначити, що в силу віддаленості юриспруденції від математики і теорій штучного інтелекту, ця ідея не носить прикладного аспекту (не обговорюються алгоритми винесення рішень, формування юридичної позиції, врахування особливостей людської поведінки), а більше слугує меті демонструвати сучасність, інноваційність та далекоглядність суб'єктів, які її просувають.
Однак, з деякою втіхою слід констатувати, що саме в сфері судочинства заміна людей машинами неможлива до моменту якісної зміни людини як біологічної і соціальної істоти.
Ознакою людини як біологічної істоти є свобода волі, яку можна описати як вільне обрання людиною способу досягнення своїх бажань. Очевидно, що в значній частині бажання диктуються інстинктами (секс, домінування у біологічних групах, самозбереження тощо), які не завжди відповідають інтересам інших людей або суспільства в цілому, тому соціальне буття людини обмежує свободу волі індивідуума з метою захисту інтересів інших членів суспільства, внаслідок чого з'являються загальнообов'язкові правила поведінки, які ми називаємо правом.
Цей же конфлікт є і джерелом моралі, яка є уявленням людства про гарне і погане, виробленим за допомогою інтелектуального прийому «подивитися на власні дії очами іншої людини», тобто отримання відокремленої від індивідуума оцінки його бажань і дій з точки зору сторонніх осіб.
Кожна норма права, яку ми бачимо, це компроміс між абсолютною свободою волі індивідууму та інтересами інших людей, який віднаходиться на підставі моральних уявлень людства.
Органічний конфлікт між свободою волі індивідуума та соціальними правилами, які її обмежують, є рушійною силою історії, глибинною причиною зміни історичних і державних формацій, яка обумовлена невпинним прагненням людини до розширення сфери свободи та відповідною зміною правових норм, які встановлюють новий баланс між індивідуальною свободою та соціальним примусом. Ці процеси відбуваються знову і знову, і ми називаємо їх еволюцією держави та права.
В людській цивілізації правосуддя є регуляторним механізмом, який полягає у оцінці реалізації індивідуумом свободи волі з точки зору дотримання ним загальнообов'язкових норм поведінки і визначення необхідності застосування державного примусу, його виду і достатньої міри.
Таким чином, відповідь на питання можливості передання правосуддя до компетенції машин полягає у встановленні здатності машини до здійснення такої оцінки.
Стверджую, що для машини це абсолютно неможливо.
Очевидно, що така оцінка не може зводитися тільки до механічного порівняння дій особи із нормами писаного права (як кажуть юристи, перевірки на відповідність диспозиції норми), а включає в себе встановлення бажання особи, обраного особою способу реалізації цього бажання, відповідності цього способу не тільки змісту норми, але й моральним приписам («духу закону"), встановлення внутрішніх інтенцій і обставин, які впливають на визначення виду і міри примусу (обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність) тощо.
Мірою для встановлення кожної такої обставини є людина, і не тільки тому, що людина є мірою усіх речей, але й тому, що оцінка свободи волі може відбуватися тільки істотою, яка володіє свободою волі.
Оцінка бажання може здійснюватися тільки істотою, яка має бажання.
Оцінка морального вибору, який робить індивідуум, реалізуючи своє бажання, можлива тільки істотою, яка щоденно робить власний моральний вибір.
Опоненти наведеного вище дискурсу теоретично можуть припустити існування у машини інтенцій, які можна кваліфікувати як бажання. Але це будуть нелюдські бажання, які нездатні до порівняння із людськими, і, як наслідок, не можуть бути використані як міра оцінки.
Тому, якщо свобода волі нелюдського розуму є вкрай неоднозначним і дещо навіть теологічним питанням, то в аспекті наявності бажань і моралі можна констатувати повну відсутність таких у машини.
Очевидно, що не маючи бажань і моралі, не вирішуючи щоденно конфлікту між ними, машина не може стати мірою людини.
Крім того, окремою, самостійною причиною неможливості відправлення судочинства машинами є нездатність машин до створення норм права та здійснення юридичних механізмів еволюції держави і права.
Маю на увазі, що з розвитком технологій змінюється як кількість бажань людини, так і шляхи їх задоволення. Достатньо порівняти потреби людини 19-го сторіччя і людини сучасності, оцінити тодішні і сучасні закони.
Нові грані людської свободи та шляхи її досягнення знову і знову, на новому витку спіралі, породжують конфлікт між особистою свободою і соціальним примусом, що виливається у нове регулювання, яке спочатку породжує моральну норму, а потім норму писаного права («закони це дороги, які прокладають там, де люди вже протоптали стежки").
Нездатність машини мати людські бажання, нездатність бути полем конфлікту між індивідуальним людським бажанням і інтересами інших людей, означає, що машина органічно нездатна вийти за межі закладеного алгоритму. Машина завжди буде вирішувати нові конфлікти на підставі старих моральних норм, вона не буде суб'єктом творення нової моральної норми, яка потім отримає закріплення в законі або судовому прецеденті.
Очевидно, що в юрисдикціях прецедентного права, де рішення судів мають обов'язкову, або навіть квазіконституційну силу (як рішення ЄСПЛ в Україні), машинне судочинство буде максимально гальмувати еволюцію держави та права — рішення машини не будуть джерелом нових правових норм, і, відповідно, не будуть збільшувати сферу людської свободи.
Окрім того, ще однією самостійною причиною, яка обумовлює неможливість появи машинного судочинства, є очевидна неправосудність електронного судді.
Так, джерелом правосудності є учасники приватноправового спору або, в інших видах судових проваджень, народ в цілому.
Один з творців Бангалорських принципів в свій час казав, що сила судового рішення ґрунтується не на гаманці або мечі, оскільки в суду їх немає, а на впевненості суспільства в моральному праві судді вершити правосуддя.
Це твердження є доволі очевидним і неодноразово в різних варіаціях повторювалося на протязі останніх двох тисячоліть – Аристотелем в "Політиці", Броделем в "Матеріальній цивілізації, економіці і капіталізмі", Фукуямою в "Кінці історії і останній людині" і багатьма іншими в аспекті довіри суспільства до владної інституції як обов'язкової умови функціонування останньої.
Таким чином, впевненість суспільства в моральному праві суб'єкта здійснювати функцію правосуддя є умовою sine qua non (до речі, саме втрата такої впевненості, втрата довіри суспільства, є глибинною причиною поточних негараздів судової системи).
Очевидно, що машина жодного морального права вершити правосуддя не має, не може мати і в межах поточного світогляду ніколи не отримає.
Так, правосуддя європейської правової традиції базується на принципі гуманізму, під яким розуміють людину як вищу цінність, міру усіх речей.
Тому для передання правосуддя машині ми повинні не тільки відмовитися від принципу гуманізму і спростувати, що людина є мірою всіх речей (поява нелюдського розуму спростує цю концепцію ipso facto), але й свідомо погодитися на те, щоб мірою людини став нелюдський розум.
По-перше, не певний, що таке рішення може бути іншим, аніж як індивідуальним. Тобто це може бути вибором визначеного суб'єкта, але аж ніяк суспільства в цілому, що автоматично означає неможливість отримання машиною необхідного вотуму довіри.
По-друге, свідома відмова від принципу гуманізму буде означати не тільки докорінну зміну цивілізації, але і попутну зміну правосуддя. Тобто замість правосуддя, яке ми знаємо, з'явиться щось нове, назва чого нам невідома, якості непередбачувані і оцінка з точки зору сьогоднішнього світогляду позбавлена сенсу. Залишається тільки констатувати, що в межах тієї системи правосуддя, яку ми знаємо, відмова від принципу гуманізму неприпустима, в силу чого здійснення судочинства машиною неможливе.
Наостанок залишається додати, що всі наведені обґрунтування мають резони тільки для людей і людства в їх сучасному стані.
Жорстокі чудеса майбутнього, які можуть полягати у безповоротній модифікації поведінки людини та її цінностей внаслідок зміни генотипу, впровадження прямого інтерфейсу людина-комп'ютер, появи мультисвідомих людей тощо, можуть змінити цінності цивілізації настільки, що здійснення судочинства машиною стане можливим. Однак, як писали Вчителі, це зовсім інша історія.
