Наближається час початку роботи новоствореного Верховного Суду. Час нової якості правосуддя, час руйнування старих суддівських звичаїв, час справедливості для всіх, даром, і щоб ніхто не пішов обділений. У всякому разі, саме так нас запевняють представники влади, які несуть відповідальність за формування концепції судової реформи та проведення конкурсу на посаду суддів ВС.

Палко бажаю, щоб їх запевнення справдилися. Але, щоб бажання перетворилися на впевненість, хотілось би почути конструктивне роз'яснення щодо алгоритму наділення справедливістю усіх бажаючих, оскільки концепція судової реформи передбачає прямо протилежне.

Так, з самого початку поточної судової реформи представники влади не приховували, що новостворений Верховний Суд у складі сотні осіб фізично не спроможний провести касаційний перегляд десятків тисяч справ, які він успадкує від ліквідованих касаційних судів усіх юрисдикцій. Цей факт є очевидним для будь-кого. В одному з своїх інтерв'ю один з авторів концепції реформи, заступник Глави Адміністрації Президента Олексій Філатов прямо, без еківоків, зазначав, що бачить ВС модельним судом, який не переглядає справи суцільним порядком, а створює правові позиції за окремими категоріями справ, які в подальшому слугують для уніфікації практики нижчих судів.

Фактично впровадження цієї концепції означає обмеження доступу громадян та інших суб'єктів до касаційного перегляду спорів. Тому задля реалізації цієї концепції органам влади навіть довелося обмежити захист гарантованих Конституцією прав, скасувавши у ст. 129 Конституції забезпечення права на касаційний перегляд справи. У поточній редакції Конституції право касаційного перегляду гарантується в порядку виключення: тільки у випадках, прямо передбачених законом.

Зважаючи на складнощі прийняття закону, який встановить чіткий алгоритм визначення таких виключень (поділу справ на ті, які підлягають перегляду в касаційному порядку і ті, які не підлягають такому перегляду), законодавець передав вирішення питання щодо забезпечення права на касаційний перегляд до компетенції самих суддів ВС.

Саме тому у прийнятих парламентом проектах процесуальних кодексів введений інститут малозначних справ. Основною якістю малозначних справ є необов'язковість їх касаційного перегляду. Так, відповідно до приписів ч.2 ст. 293 ГПК України (подібні норми є і в інших процесуальних кодексах), суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у наступних випадках:

Станом на день написання даної статті малозначними вважалися б усі спори із сумою вимог, яка менша 840 тис. грн. Виходячи з проекту бюджету на 2018 рік, на початку роботи ВС кваліфікуюча сума буде складати 850 тис. грн. і в подальшому буде збільшуватися.

З цього можна зробити два висновки: по-перше, переважна більшість справ, які розглядали і розглядають суди, на думку законодавця, є малозначними; по-друге, переважна більшість судових справ можуть бути залишена без касаційного перегляду. Очевидно, що така висока кваліфікаційна сума, яка відносить до малозначних переважну більшість судових справ, є проявом вектору, спрямованого на обмеження доступу суб'єктів до касаційного перегляду.

Оцінюючи підстави позбавлення права на касаційний перегляд, можна погодитися із позитивним характером першої з визначених законодавцем підстав, яка стосується так званих «типових» спорів. Дійсно, в силу принципу процесуальної економії є недоцільним окремий касаційний перегляд справ, подібних одна одній. Однак, тут треба зауважити, що кількість типових справ не така вже і велика (максимальною вона є в адміністративній юрисдикції, набагато меншою в інших юрисдикціях), а крім того, існує доволі серйозна проблема можливості масового продукування рішень, які містять значну кількість порушень, в тому числі процесуальних, однак відповідають «шаблону кінцевого результату».

Однак дуже складно вважати позитивною другу підставу позбавлення права на касаційний перегляд — «правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення». І навіть не тому, що судження про «очевидну правильність застосування права і відсутність сумнівів» завжди є суб'єктивним, а тому, що сама ця норма є внутрішньо суперечливою, а запропонований законодавцем алгоритм слугує не верховенству права, а його обмеженню.

По-перше, всі ми розуміємо, що оцінка законності рішення може відбутися тільки шляхом повного дослідження обставин справи у встановленій законом процедурі. Однак на стадії відмови в порушенні касаційного провадження такого дослідження суд не проводить, оскільки процесуальні кодекси не передбачають процедури дослідження чи спеціального порядку такого дослідження. Таким чином, обсяг і порядок вивчення матеріалів судової справи касаційний суд визначає на свій розсуд і якість такого дослідження залежить виключно від добросовісності суду, а на практиці – від добросовісності судді-доповідача, а як бути зовсім чесним – то від добросовісності помічника судді також. Як на мене, забагато ризиків, які настільки очевидні, що навіть немає сенсу їх докладно описувати.

По-друге, процесуальний закон зобов'язує суд письмово мотивувати висновок про «правильне застосування права і відсутність розумних сумнівів» шляхом винесення ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження. Тут ми маємо справу із вітчизняною правовою екзотикою, а саме письмовим висновком касаційного суду про законність рішення попередньої інстанції, винесеним поза публічним правосуддям (без судового розгляду спору) і не в формі судового рішення, а в формі процесуальної ухвали, яка дозволяє колегії суддів ухилитися від докладного викладення обставин спору і мотивації своїх висновків. Очевидно, що така правова екзотика спрямована саме на спрощення процедури позбавлення заінтересованих суб'єктів права на касаційний перегляд. Інших резонів не вбачається.

Окрім того, на розсуд суддів ВС віддане питання допущення до касаційного перегляду ряду ухвал, які «не мають значення для формування судової практики» та касаційних скарг, поданих після спливу річного строку з дня винесення оскаржуваного рішення.

Оцінюючи вищевикладене у сукупності із обставинами перманентного підвищення розміру судового збору та встановленням «адвокатської монополії» на представництво в судах, яка теж обійдеться сторонам спорів в копієчку, можна констатувати, що законодавцем та державою в цілому взятий курс на обмеження доступу громадян до правосуддя.

Як не дивно це звучить, така модель правосуддя також має право на існування, але вона дає позитивний ефект тільки в державах сталого правопорядку, тобто там, де законність і захист прав громадян в достатній мірі забезпечуються ефективно працюючими органами виконавчої влади і загальним укладом суспільства, тобто без втручання судів. В таких країнах обмеження доступу до правосуддя слугує встановленню розумного балансу між здатністю фінансово благополучних громадян продукувати судові тяжби і необхідністю надання судового захисту в разі дійсного порушення права.

Але інша справа Україна. Важко назвати поточний стан забезпечення правопорядку в нашій державі інакше, як різко негативний, місцями схожий на знущання над здоровим глуздом. Факти формування державної політики особами, яким пред'явлена підозра в скоєнні тяжких злочинів та участь таких осіб у законотворчості; перманентне невиконання органами влади рішень ЄСПЛ; вибіркове реагування органів влади на кричущі факти порушення прав громадян; відкритий саботаж законів щодо очищення влади; невизнання за громадянином суб'єктивного права висувати вимоги в публічному інтересі (щодо чесної влади, обґрунтованих тарифів, екології, містобудування тощо), та інші негаразди, які ми спостерігаємо щоденно (їх докладний перелік, на жаль, вимагає формату багатотомника), свідчать про нездатність органів державної влади забезпечити базовий рівень захисту прав та інтересів громадян в Україні.

В цій ситуації штучне обмеження невичерпного джерела правопорядку, яким є правосуддя, видається вкрай невдалим рішенням.

Зокрема, в аспекті встановлення правопорядку в державі правосуддя схоже на вічний і безкоштовний для суспільства двигун, адже особа звертається до суду у своєму приватному інтересі, витрачає власний час і зусилля, сама наймає адвокатів і сплачує всі судові витрати, в результаті чого, однак, збільшується загальний правопорядок у державі. Таким чином, внаслідок правосуддя в цивільних, господарських і адміністративних справах ми всі, суспільство, отримуємо правопорядок безкоштовно, тобто даром. А тому звуження доступу до правосуддя в частині касаційного перегляду справ означає для суспільства нерозумну втрату важливого ресурсу.

Крім того, суд є єдиним місцем, де громадянин може відкрито та легітимно протистояти державі. Звуження цього права невідворотно переводить протистояння громадянина з державою в іншу, позасудову, площину. В цьому аспекті корисно пам'ятати, що людство за весь час існування винайшло тільки три способи, якими слабка сторона спору може захистити свої права – це вогнепальна зброя, гроші або суд. Тому кожній, хто звужує доступ людини до правосуддя, підштовхує її або до насильства, або до корупції.

Викладений вище недолік судової реформи є органічним недоліком концепції цієї реформи, однак в умовах реального життя обмеження доступу до касаційного перегляду несе додаткову кількість серйозних ризиків.

Так, якщо гіпотетично припустити, що корупційні структури, які донедавна існували у всіх органах державної влади, не були остаточно знищені внаслідок боротьби із корупцією, нескладно передбачити, що така структура (назвемо її ЗАТ «Суди України») повинна мати своїх акціонерів, свої ефектори, в новоствореному суді касаційної інстанції.

Очевидно, що в умовах передання повноважень по забезпеченню доступу до касаційного перегляду суддям ВС і об'єктивної неможливості касаційного перегляду скільки-небудь значної кількості справ, формою існування акціонерів ЗАТ «Суди України» всередині ВС буде своєрідне сталкерство, на кшталт описаного у відомій повісті Вчителів, тобто пошук цінного хабара на юридичному полі. В якості такого хабара можуть виступати судові справи, цікаві юридичним сталкерам як в меркантильному інтересі, так і в силу здатності таких справ до створення пабліситі. Саме так діяв Стерв'ятник Барбридж, головний антигерой «Пікніку…», якому пошуки хабара приносили гроші і дешеву популярність.

Наслідком такого сталкерства може бути впровадження вибіркового правосуддя на стадії касації та встановлення нерівності за ознакою отримання доступу до правосуддя.

Небезпека спотворення правосуддя у касаційній ланці набуває вкрай великого значення з огляду на той факт, що іншої реформованої ланки правосуддя в нас немає і в найближчий час не буде, оскільки процедура реформування судів апеляційної інстанції зайшла в тупик, а дата початку реформування судів першої інстанції взагалі невідома.

Так, встановлений Законом України «Про судоустрій і статус суддів» обов'язок держави створити нові апеляційні суди в строк до 30.09.2019 року і відповідно провести повне оновлення кадрового складу цих судів вже не згадується жодним з державних органів, повинних здійснювати цю процедуру. Для всіх інформованих осіб очевидно, що у вказані строки цього точно не відбудеться, і чи відбудеться взагалі – невідомо. Тому інформація про хід виконання державою цього обов'язку табуйована і, відповідно, відсутня у публічних виступах представників органів влади.

Натомість суспільству запропонований симулякр у вигляді первинного кваліфікаційного оцінювання суддів апеляційних інстанцій. Щодо цього симулякру потрібно знати дві речі: по-перше, апеляційні суди, які найбільш важливі для формування правопорядку в державі, тобто апеляційні суди міста Києва та Київської області, вже пройшли первинне кваліфікаційне оцінювання в 2016 році, яке відбулося без участі представників громадськості (відповідно, кадровий склад цих судів ніяк не змінився, але подальшим процедурам очищення вони вже не підлягають); по-друге, перебіг кваліфікаційних процедур, проведених за останні два роки, чітко показує, що критерій існування серйозних ризиків аморальності судді, що виражається в винесенні суддею політично мотивованих рішень, судовому свавіллі, невідповідності образу життя судді задекларованим доходам, ет сетера, ет сетера, не тільки не є підставою для усунення такої особи від правосуддя, а навіть навпаки.

Тому в разі негативного розвитку подій, тобто гіпотетичної наявності значної кількості акціонерів ЗАТ «Суди України» у складі ВС, суспільство несе ризики формування нового стану правосуддя, в якому:

- суспільно-резонансні справи будуть отримувати швидке і законне рішення, оскільки вони цінні можливістю створення пабліситі;

- справи із меркантильним інтересом будуть отримувати швидке і переважно законне рішення, оскільки розумною стратегією сталкера є продаж доступу до правосуддя, а не самого рішення;

- усі інші спори будуть допускатися до касаційного перегляду за остаточним принципом і їх кількість буде недостатньою для забезпечення стабільності правопорядку.

Гадати, яка вірогідність негативного розвитку подій, немає сенсу, оскільки точне знання про характер розвитку ситуації ми отримаємо вже за кілька місяців.

По-перше, існує суттєва відмінність у способі професійного буття сталкера і судді, в силу якої, на мою думку, імітувати поведінку судді неможливо. Різниця в modus operandi судді та сталкера настільки велика, що цих осіб в принципі не можна сплутати.

Бути суддею означає пам'ятати, що джерелом правосудності є не суд, а сторони процесу, які довірили суду вирішення свого спору.

Зокрема, бути суддею означає розглядати тисячу справ на рік, і не заради відзнаки, а тому що в шафах чекає ще дві тисячі справ і за кожною стоїть людина, яка чекає правосуддя.

Бути суддею означає засинати з думкою про справи, за якими витікають строки, і прокидатися з тією ж думкою.

Бути суддею означає у вихідні їхати на роботу і писати рішення, усвідомлюючи, що сторони цих спорів твердо знають про тебе лише дві речі – що твоя заробітна платня в рази вища за їхню, і що ти такий же акціонер ЗАТ «Суди України», як і всі інші у судах.

Бути суддею означає робити вірний вибір між можливістю поїхати до Страсбургу за казенний кошт та можливістю залишиться на роботі і розглянути ще декілька справ.

Бути суддею означає перебувати в групі ризику, оскільки суддя помиляється як і всі люди, але, на відміну від акціонерів ЗАТ «Суди України», суддю не захищає ніхто.

Бути суддею означає писати окрему думку, усвідомлюючи, що вона ніяк не допоможе відновити справедливість, але відносини в колегії суддів будуть зіпсовані назавжди.

Бути суддею означає мовчати про свої потреби, оскільки отримати службове житло, безоплатний тур на оздоровлення і нагородну зброю нескладно, але в цій системі безоплатного сиру не буває.

Бути суддею означає вбити Стерв'ятника в своїй душі.

Тому всередині професійного середовища, поміж суддями, ми доволі швидко зрозуміємо, хто є ким.

По-друге, в разі негативного розвитку подій неодмінно будуть і зовнішні ознаки, основною з яких буде допущення справ до касаційного перегляду із порушенням черговості їх надходження до вищих спеціалізованих судів.

Так, на даний час готується повне передання справ від вищих спеціалізованих судів, які невдовзі припинять розглядати справи, до новоствореного ВС. Відповідно, обов'язок складення списків черговості та фактичне передання справ залежить від керівництва судів, які підлягають подальшій ліквідації, що дає значний простір для маневру.

Враховуючи майбутню ліквідацію цих судів та приймаючи до уваги, що персональну відповідальність за формування черговості передання справ будуть нести працівники апарату судів, а не судді, можна припустити, що забезпеченням черговості ніхто особливо перейматися не буде.

Скоріше за все, така можливість в першу чергу буде використана для невеличкої маніпуляції, метою якої буде підвищення довіри до суду – тобто в першу чергу будуть передаватися суспільно-значимі і гучні справи, розгляд яких забезпечить новоствореному ВС гарний піар. В принципі, в цьому немає нічого поганого, оскільки довіра до суду є неодмінною умовою його функціонування.

Тому очікую, що на початку роботи новоствореного ВС ми станемо свідками феєрверку гарних, красивих і законних рішень за суспільно-значимими справами, покликаними підняти довіру до суду. Ці рішення матимуть тридцять три чесноти і один недолік – вони всі будуть розглянуті поза черговістю надходження цих справ до вищих спеціалізованих судів, тобто будуть передані ВС у першу чергу.

Як вже писав, це позитивно, але головне, щоб в подальшому це не стало постійною тенденцією. Якщо і інші справи будуть передаватися із порушенням черговості, «на вибір», то це може навпаки, підірвати довіру до суду.

Крім того, зовнішньою ознакою сталкерства може виступати ухилення вищого судового органу від формування чітких і прозорих, зрозумілих для сторін спору і сторонніх спостерігачів критеріїв оцінки рішення апеляційного суду на предмет його законності та відсутності розумних сумнівів в цьому, а також ухилення від формування професійного стандарту ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження.

Цікаво, що у максимально негативному сценарії розвитку подій остання ознака може бути інвертована – тобто навпаки, з'явиться стандарт ухвали про відмову у відкритті провадження, однаковий для всіх фабул і обставин спорів, в якому за допомогою шаблонних фраз буде зазначено, що касаційний суд не відчуває жодних сумнівів в законності рішення попередньої інстанції.

Що ж, якщо справдиться негативний сценарій розвитку подій, то єдиною втіхою буде те, що не відбудеться нічого принципово нового, адже в режимі дефіциту справедливості ми, на жаль, живемо десятиліттями: