В очах жінки — безкінечність. Туман серед проклятих доріг настає.
Але.
Варто також розуміти що є тягар: мій тягар легкий...
Ми носимо на руках одне одного. Так і треба, — але: ми забуваємо що наші життя належать лишень нам самим і нікому іншому. Все це певна дотепність — аби відчувати прогрішення очей перед рукописними іконами.
Можливо ми стали просто друзями та партнерами — а можливо в наших жилах тече майстерність інженера та вчителя, підпримця та програміста. Кожен сам йде своєю дорогою — але: немає простих відповідей як і запитань.
Стіни зі сліз бачили великі портрети успіху спецоперацій — але: слово має владу творити матерію: ти отримуєш те що проектуєш...
Всі розуміють що починається великий самотній шлях — але: стати просвітленими без самотності неможливо...
Треба відчувати певну химеру нового двору — але: наостанок прийде певна фантазія, котра збереже для нас свою категорію часу.
Всі рухаються вперед так чи інакше — але: опале осіннє листя не залишить шансу аби не впоратися із думками.
Найбільше — всі хочуть мати розум — він надає можливість здобути владу. Та повстання проти Бога карається. Воно спеціалізоване для всіх. А Бог любить жартувати не словами, а діями...
