Післявоєнний крах Москви та диктаторської вертикалі Володимира Путіна — наближається семимильними кроками.
Зеленський та його солдати — перемогли ганебних викрадачів дітей Кадирова.
Проте — чи варто нам якось замислюватися коли закінчиться безкінечна війна чи просто що нам треба зробити негайно та невідворотньо аби вижити? Тут варто — усвідомлювати що певний підкреслений контекст нашої окупації Російської Федерації — здається таким таємно і генетично близьким наче місяць біля Землі.
Ситуативність нового падіння Москви — стане ритуальним та жорстоким самогубством Росії — однак, чи варто нам гірко сумувати за нашими дорогими братами, котрі збудували та подарували нам державу, — запитання риторичне...
Відсутність російських чар, котрі внушають нам гіпнозоом що нас та нашої землі просто не існує — стає наявним та кримінально доказаним фактом.
Сутнісне перевтілення України — у державу нової американської якости — просто сферично та беззаперечно і безстрашно формулює нову жорстоку сповідь перед Богом: «ми віримо в Бога», — це гасло американським батьків-засновників стало для нас сенсом життя та нашої безоглядної та вічної боротьби проти тиранії.
Не лишень Кремля.
Пустота в мертвій душі росіянина — затьмарена новими фразами та буквами багатьох журналістів і політиків, істориків і дослідників, проте певне вічне життя нашої святої Землі та богообраного українського народу, що підняв повстання проти Правлячих сімей стало наявним та гострим фактом нашого державного вічного становлення як власника світу.
