Urodziłem się na Łyczakowie – мугикала собі під ніс, уродзона в селі коло Золочева, угорська княжна Катерина Орестівна Сракоті-Коцюкоцю. Вона вже з годину швендяла по хаті. З поверху на поверх і з кімнати до кімнати. Потім вкотре глянула на великий старовинний годинник з червоного дерева. Колишній музейний експонат, а ще до того власність польського шляхтича Штефана Потоцького, висів собі над сходами і показував п'яту годину ранку. Катерина Орестівна не втрималась і набрала Коцапенка:
- Андрію? Добрий день. Шо робиш?
- Дивлюся, як ти розказуєш журналістови за свій клітор.
- Не зарано, як на такий інтимний перегляд?
- А дзвонити незнайомій людині в такий час не зарано?
- Де Андрій Іванович, незнайома людино?
- А я звідки знаю? Я сам тут дивлюся – цікавооо...
- В тебе такий не виросте – дивись, не дивись.
- Який такий? Там, що – ще й ілюстрації є?
- Помічтай.
- Про шо? Про тебе? Тобі, шо в голову холодно?
- Не хами мені, бо підеш з торбами.
- Дивись щоб ти не пішла.
Після цих слів слухавка змовкла. Княжна ще тричі набрала номер, але той, кожного разу збивав.
От підОрас – буркнула Катерина і задумалась. ПідОрасу вона дзвонила з телефону Андрія Івановича, котрий знайшла на підвіконнику другого поверху. Видно він забув його там, коли в першій ночі вийшов з дому. А вона знайшла і побачила переписку, котру він не видалив. В переписці були видалені відеофайли, але дбайливий WatsApp зберіг їх в галереї...
Якщо б з Андрійком щось сталось і цей гівнюк знав що, то заблокував би номер. Раз не блокує, то певно нічого не знає...
Подумала і набрала Валєру:
- П-п-привіт, Катрусю. Я нині не можу – мені п-п-п...
- Підараси?
- Т-так. Вкрали мені машину.
- Ну нє, то нє. А де Андрій не знаєш?
- Я го спас. Приніс драбину, щоб він зліз з дерева, потім копнув його в сраку, потім порвав на ньому піджак, потім ще раз копнув в сраку і дав втекти. А далі не знаю де він побіг. Як ти? Може тобі ліпше в мене в Винниках пересидіти? М-м-маю файну хрєновуху...
- Йди шукай машину. Я потім подзвоню.
- М-м-м-аю презервативи «Ангєлє Мєркхєль Pro» – такі з портретом...
- Я теж маю – вони ду сракі...
- Від А-а-андрійка си залишили?...
***
Прают Мольтке Чан Оча Штільвасєр неквапливо йшов помежи дерева Горіхового гаю. Він вже звернув на стежку, що вела до тунелю під залізничний насип і зробив по ній пару кроків. Але раптом периферійним зором побачив знайому фігурку. Чоловік йшов алеєю вздовж пересохлого озера до одинокої не зайнятої лавки. Назустріч до тої ж лавки сунула якась пані в пошарпаному капелюсі. Отиць Юстин, а це був таки він, прискорив кроки і перший дістався лавки. З розгону сів рівно посередині і широко розставив ноги в полакованих штіблєтах. Потім додав на, вже й так праведне лице, вираз ще більшої праведності. Тобто – дав зрозуміти, що ділитися лавкою він не має наміру. Щоб ще більше підкреслити відсутність наміру, дістав з кишені пачку сигарет з жовтим фільтром – тіпа зараз буду курити і пускати багато диму. Пошарпана пані покрутила носом, але пройшла мимо. Отиць Юстин провів її поглядом, сплюнув вслід і дістав з кишені телефон. Прают, поклав коло стежки досить важку сумку, підійшов ззаду і зупинився за спиною пана Юстина. Збоку це виглядало так, ніби чоловік в чорному плащі просто собі йде, а насправді хода Праюта була беззвучна і отиць не відчув, що в нього за спиною тепер хтось стоїть.
- Алло, Валєра? То я. Маю для тебе замовлення. Чекай, зараз наберу тебе на відео.
Прают ступив крок назад і вліво – щоб вийти за межі охвату камери смартфона. На екрані з'явилася кучеряво-сива голова Валєри.
- Яке замовлення?
- Мені тре ханукію зробити.
- Якого розміру?
- То на шпиль храму замість хреста – відповідно розмір має бути в пропорції.
- То на кармелітах? Там не один хрест.
- Ну, так – замість кожного.
- Ну, то – то вже не ханукія, а ханукії. За кожну окремо.
- Скілько?
- Мають світитися з пульта?
- А ти так вмієш?
- М-м-мають світитися з пульта?
- Так.
- По с-с-с-орок косарів за штуку.
- А без пульта?
- По тридцять вісім.
- А шо так дорого?
- Бо будут з литого бетону.
- А як з дерева?
- З дерева най тобі Сколоздра зробит.
- Мені таке не підходе.
- Нє, то нє. А ти шо там в парку сидиш?
- Маю лєкцію в уку.
- Про шо?
- Про римське право і суд присяжних цадіків.
- Пішки йдеш аж туди?
- Та трохи їду, трохи йду...
- Трохи їду, т-т-трохи й-й-ду, трохи жопою перду...
- Валєра, ти шо хворий? Я бачив шо ти на фійсбуках виписуєш, але думав, що то жартома...
- Якшо ше раз Катерина Орестівна мені скаже, що ти до неї з намйоками, то ти виб'ю морду. К-к-кулаками. І порву світер.
- А ти шо до неї маєш?
- Ше раз ти кажу – виб'ю морде і всім розкажу, шо ти обрізаний.
- А ти звідки знаєш?
- К-к-катерина сказала.
- Ну, розкажеш і шо? Думаєш – будут мене роздігали?
- Часи такі, шо й таке може бути. Ну ти мене п-п-пойняв, сьвєнтий отче...
Отиць Юстин змів Валєру з монітору і в цей момент Прают таки попав на секунду в кадр. Отиць цього не помітив і знову набрав номер.
- Альо, Юзік? Як справи, братіку? На захист Портнікова? Ну, так – підписав. Ти теж? Чуєш – мені тре ханукію зробити...
От гоцул скажений – подумав Прают. Далі, відступивши пару кроків, розвернувся і пішов в напрямку стежки до тунелю.
Отиць Юстин заховав телефон і задумався. До його ніг підійшов голуб. Отиць дістав з кишені горіх і розтовк його каблуком об лавку. Горіх всередині весь поцвів синім, але він все ж кинув його голубові. Голуб понюхав горіх і подивився на Юстина з докором.
- Нєту мошіаха кромі Моїсєя і Портніков їво пророк – сказав до голуба отиць Юстин. Потім, за хвилю, додав– алєлуйя. Далі підвівся і пішов в напрямку уку.
***
Прают пройшов крізь арочний тунель, що був викладений з масивних каменів, ще мабуть австріяками. На тому боці насипу піднявся вгору і сів в густій траві над входом до тунелю. Оглянувся і дістав з сумки дві картонні коробки з написом – First Person View.Один за одним зібрав два квадрокоптери, прислухався і запустив їх високо в небо. Ще раз прислухався – шуму гвинтів чути не було.
Поки перший висів прямо над ним, другим зробив коло – розглядаючи що діється навколо... Ледь на натис на «скид» і аж спітнів...
Першим в вікно ратуші залетів дрон з напалмом. Подивившись секунд з тридцять на полум'я, що виривалось у вікно – запустив другий дрон просто в палаюче вікно. Потягнув до себе сумку і в цей момент в неї увійшла арбалетна стріла. Срібляста з двома чорними кільцями і буквою "J" на кожному. Прают відсмикнув руку від сумки. Оглянутися не встиг, бо в голову прилетіло. Він відчув як запекла права щока і під ноги впав червоний дорогий кросівок з розрізаною повздовж білою підошвою. На підошві синьою гелевою ручкою хтось криво написав – «Юzік ForEver...„
Моск включив команду – «страх» і відразу наступну – «паніка». Спершись рукою на камінь склепіння, Прают зіскочив вниз і побіг крізь тунель...
***
Отиць підійшов до колоди з табличкою «місце для куріння». Ні, він не думав курити. На колоді вальяжно розсілася цікава, як на його смак, брюнетка. Вона манірно тримала в пальцях сигарету і насмішливо оцінювала поглядом його тілобудову.
- Дитино моя, навіщо ти куриш? Ти...
- Катерина орестівна, тобі дитина.
- Та що ви всі показилися днесь? Та шо ж такоє...
- Ти громадянин України?
- Мала, ти розумієш кому ти хамиш?
- Ти громадянин України?
- Звісно.
- Ти прийшов прочитати мені лекцію. Розкажи обов'язки громадянина.
- Ти мені за це заплатила?
- Ні. Згідна – маєш право. Нахуй – це он туди.
Отиць присів на колоду:
- Може краще про права і свободи?
- Їх надто багато. Обов'язків значно менше. Та й – якщо влада ігнорує обов'язки, то ціна прав і свобод відразу дорівнює стабільному нулю.
- Ти хто така?
- Мавка зі Стрийського парку – паспорт показати?
- Всі мавки в тім парку такі хамовиті?
- Лише у відповідь, пане пруфесор.
- Конституція України визначає 6 обов'язків для своїх громадян. А саме – захист Вітчизни; шанування державних символів; незаподіяння шкоди природі і культурній спадщині; сплачування податків; непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей...
- А шостий?
- Зараз згадаю...
- Дотримуватися Конституції.
- Точно. Згадав.
- А шостий?
- Що – а шостий?
- Порушив всі обов'язки.
- Це його проблеми.
- Ну, ви теж два порушили. Як мінімум два.
- Це ж які?
- Щойно посягнули на мою честь і гідність. Що це за – дитино моя, навіщо ти куриш? Вам в голову не зайшло, що я й без вас розберуся, що мені робити? Вважаєте себе розумнішим, пане илітний аристократ? Ви ж пропагандист, а не лікар.
- Я священник.
- На курсах з теології вивчають вплив диму на людський організм?
- Ти казала про два. Другий який?
- Це не другий, це перший. Ви не стали на захист – паспорт з громадянством на стіл покласти не бажаєте?
- Послухай, тобі, як жінці, дали право...
- На конференції, на гасла і на тренінги? Нах, як жінці, вони мені потрібні? Мені потрібні рівні права, як і написано в Конституції, котру ви з усією пролєтарской нєнавістью пробуєте похєрити
- Тобі не потрібні, а іншим навіть дуже.
- У вас багата уява. Уявіть село...
- Так.
- В селі чувак будує двоповерхову хату. Він не вміє цього робити, але робить. Робить вигляд і зверхньо на всіх в селі поглядає.
- Ну...
- Хата завалилася. Вираз його обличчя в цей момент можете уявити?
- Так, звичайно...
- Чому в кожної жінки, що йде вулицею вам назустріч, його вираз обличчя?
- Та прям в кожної?
- В 90 відсотків. Можете піти подивитися.
- Як тебе звати?
- Яна.
- Розумієш, Яна...
- Не просто розумію – бачу. Ти хочеш отримувати всі права, але без обов'язків. Обов'язки – то для мене. Тому маніпулюєш. На що сподіваєшся? Навіщо ти взагалі живеш?
- Ти ще скажи, що я обрізаний.
- Ти обрізаний. Що ще тобі сказати?
- Мій вуйко Юзік був капрал в дивізії «Мйортва голова»...
- Твій вуйко Юзік, ходив по селі і всім зіґував, бо був варят. Потім п'яний впав з мосту на греблі і втопився. Хочеш ще поговорити за вуйка Юзіка?
- Ніхто не знає, що кого чекає...
- Всі все знають, не включай дурака.
- І що чекає мене, наприклад?
- Ти впадеш з коня.
- Я...
- Тобі пора на «лєкцію», ловєлас-затєйнік.
- Ми будуємо суспільство, де...
- Ви будуєте хату, котра завалиться.
- Історія каже...
- Історія каже, що ви пробуєте повторити те, що вам вдалося сто років назад.
- Тоді вдалося і зараз вдасться.
- Світ змінився – ти не зауважив?
- Підходи до справи теж.
- Ну так – група єврєєв, всупереч Конституції, шаленими темпами пробує штучно створити, так званий антисемітизм.
- Що значить – так званий?
- Гляньте значення слова семіт, пане науковець.
- Навіщо це їм, наприклад?
- Щоб відмазати московських комуністів. Вони ж тіпа воюють з нацистами і антісємітамі.
- Мала, ти знаєш скільки євреїв загинуло в Галичині?
- Знаю, малий. Декілька.
- Що значить декілька?
- Загинули невинні жиди-ремісники. Ті, котрим було, що втрачати. Ті, котрі мали якесь господарство і не розуміли, як його покинути. Гендлярі втекли, бо їх попередили. А ці залишились. Вони не мали жодного відношення до московскіх єврєєв. Декілька – це про шпигунів з есисеру. Ті і ті – це різні люди. Ті – люди, а ті – комуністи. Січеш?
- Чому не втекли, знаєш?
- І через своїх релігійних лідерів теж. Пачьом опіум для народа, сьвєнтий отчє?
- Нічо, якось воно буде.
- Так, ви наставили камер і вважаєте, що проблеми партизанів більше нема, бо є дрони з тепловізором. Ну, тобто – все буде ок.
- А що не так?
- А те, що для того, щоб зібрати і запустити дрон криївка не потрібна і ліс теж. Достатньо квартири з балконом. Ви хоч розумієте, що ви дегани?
- Хто-хто?
- Не важливо. Монтуйте аж бігом ще камери і направляйте на верхні поверхи. Ну і мабуть якісь вишки бойка – такі з антенами і секундомірами. Ну – щоб тримати дахи під контролем.
Отиць опустив голову і закрив обличчя долонями рук. В нього почала боліти голова.
- В тебе цитрамону нема? – повернувся він до Яни. Але її не було. На колоді лежала пачка презервативів «Ангєлє Мєркхєль Pro»...
Отиць взяв пачку, прочитав – "especially for circumcised men", поклав пачку в кишеню і почвалав в сторону літнього майданчика студентського кафе...
