Є така група в Телеграмі – Ukrainian NLP. Задумана була як ніби для того, щоб об'єднати зусилля тих, хто досліджує українську мову за допомогою інформаційних технологій. Адміністратор цієї групи – аспірант факультету прикладних наук Українського католицького університету (УКУ) Дмитро Чаплинський (https://apps.ucu.edu.ua/teachers/dmytro-chaplynskyi/). Знаючи про інтерес членів цієї групи до жіночих особових назв, автор цих рядків поінформував групу про статтю, в якій викладено науковий підхід до вживання фемінативів:

Vakulenko, Maksym. (2025). Unveiling the Sociolinguistic Significance of Feminine Personal Names in Ukrainian Culture: Exploring Grammatical, Historical, and Cultural Perspectives. In Journal of Advanced Research in Women"s Studies 3 (1), 57-73. DOI: https://doi.org/10.33422/jarws.v3i1.926. URL: https://diamondopen.com/journals/index.php/jarws/article/view/926.

Ця стаття містить матеріал, який автор виголошував на лекції в КПІ 31 жовтня 2024 року та на міжнародній конференції у Відні 28 листопада 2024 року, де його запросили виступити ключовим доповідачем.

Важливо, що в цій статті узагальнено фахове мовознавче бачення цієї проблеми, яке раніше намагалися сформулювати відомі українські мовознавці – від Миколи Сулими до Павла Гриценка та Ірини Фаріон:

https://www.youtube.com/watch?v=vJjiIhrB_ig

https://www.youtube.com/watch?v=TRxqiSGeL2E

Було сподівання, що дослідники фемінативів візьмуть цю статтю до відома, щоб їхні розробки узгоджувалися з фаховим мовознавчим поглядом на проблему. Тому що ніхто не скасовував вільний обмін науковою інформацією. Було сподівання, що уважне прочитання статті сприятиме встановленню консенсусу українського суспільства щодо фемінативів. Ці сподівання підкріплювалися тим, з паном Дмитром автор віртуально знайомий уже понад 2 роки. Тоді автор цих рядків намагався допомогти йому – на той час безробітному –  налагодити співпрацю з німецькими колегами. Знав адміністратор групи і про те, що автор статті має ступінь доктора наук. Тому варто подивитися на його реакцію:

На жаль, у такому дусі реагував не лише адміністратор групи. Отже, фемінітивні ревнителі щиро й безсумнівно розкрили своє справжнє нутро.

Така реакція якось не дуже схожа на спроби допитливого аспіранта розібратися в науковій проблемі, яка входить у коло його інтересів. А лексика "берега поплутали", "бовкнути", "кволі навички", "доступно пояснив" не дуже вказує на прояви вдячності молодого перспективного дослідника старшому й досвідченішому колезі за корисний матеріал. На жаль, це більше схоже на намагання залякати опонента і перешкодити вільному обміну науковою інформацією, необхідної для об'єктивного аналізу даних. І найобережніший термін на означення такої реакції, який спадає на думку, — це "реакція люмпена". Можливо, хтось із читачів підкаже більш точний, але політкоректний термін?

Може, хейт?

Може, мова ненависті?

У автора цих рядків є й запитання до кандидатів філологічних наук Василя Старка й Олени Синчак (згаданих у цьому обговоренні), а також Марії Шведової (учасника цього обговорення).

Навряд чи ми дочекаємося хоч яких-небудь відповідей на ці запитання. Тому що, наприклад, Олена Синчак (за дивним збігом обставин, вона працює в тому ж УКУ) у Передмові до "Вебсловника жіночих назв української мови" (https://r2u.org.ua/html/femin_details.html) закликає саме до таких методів. Вона пише, що вживання жіночих особових назв покладається на засоби масової інформації (медії), які й "виробляють засади справедливої мови". А чинником словотвірної фемінізації називає не природний розвиток мови і навіть не думки авторитетних мовознавців, а "мовотворчу стихію революцій". І в неї таки є послідовники. Приклад "стихії революцій" у дії ми щойно бачили.

Знаменно, що датовано цей словник 2022 роком. Так, набіг Олени Синчак на українську лексикографію відбувся саме в рік великомасштабного вторгнення з-за "запорєбріка". "Соупадєніє"?

Тож, на жаль, "так, так і так". Але голос наукового сумління, певно, давно вже заглушений більшовицьким набатом.

Ось якими методами "працюють" фемінітивні ревнителі. Але хіба "мовотворча стихія революцій" — саме той підхід, який забезпечує нормальний розвиток української мовознавчої науки і який сприяє консолідації українського суспільства перед навалою ворога?

На жаль, знову актуальними стають рядки Висоцького:

"Возле города Пекина

Ходят-бродят хунвейбины".

Тільки колобродять теперішні хунвейбіни, на жаль, уже в Україні. Яка саме в цей час веде важку й кровопролитну війну за своє виживання. З погляду тактики – час для нападу на мову обрано дуже вдало. А з погляду моралі? А з погляду наукового сумління?

Чи мусить українське суспільство толерувати такі методи? І як потрібно сприймати неофемінативи, якщо їхні прихильники вдаються до спотворення мовних фактів, до хейту, цькування, принижень і залякувань, щоб поширити свої революційні ідеї?