Ніколи такого не було, і от знову… «Скринька Пандори» в дії.
Українське суспільство на диво мляво відреагувало на ситуацію з новою редакцією правопису, коли важливі мовні проблеми було вирішено шляхом «кабінетних» непрозорих домовленостей обмеженої групи осіб, без належного громадського обговорення і без попереднього вироблення наукових основ для правописних змін — зокрема, глибокого дослідження теорії і практики засвоєння іншомовних слів і з'ясування фонетичного портрету сучасної української мови (див. допис «Правопис з обманом» — https://site.ua/maxvakul/20348-pravopis-z-obmanom/). В останній момент раптово вигулькнула в тексті нової редакції правопису й «рушниця», готова вистрелити – настанови щодо творення фемінітивів.
На тлі неймовірної байдужості українського суспільства можна було очікувати, що подальші спроби «розхитати» норми української мови в інтересах певних груп зацікавлених осіб обов'язково будуть. І ось вони вже є.
Показовою є й сама назва заходу, в якій дві лексеми суперечать нормам української мови (https://www.ukrinform.ua/rubric-presshall/3093259-standartuvanna-ukrainskoi-movi-v-konteksti-gendernoi-politiki.html). Стандартувати мову – це означає діяти на неї стандартом, робити з неї стандарт. З іншого боку, «стандартизувати мову» означає унормовувати, робити взірцевими якісь певні мовні практики чи явища. Уживати «ґ» в слові «гендерний» чинний правопис не рекомендує.
Невже члени Національної комісії зі стандартизації державної мови не мають достатньої кваліфікації, щоб це розуміти? Навряд. Тому вже з цього факту можна зробити невтішний висновок про те, що і на комісію, і на круглий стіл активно впливають якісь істотні «позамовні чинники».
Ми занепокоєні тим, що обговорення (хоч це й було цілком очікувано) вщент проігнорувало 7 важливих аспектів проблеми фемінітивів в українській мові, з розгляду яких варто починати подібні серйозні справи і про які йшлося в дописі «Шаманські танці навколо фемінітивів» (https://site.ua/maxvakul/30754-shamanski-tantsi-navkolo-feminitiviv/).
Це ілюструють цитати з круглого столу.
«Українська мова здавна знає фемінітиви. Вже в найперших українських текстах 11-го століття ми можемо фіксувати загальні жіночі назви. Але історія буле немилосердна не тільки до української мови, а й до жінок. І тому зараз відродження фемінітиву на належному державному рівні і в межах гендерної політики та мовної реформи є критично важливим для того, щоб ми повернулися в лоно європейських народів і мов – з абсолютно звичними практиками назв жінок, передовсім назв професій».
«З філологічного погляду це є варіанти – чоловічого й жіночого роду. Якщо з погляду економічного, політичного чи законодавчого – це дві різні назви, то тут можна було б піти шляхом, щоб саме говорити про граматичну варіативність, наприклад, „професор“ – „професорка“. І урівнювати їх як норму і говорити про наявність двох граматичних форм, які дорівнюють одна одній».
«Крім того, гендерна рівність закріплена в рекомендаціях Ради Європи 1994 року щодо усунення сексизму з мовного вжитку».
«Ці зміни повинні бути не варіативними, а обов'язковими, бо фемінізовані назви професій дуже важко приживаються в різних сферах».
Зростання ролі жінки в сучасному суспільстві є однозначно позитивним явищем, і будь-які спроби сприяти встановленню реальної гендерної рівності слід вітати. З іншого боку, повна граматична еквівалентність родів без уведення поняття так званого загального роду (який позначає особу якої-небудь певної статі, явно не вказуючи на цю стать) є завданням принципово нездійсненним. Тому намагання ототожнити ці зовсім різні завдання є маніпуляцією.
У цьому питанні є соціальні і мовні аспекти, які розглянемо окремо.
Соціальні аспекти
Фемінні активіст(к)и замовчують кількість осіб, які схвалюють їхні ініціативи. Очевидно, якби були якісь соціологічні дослідження на їхню користь, їх би обов'язково навели. А так вони просто прикриваються таємничими «вимогами європейської спільноти».
На відміну від історичних «затиків» багатьох європейських країн (зокрема, німецького "Kinder, Kirche, Küche"), в Україні історично склалося шанобливе ставлення до жінки, яка традиційно відігравала значну роль в українському соціально-економічному житті. Можна зрозуміти європейських жінок у їхній боротьбі за свої права в толерантній Європі – але не можна порівнювати європейську ситуацію з українською.
Відповідно виникали в українській мові й фемінітиви, які відшліфовувалися мовною практикою і природно займали свою нішу в мові: вчителька, поетеса, співачка, секретарка… Такий природний шлях входження фемінітивів у мову сприяв її збагаченню.
У цьому питанні Україна може повчити Європу, а не навпаки. Україна й
повинна сказати рішуче «ні» спробам перевести українську мову на хибний
шлях мавпування чужих помилок.
За останні кілька років нічого не змінилося в Україні аж так сильно, щоб терміново й масово «фемінітивізувати» український лексичний фонд. Не сталося різкого збільшення жінок на ринку праці, які відчувають нестерпні душевні тортури від «неправильного» називання їхньої професії.
Тож причина в іншому.
За словами Марини Рой, «цього від України вимагає європейська спільнота». Ось і причина.
Цілком імовірно, що хтось із активістів отримав міжнародний грант на тему гендерної рівності і тепер його відпрацьовує. Можливо, це проєкт, який реалізує Центр соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду Рози Люксембург, із групою дослідниць: Оксана Дутчак, Ніна Потарська, Олена Стрельник, Олена Ткаліч (https://genderindetail.org.ua/season-topic/feminism-in-detail/gender-sociology.html).
Але навряд чи європейська спільнота вимагає порушувати граматику й традиції української мови. Тут справа в інтерпретації побажань Європи. І у фаховості та неупередженості тих, хто займається фемінітивами.
Із цього приводу повчальним є досвід Болгарії, якій та ж сама «європейська спільнота» настирливо рекомендувала відмовитися від кириличного письма. Болгари відстояли свої мовні традиції.
А що Україна? Сьогодні зламаємо мовну систему недоречними фемінітивами, а завтра перейдемо й до кирилиці?
Варто розуміти й те, що чимало «історичних» фемінітивів відображали залежну роль жінки в суспільстві з патріархальними ознаками: головиха – дружина голови, Шелестова – дружина Шелеста тощо. Тому значна частина українських жінок сприймає фемінітиви як кепкування, приниження.
Зараз у розвинених країнах (США, Німеччина, Франція тощо) набувають сили тенденції всіляко уникати явної вказівки на стать людини. В Іспанії активно впроваджує фемінітиви тільки доволі радикальна партія "Podemos". Очевидно, в світі зрозуміли, що саме такий підхід здатен забезпечити реальну рівність прав людини. І це дуже дисонує з настроями на круглому столі.
Є група людей, яка потребує позитивної дискримінації значно більше, ніж жінки – це особи так званої «невизначеної» статі. Щобільше, вони можуть неодноразово змінювати свою стать фізично або навіть психологічно. Саме тому в демократичному соціумі уникають «видимості» статі людини.
Саме тому й назви професій не варто «фемінітизувати». Європа фактично прийшла до цього природного висновку.
Показово, що ці «на коліні» придумані, невідомо з яких загашників витягнуті й похапцем накинуті фемінітивні форми збираються зробити обов'язковими. Без обговорення в суспільстві і без широкого фахового вивчення проблеми.
Таке декретне впровадження «потрібних» кабінетних форм дуже нагадує нашу історію. У тридцятих роках минулого століття значну частину «ідеологічно неправильних» термінів вилучили з ужитку і насильно впровадили «ідеологічно правильні».
Уга, тавагіщі!
Мовні аспекти
Існують загальномовні тенденції. Зокрема, тенденція до зникнення категорії роду. Таким чином, штучне накидання фемінітивів суперечить цій тенденції. І про це повинні пам'ятати не тільки мовознавці.
В українській мові існують доволі чіткі суто граматичні обмеження на фемінітиви. І ніяка «європейська спільнота» не знає і не може знати про них. Але про них повинні знати українські мовознавці.
Наприклад, форми «заступниця», «пілотка», «болгарка» тощо закріпилися за значеннями «захисниця», «головний убір», «електрична портативна пилка» відповідно. У таких випадках фемінізувати вихідну форму недоцільно. Про це говорила у своїх лекціях і доктор філологічних наук, професор Катерина Городенська (https://www.youtube.com/watch?v=HCIxkArZeb4, 00:00 – 02:50).
Більш детально цей аспект висвітлено в дописі Віктора Радіонова: https://site.ua/viktor.radionov/31080-pro-imenniki-na-poznachennya-jinok--schiro-ta-pravdivo/.
Частина назв професій, в якій стать історично відігравала ключову роль, має вихідну «жіночу» форму: медсестра, прибиральниця, співачка, танцівниця тощо. Такі форми не можна розглядати нарівні з «директорка», «бухгалтерка» і подібними. І узагальнити правила вживання всіх цих форм повинні мовознавці на основі детального обговорення і зваження всіх аргументів.
В українській мові фонема /к/ перед суфіксом, який починається на «и», переходить у /ч/: турок – турчин, сорока – Сорочинці, мамка – мамчина, рибка – рибчина, вовк – вовчиця, їжак – їжачиха, лемко – лемчиня, бійка — бійчиня... Це правило практично не має винятків. Оскільки слова на «-иня» відносно рідкісні, тому вирішальну роль тут відіграє не етимологія суфікса і навіть не палаталізація задньоязикових, а фонетична і фонологічна подібність відповідних сучасних морфем. Тому фемінітиви на «-киня» — «мисткиня», «членкиня», «політикиня», «історикиня» і подібні рекомендувати не варто.
Уведення фемінітивів матиме вплив на всю систему української мови. Наприклад, необхідно вирішити, як трактувати похідні слова і чи доцільними є відфемінітивні утворення. Бухгалтерський облік стосується тільки бухгалтерів чи бухалтерок також? Вчительська – це кімната тільки для вчителів чи для вчительок також? Чи може вчителька вчителювати, чи тільки *вчителькувати? Угорською мовою розмовляють лише угорці чи угорки також? Зрештою, як бути з табличками на дверях директора чи міністра, якщо він помінявся аж гендерно?
На ці питання потрібно мати чітку відповідь. До того, як упроваджувати фемінітиви.
Спроби проявити «фемінну толерантність», наводячи поруч маскулінітиви і фемінітиви, суперечать одній з базових мовних тенденцій – тенденції до економії. Наприклад, назва «Українські перекладачі та перекладачки» містить надлишкову інформацію і є громіздкою, а назва «Українські перекладачі/чки» ще й смішна.
У мові велике значення має стиль. Якщо форма «вчителька» характерна для неофіційного мовлення, то в офіційному стилі явна вказівка на стать породжує небажані асоціації. Професію чи посаду здобувають завдяки професійним якостям, а не завдяки статі. І це ще одна причина того, що значна кількість жінок негативно сприймають фемінітиви. Ця проблема потребує ретельного фахового розгляду.
Крім того, в українській мові немає повної семантичної та стилістичної відповідності між традиційними формами («маскулінітивами", як їх сприймають активістки) і утвореними від них фемінітивами. Наприклад, розглянемо такі речення. Він (вона) – Учитель з великої літери. Бути вчителем – це почесно. Вчителі нам не потрібні.
У дописі "Автор Леся Українка" ("Діаріуш, або тиск слова" — https://maksymus.wordpress.com/2020/09/11/512060/?unapproved=23291&moderation-hash=0d35eb0e2a2d18f4c107bec2ac98c262#comment-23291) розглянуто різницю між одиницями "автор" і "авторка". Зокрема, перша форма вживається як більш загальна, а друга — як більш конкретна.
Подібні висновки випливають і з аналізу пари "боєць" — "бійчиня" (https://site.ua/maxvakul/28503-feminitivnenke/).
Так само не має "суто жіночого" відповідника назва посади "вчений секретар".
Уже з цих прикладів видно, що повної семантичної симетрії між такими формами немає.
А ось думка А. Архангельської: "…суспільна думка схиляється поки що до на загал негативної їх рецепції: і пересічні мовці, й професійні філологи не бачать нагальної потреби у новітніх мовних позначеннях жінки, причиною їх появи вважають моду, переважно негативно ставляться до їх вживання в публічному мовленні й свідомо не вживають самі, вважають, що такі засоби мовної ідентифікації жінки жодним чином не впливають на її суспільний статус, у схвальному контексті віддають виразну перевагу маскулінізмам у генералізувальному значенні, у несхвальному — фемінативам" (Архангельська А. Femina cognita. Українська жінка у слові й словнику. — К.: Вид. дім Дм. Бураго, 2019. — 444 с. (Серія "Студії з українського мовознавства"). С. 376).
З огляду на важливість і складність проблем уживання фемінітивів, доцільно було б доручити Національній академії наук та Міністерству освіти і науки України організувати конференцію з умовною назвою "Фемінітиви в українській мові: історичні та граматичні аспекти" і на ній розпочати справді фахове і всебічне обговорення цього питання, яке має виробити науково-теоретичну базу для творення і вживання фемінітивів у сучасній українській мові. Тільки після цього можна робити якісь практичні кроки щодо нормативного закріплення рекомендованих форм.
Усі перелічені проблеми можуть бути успішно й відносно просто розв'язані, якщо визнати наявність так званого "загального" роду – роду, який явно не називає стать, але передбачає тільки одну. Як приклад можна навести речення: "Одного з батьків тих дітей, хто це зробив, прошу прийти до класного керівника". Якого роду слова "одного", "батьків", "дітей", "хто", "зробив", "класного керівника"? Виходячи з граматичної еквівалентності, мусимо покласти, що всі вони загального роду. Втім, офіційне визнання загального роду мусять зробити фахівці на відповідному форумі.
Усе це переконує в тому, що українське суспільство мусить чітко висловитися щодо таких спроб нав'язати українській мові форми, які не відповідають потребам соціального розвитку України і суперечать мовній практиці.
