Як ми знаємо, в новій редакції українського правопису зроблено спробу запровадити варіантні форми з «і» та «и»: радості – радости, солі – соли, ірій – ирій тощо.
Здавалося б, цілком слушна ідея – адже ці варіанти в українській літературі трапляються. Консенсус між різними поглядами на правопис теж видається немалим досягненням.
І, здавалося б, це відповідає зарубіжному досвіду: наприклад, в іспанській мові офіційно дозволені варіантні форми умовного способу: quisiera = quisiese і под.
Утім, аналогія з іспанською мовою тільки позірна. Там ідеться про вживання різних суфіксів – тобто про суто морфологічні аспекти. У нас же йдеться про те, чи є достатні історичні, фонетичні, фонологічні, граматичні та інші наукові підстави позначати звук, який різні слухачі чують то як [і], то як [и], літерами «і» та «и» відповідно.
Очевидно, натхненники правописних змін вважають, що цих підстав достатньо. І тут є два варіанти: або ж це справді так, або ж маємо справу з проявом феномену Даннінга – Крюгера.
Припустимо перше. У цьому випадку повинно бути попередньо проведено й опубліковано дослідження, які слугують підставою для такої правописної нечіткості. В українській мові фонеми /і/ та /и/ різні, що було показано в монографії:
Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. К.: Вища шк. Головне вид-во, 1981. 183 с.
Отже, хотілося б побачити достатньо переконливе обґрунтування необхідності вживати в цьому випадку різні графеми, які відповідають різним фонемам. Або, можливо, йдеться про відображення алофонів тієї самої фонеми? Для цього теж потрібне обґрунтування.
Тут, очевидно, хтось може заявити: неважливі ці обґрунтування, важливо те, що такі форми були колись уживані. Тоді спитаймо себе: на якій підставі ми мусимо відкидати фонетичні набутки кінця 20 століття і механічно відтворювати колишні форми? Українська мова не визнає прогресу в методах і засобах мовознавчих досліджень?
Автор щось пропустив? Фонетика вже не лежить в основі українського правопису?
Але навіть якби не було зараз відомо всіх тих фонетичних фактів, описаних Ніною Тоцькою, доцільність такого «відживлення» всіх колишніх форм більш ніж сумнівна.
Насамперед, слід критично ставитися до самої тези сліпо відтворювати все, що «колись було». Українська мова має більш ніж тисячолітню історію, і за цей час у ній було багато чого. У процесі еволюції мови невдалі форми зникали, а замість них поставали нові, більш придатні для спілкування. Наприклад, у давньоукраїнській мові було 13 голосних фонем, а тепер тільки 6. Може, візьмемося «відживлювати» всі голосні, які колись були?
Фонологічна система української мови перебуває в постійному розвитку. Інформацію про історичні фонологічні зміни можна знайти в монографіях:
Жовтобрюх, М. А., Б. М. Кулик. Курс сучасної української літературної мови. Київ: Радянська школа. 1965.
Шевельов Юрій. Історична фонологія української мови / переклад з англійської. Харків. 2002.
Слід виказати застереження щодо останнього джерела. Перекладачі чи то свідомо нехтують, чи просто не володіють професійною термінолексикою – отож авторські думки нерідко губляться за перекладацькими ідіолектизмами. Чомусь спадає на думку фраза про хорошого суддю, якого на полі не видно.
Отож, уважний читач може сам переконатися, що вимова літери «и», яка історично походить із грецької ети «Н», з часом змінювалася. Реконструкція історичної вимови «и» вказує на те, що спочатку це був дієзний звук переднього ряду, який поступово відсувався назад, у більш середнє положення (подібні зміни відбувалися і з іншими фонемами, зокрема зі звучанням літери «є», яке з часом стало більш відкритим). На це вказують, зокрема, вжиті в творі Лаврентія Кукіля (Зізанія) «Грамматɪка словєнска» (с. 2–5) форми «в Вилни», «в дрȣкарни»; «и», «искȣство», «досконали», «которїи»; «всѧкɪи», «чеснои фɪлософїи», «єстєствєннои богословɪи», «моєи», «тыи», «рєчи»; «имаймо», «дрȣзи» і под. (http://litopys.org.ua/index.html).
Той же Юрій Шевельов пише про постійне «поплутання» на письмі «и» та «ы» починаючи з 14 століття, що вказує на зближення вимови цих літер. Тобто на віддалення звучання «и» від початкового [і]. Що сталося з цією вимовою далі – можна з'ясувати, дослідивши інші джерела. Наприклад, ось це:
Історія українського правопису XVI‑XX століття: хрестоматія / упор. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва; [переднє слово В. В. Німчука; комент. та прим. Н. В. Пуряєвої]. К.: Наукова думка. 2004. 583 с.
Зокрема, варто звернути увагу на полеміку Олексія Павловського з князем Цертелєвим, яка свідчить про те, що вже на початку 19 століття вимова української «и» практично не відрізнялася від вимови російської «ы».
Усе це вказує на те, що сучасна вимова «и» дуже відрізняється від тої, яка була 400 – 700 – 1000 років тому. Отже, не можна сліпо відтворювати графічні форми слів з історичною «и». Таким чином, віджилі форми «ирій», «инший», «радости», «соли» тощо навряд чи мають наукові підстави для набуття статусу нормативних у сучасній українській мові.
Детальне з'ясування фонетичних характеристик звука, який відповідав літері «и» на різних етапах еволюції української мови, потребує серйозної розвідки – принаймні на рівні дисертаційного дослідження. Може, автор щось пропустив і такі були? Бо інакше доведеться визнати, що у фонетиці, а отже й у правописі, у нас забагато феноменів Даннінга – Крюгера…
На користь останнього висновку рішуче свідчить українська вікіпедія.
На перший погляд, вікістаття «Українська фонетика» (https://oke.io/nPS5) ніби й відображає стан української фонетики. Адже вона містить посилання на майже всі відомі в Україні посібники. Навіть про монографію за редакцією відомого в патріотичних колах журналіста, мовознавця широкого профілю, а за сумісництвом фонетиста й фонолога Олександра Пономарева не забули.
Але, з одного боку, цей стан за багатьма пунктами не узгоджується з тим трактуванням звуків, яке склалося у світовій фонетиці. А з другого, наявна в цій статті інтерпретація українських фонем символами Міжнародного фонетичного алфавіту не відповідає наявним фонетичним даним.
Наприклад, позначення українського звука [и] знаком ɪ не має наукового обґрунтування. Очевидно, воно зумовлене виключно намаганням віддалитися від позначення російського звука [ы], якому відповідає ɨ. А тут – нежданчик, казус і абсурд: у тій же вікіпедії звучання російської літери «и» також передають знаком ɪ. Див., наприклад, статтю про Пафнутія Чебишова: https://oke.io/ItOI.
От халепа! Тепер виходить, що українська «и» звучить так само, як і російська «и»?
«Аби не так, як у російській»? Хотіли ж як краще…
Доборолися, грамотії… Уга, тавагіщі!
Це далеко не єдина хиба вікістатті «Українська фонетика». Усіх не перелічити, але ще про одну згадати варто – адже таку помилку може зумовити тільки цілковите нерозуміння співвідношення між «сильними» і «слабкими» голосними.
І нехай це буде квестом для читачів. Чи зможе хтось знайти в цій статті грубу помилку в діаграмі голосних, яка суперечить загальним закономірностям їх розташування?
Час від часу автор цих рядків отримує листи від американських студентів і просто любителів української фонетики, які всі ці помилки помічають.
А ви, шановний читачу? Зможете її побачити?
Підказки в таких роботах.
Stevens, Kenneth N. (1998). Acoustic Phonetics. Cambridge, Mass.: MIT Press. 607 p.
Vakulenko, Maksym O. 2018. "Ukrainian vowel phones in the IPA context." In: Govor 35 (2): 189-214. URL: https://www.hfiloloskod.hr/images/HFD/Govor/Govor-2-2018-web.pdf
Тарас Українець, Мова-меч та інші любителі української мови вам у поміч. Інститут української мови та інші професіонали-мовознавці вам у поміч.
І подумаймо, чи потрібні в сучасному правописі варіантні форми, якщо вони не мають наукових підстав.
