Сам просвітитель записував свій псевдонім (справжнє прізвище – Кукіль) через «ї»: Зїзанїй. Саме такий запис міститься в його творі «Граматíка словєнска» (http://litopys.org.ua/zyzgram/zy06.htm): у ті часи літеру «ї» вживали на місці сучасної «і».
Здавалося б, сучасна форма повинна відповідати історичній – адже наші історики й любителі мови так охоче говорять про мовну спадщину, про тяглість, про давність і всяке таке.
Але ні.
Чомусь в адресі вебсторінки, на якій розміщено цей твір, фігурує не "zji" чи "zi", а "zy". Очевидно, з натяком на те, що в сучасній мові це «Зизаній».
Щобільше, Василь Німчук у своїй праці «Історія українського правопису XVI‑XX століття: хрестоматія» теж подає форму «Зизаній».
Невже він не знав про те, як було в оригіналі? Навряд чи. Невже не знав, що тодішній «ї» відповідає сучасна «і»? Сумнівно.
Можна припустити лише одне: це прояв кон'юнктурщини. В незалежній Україні чітко проявляється «офіційно освячена» тенденція до заміщення «і» буквою «и». Незважаючи на те, що немає на це фонетичних підстав. Незважаючи на те, що таким чином написання наближається до російського. Незважаючи на спротив мовної громадськості.
Показово, що такі довільні маніпуляції з українським правописом сприяють у кінцевому підсумку утвердженню російських міфів про вторинність української мови. Адже перехід «ї» — «і», яким чомусь нехтують наші мовні «патріоти», випливає з концепції тяглості української мовної спадщини: давньоукраїнська – староукраїнська – новоукраїнська – сучасна українська мова.
Перехід «ї» — «и», який нам неявно накидають, у рамках цієї концепції має вигляд натягнутої на глобус сови. Зате він природний і логічний у рамках «русского міра»: старорусская «ї» — русская «и» — украинская «и». Де українська мова – не більше ніж «нарєчіє» російської.
То куди ж нас тягнуть мовні «рехворматори»?
