Найрозумніша голова мало на що здатна без рук, які втілять її задуми. Найкрутіший мозок вимагає кінцівок, яким він буде надсилати нервові імпульси. Тандем могутнього розуму, що завжди приваблює увагу, і рук, які собі щось роблять, поки цю увагу відвернуто, завше дуже потужний.

Саме такі цікаві тандеми ми за звичай спостерігаємо у нашій політиці. Важливо не плутати, хто з них мозок, а хто руки (а хто навіть обличчя, безголоса маска, якою уся ця хитра конструкція прикривається).

У Коломойського був свій Корбан, жахливий рейдер, безжальний головоріз, про якого великий український бізнес часто розповідав малому українському бізнесу страшні казки на ніч. А також у Ігора Валерійовича на зарплатні був свій кишеньковий клоун — Зеленський, котрий якраз працював обличчям, прикриваючи тандем. Слуги зараз не люблять про це згадувати, але містер Смішний не завжди сяяв на каналі Г+Г, спершу він був пристроєний до головного українського ватного осередку — каналу Інтер, там він і набирався досвіду того, як краще розводити вату.

У Коломойського також були на зарплатні ручні депутати Дубінський, Деркач та Оніщенко, яких Зеленському потім просто подарували як інформаційну підтримку. Це вольові, але не дуже цікаві люди, що добре виконують накази. Проте деяких з них ми навіть згадаємо нижче — і таке буває.

Важко заперечити, що свої найбільші перемоги — Укрнафту, Нікопольський феросплавний, групу Приват у її нинішньому стані, успішне розкрадання Приватбанку, і свої найбільші поразки, такі, як Іловайськ, де Корбан і Хомчак втекли, кинувши під російську артилерію багато обдурених ними добровольців, Ігор Валерійович здобув за допомоги Корбана, ще в ті, старі недобрі часи.

Взагалі-то цікаво, і цю тенденцію ви ще побачите далі, як «мозок» підбирає підходящі йому руки, мабуть це щось таке у людській природі, що змушує їх підбирати собі виконавців, в котрих навіть прізвища схожі на своє.

У Коломойського таких аж двоє — прізвище його головних «рук» з минулого починалося на «Ко», прізвище його теперішнього головного «обличчя» закінчується на «...-ський». Любить Ігор Валерійович пожартувати — а нам, пацакам, наказано сміятися.

Тепер, звісно, Корбана викинуто на смітник, бо є краща, вдосконалена модель для силової підтримки — Аваков. Але й Арсену Борисовичу не варто розслабляти булки — годинник йде невпинно, з'являються новіші моделі, як-от Ківа. А те, що він зараз на зарплатні у когось іншого, Ігоря Валерійовича взагалі не бентежить — такі задачки він легко вирішує.

У Пінчука свого часу був свій Вакарчук (котрий теж скоріше працював обличчям, а руками його партії завжди була Рудик). Бачите знов тенденцію? Прізвища тандему закінчуються на «...-чук», і навіть Рудик добре підходить і добре римується. Хоч як не смішно і виглядає немов якась дурня, але щось таке у цій теорії схожих прізвищ таки є. «Голос» начебто гарно почав, відколов багато патріотичних голосів з тих, кому не подобався Порошенко — але надійні джерела кажуть, що зараз у партії громадянська війна і фінал буде не дуже. Це досить передбачувано, бо марафонські дистанції — це для гросмейстерів на кшталт Коломойського чи Ахметова, а Віктор Михайлович завжди був прихильником швидших оборудок, у разі будь-яких негараздів він фіксує втрати і починає гру іншими фігурами. Ну і так, без політичної підтримки тестя грати йому вже не так спокійно і цікаво.

У Порошенка був свій Кононенко (а вже в нього — Березенко і Грановський). Ну про ту страшну людину, єврейсько-молдавського баригу, який ще в колисці задушив рідного брата, я довго розповідати не буду — все це лайно вже добре розжували ручні Бутусови та Бігуси Ігоря Валерійовича. Вони так добре все це розжували, що навіть незрозуміло, що з тих Свінарчукгейтів було правдою чи то все суцільна брехня.

Відмітимо тільки, що саме цим милим людям із прізвищами на «...-ко», армійським та іншим друзям Петра Олексійовича, він доручив кампанії «Біжи, кролик, біжи» та «Останній шанс для бабусі», після яких союзників, навіть тимчасових, у Пороха стало набагато менше. Звісно ж, не будемо звинувачувати в цьому руки, усі стратегічні помилки — це помилки мозку. Але якщо пригадати, що про Петра Олексійовича досі розганяють дезінформацію, наприклад, відомий нам одіозний екс-депутат Оніщенко, який насправді ніякий не Оніщенко, а «Татарин» Кадиров, син узбецького ката і відомий агент ФСБ, і Олексій Деркач, ще один агент ФСБ, обоє з серйозною ГРУ-шною та КДБ-шною освітою та відповідною підготовкою, то Пороха можна поважати тільки за калібр його ворогів.

У Лазаренка була своя Тимошенко (а вже в неї є вірний Бондарєв). У солідної людини, такої, як Павло Іванович, все має бути солідно — і ступінь доктора економічних наук, і губернаторство, і прем'єрство, і введення гривні як нацвалюти, і якщо розкрадання — то колосальне, аж таке, щоб вимірювати його у відсотках від усього ВВП України (пів-відсотка ВВП на 1999 рік), і якщо ув'язнення — то не будь-де, а 9 років у в'язниці в США. У 2008 році Світовий банк включив Павла Івановича в топ-10 найбільших світових корупціонерів — а це щось да важить.

На тлі цього руки з косою та прізвищем на «...-ко» робили якійсь дріб'язок — монополізували постачання російського газу для всієї України у своїх ЄЕСУ, вбили донецького депутата Щербаня і тому подібне. Взагалі, російський газ — страшна штука, у кожного, хто до нього був причетний, викликає стійку залежність. Отак почнеш з дрібних монополій, а потім і озирнутися не встигнеш, як підписуєш з Путіним газові угоди про захмарні 500 доларів за тисячу кубів. А там і до Харківських угод вже недалеко. Не дивно, що притомні політики в Україні завжди прагнули знизити нашу залежність від цієї жахливої російської речовини. Досить нам наркоманії.

У Яценюка завжди був і залишається вірний Присяжнюк. Так-то Арсеній Петрович і сам бойовик хоч куди — лисий, м'язистий, ганяв бісових кацапів ще у Чечні, ну і що там ще російська пропаганди останнім часом вигадала. Ну а що ви хочете — партія війни. Останнім часом у партії війни Арсенія Петровича досить скрутні часи, вона навіть в Раду не балотується. Але саме в такі часи потрібні надійні руки, що виконують різні завдання, як-от фінансування партії. Оці руки і є Олександр Анатолійович.

Але усю цю струнку теорію психології схожих прізвищ ламає Кличко — бо його силову підтримку з невідомої причини звуть Палатний. Віталій Володимирович — відомий майстер нестандартного мислення та афоризмів, тому будемо вважати, що це той самий виняток, що підтверджує правило. Взагалі-то Кличко виявився досить кмітливим політиком і добре розуміє, звідки вітер віє. Він як свого часу добре домовився з БПП, так само він зараз спокійно домовляється зі Слугами.

І саме тому він добре тримається в кріслі мера, а численні оборудки на кшталт Електронної столиці, Електронного квитка або Укрбуду це крісло не дуже хитають. А основний бізнес його «рук» і взагалі дуже нестандартний і дуже в дусі Віталія Володимировича — у той час, коли інших приваблюють швидкі нафтодолари або запаморочливий запах російського газу, він займається похованнями. Споконвічний бізнес, люди завжди помирають і будуть помирати.

З тих літер, що їх багато є нагорі, постають цікаві висновки: коли вам показують гарне обличчя або кмітливий мозок, завжди пам'ятайте, що десь поруч є і другий. Завжди питайте про нього — за звичай він і є найбільш цікавим.

Поки зелене обличчя нам посміхається, підморгує, робить усіляку дурню і посилено переконує нас, що бореться із олігархами, як-от Коломойський, справи Ігоря Валерійовича, за якимось дивним збігом, йдуть все краще й краще — у Енергоатомі, Центренерго, Укртранснафті, Нафтогазі та інших, у багатьох відповідних комісіях в Раді знов його люди, попри будь-які аргументи про торгівлю з ворогом, він успішно закупає у росіян електрику для своїх феросплавів, трубу Медведчука за негласною домовленістю з Путіним (ватні канали закривають — навіщо вони, коли є Г+Г, труба міняє хазяїна, але його кума не чіпають, жодних карних справ) віддають знов-таки Коломойському, справи по Приватбанку в Україні не просуваються взагалі ніяк.

Усі два роки зберігається враження, що під час відосиків ворушаться губи Володимира Олександровича, а розмовляє ними, як завжди, Ігор Валерійович — і іноді навіть жартівливо бореться сам із собою.

Тому знов-таки здається дивним, коли наші відомі журналісти, політичні діячі та інші начебто розумні люди кажуть щось на кшталт: «Ну як же ж ви так, Святославе Івановичу», «Благаю вас, Володимире Олександровичу» — ви серйозно думаєте, що маска вам відповість? Питати треба, як мінімум, зовсім інших людей. Треба казати: «Будь ласка, Ігоре Валерійовичу» — це буде і логічно, і йому буде приємно.

Поборемо!