Стіни величного міста Мінас-Тіріта — могутні скелі, що дістають неба. Башти величного міста Мінас-Тіріта — непохитні кам'яні гори, що затуляють сонце. Міська брама величного міста Мінас-Тіріта — сталеві плити в дві руки завтовшки. Коли вони зачиняються на ніч і усе нічне чергування ще попереду, в караулці королівської варти величного міста Мінас-Тіріта стає так нестерпно нудно, що хочеться померти або когось убити, аби хоч якось розвіяти нудьгу.
- А знаєш, молодий, скільки землі контролює наш найвеличніший молодий король? — каже старий стражник, що напівлежить на довгій лавці, спираючись на стіну. Його обличчя стомлене і похмуре, численні зморшки роблять його схожим на старе, видублене дерево. Дрова у пічці потріскують, полум'я перескакує і кидає на це обличчя відблиски з різних боків, то роблячи його зовсім мирним, то ховаючи половину в темряві, від чого воно починає виглядати зловісно.
— Скільки? — питає молодий веснянкуватий хлопець, що займає пошарпаний стілець навпроти. Він ліниво грається службовим кинджалом, намагаючись виглядати серйозним служакою, але невпевненість рухів з головою видає в ньому новобранця.
— Стільки, скільки накривають його ступні, от скільки! — сміється старий солдат.
— Та ну, дядьку! Чому б це? Я бачив молодого короля, йому усі вклоняються!
— Ну якщо ти добре дивився, то бачив, що вклоняються тільки слуги, тільки ті, кого він привів із собою, кому вигідно вклонятися. От скажи, народ йому вклоняється?
— Ну начебто ні, але ж народ його й не бачить, бо король як кудись їздить, то завжди на п'яти каретах, у одній сам, у інших — слуги та охорона.
— Ну ото ж. А за рік перед коронацією похвалявся, мовляв, я зараз візьму коня, поїду сам у палац через все місто, і ніхто мені нічого не вдіє, і всі будуть мені радіти, бо народ мене любить! І буду завжди так їздити! Є різниця?
— Ну так, є.
— Ото ж бо. Тепер ще слухай: скільки в нашому королівстві графств?
— Ну воно теє ...
— Хей, молодий! Я кажу — скільки? Чи влаштувати тобі переатестацію? А то я можу.
— Згадав, згадав — двадцять чотири!
— Ну то вже краще. Найзахідніше, найвіддаленіше графство яке?
— Закарадраське!
— Добре вже. То слухай: Закарадраське графство — це здавна вотчина графів Балрогів. Скільки б там королів не помінялося, споконвіку брати Балроги сиділи в Ізенгарді і сидіти будуть. Наш король радше п'ять разів з'їздить на море у королівство Асман, радше два рази поїде покрасуватися у військо на кордон з Мордором, ніж один раз у Закарадраське. Неспокійно йому там.
Там брати Балроги як прикривають всіляку контрабанду, так і самі возять. Відомо, що там добувають багато лісу та соняшного каменя, але хто добуває, як добуває, чи платить податки, чи не платить — нічого не відомо. Щось, звісно, платять, щоб все було як годиться. Ну і король теж вдає, що все нормально. Бо почати розбиратися, як там що, чи послати туди когось, або навіть самому поїхати — лячно.
Із Закарадрасу не те що новини не надходять — звідти Таємна стража, буває, не повертається. А Таємна стража, поза військом, має бути нашим наймогутнішим кулаком усередині держави. Ну так воно має бути, звісно. Чув недавно, що король боровся з розбійниками, з контрабандистами?
— Так, щось чув. Начебто було багато галасу.
— Було. Чи пам'ятаєш, когось ув'язнив?
— Начебто ні. Багато народу оштрафував, але за Балрогів взагалі мови не було!
— Еге ж. Добре боротися з лихими контрабандистами на кордоні з центру, з Гондору, сидячи на троні Мінас-Тіріту. Тепер розумієш, чому не хоче він їхати в Закарадрас?
— Наче так. А що в нас на іншому боці, на самому сході?
— Якщо маєш на увазі Донгорлад і Лонгвелл, то там, синку, орки, і вже давно. Так закріпилися, що не виб'єш. Поряд з ними — графство Дорвініонське, власність славного герцога Ламойна. Власне, старий шахрай Ламойн молодого короля на престол і посадив. Так-то кажуть, що ніякий він насправді не король, а просто дрібний актор, блазень, що його найняв Ламойн. Блазень той родом з баронства Трандуіл, ну по ньому й видно, що трандуіл, яких пошукати.
За такі плітки, звісно — смертна кара, молодий король дуже вразливий. Отак усі й розповідають, і кожний — під страхом смертної кари. З кожної магічної кулі — палантіра тоді шипіло, половина всіх герольдів волало: «Король Зеба! Король Зеба!». Ну ось тобі й король. Думаєш, наповнювати магічні кулі — дешева штука? Тепер отримує Ламойн свій зиск, набиває скрині.
— Цікаво, дядьку! А от якщо я сам з графства Полісор, то хто там головний?
— Та кому цікаві твої сільські графства. Полісор, Рівендел, Сумфорд, Волд, Шир, Херендор, Мумакан, Чорноводдя, Чорнолісся — це власність аграрних баронів та графів. І коли я кажу «власність», це навіть не така власність, як у Балрогів. В цих провінціях граф Живодан, графи Вадатури, граф Кос, граф Бахат, барон Вірріо, барон Путіл — повні володарі своїх людей, із їх тілом, душею, землею та всім, що на ній є. У них своя поліція, свої війська, свої банки, свої крамниці, власний флот.
А графиня Шенна ще волає в Сенаті: «Захистимо споконвічне кріпацтво! Так народу спокійніше! Не дамо продати землю ельфам!». Ну ото ж бо — не дамо. Звідти, бува, прориваються такі моторошні історії про те, що коять озвірілі від вседозволеності аристократи або стража — куди там навіть оркам. Але за звичай — тиша і гладь.
— А де тоді цікавіше, дядьку?
— Ну багато де. От кажуть, графи Горроги — власники Хельма, дають такі хабарі, що тримали свої крамниці відкритими навіть під час чуми. Помирають там люди, не помирають, король, не король — не цікавить. У Хараді некроманти нового графа Терака підняли з мертвих старого графа Карнуса, він підписав документ про передачу влади — і знов помер. Граф Боднар, володар Черебранту, полаявся з молодим королем. Думаєш йому щось за це було? Граф Гросс з Вінтерхіллу зрадив старого короля, кажуть, набирає вагу зараз, інтригує. Граф Сандон з Ліндону, барони Іст-Форліндону та Терносту ведуть таємні перемовини з Полонським королівством. Герцог Аль-Ахмад з Західно-Пороського графства, граф Ківал з Ос-Гіліату, барони з Келебранту ведуть перемовини з Сауроном.
- Як так дядьку, перемовини з орками? Вони ж нас за людей не мають, жеруть і все!
— А отак, синку. Малий ти ще, не розумієш. А й вони, попри усю свою хитрість, теж не розуміють, що у Саурона немає друзів — тільки раби. То скільки король контролює землі?
— Під своїми ступнями! — засміявся молодик.
— А нам-то що робити, дядьку?
- Нам своє робити. Я подрімаю, а ти дивись в оба, чергуй.
Поборемо!
