Рішення Святослава Вакарчука скласти депутатський мандат є не логічним щонайменше з наступних причин.
Почнемо з сьогоднішньої заяви Вакарчука. У ній він сказав, що проти партій лідерського типу. Але…
По-перше, тут же визнав, що партії лідерського типу в Україні досі ефективні, тоді як не лідерського — навпаки. Чудові цьому приклади: 1) «Самопоміч», яка намагалася бути партією демократичного типу, а не лідерського, а неформальний її лідер знаходився поза парламентом; 2) Сам «Голос», який з усіх парламентських партій найшвидше і найстрімкіше втратив рейтинг.
По-друге, якщо «Голос» — партія не лідерського типу, то навіщо обирати новим лідером партії Кіру Рудик і активно розкручувати її як нового очільника політсили. Нехай би партією керували співголови чи Виконком.
Йдемо далі. Пишуть, що перед складанням мандату Вакарчук посварився з фракцією «Голосу» через незгоду з акцією протесту за відставку Арсена Авакова. Позиція більш ніж дивна. Якщо Вакарчук бажає для держави кардинальних змін, а для своєї партії — політичного майбутнього, то саме на часі для «Голосу» іти на конфронтацію з владою, а не займати «конструктивну позицію», конструктивність якої не дуже зрозуміла.
І чи не найголовніше – місцеві вибори. Вакарчук напередодні виборів залишає своїх однопартійців без суттєвої підтримки. Позиції «Голосу» у більшості областей і без того були слабкими, а без підтримки Вакарчука стануть ще слабшими.
Зате, наприклад, у Києві є Сергій Притула. При підтримці Вакарчука він міг би поборотися за крісло мера столиці. Тепер Притулі немає сенсу висуватися на мерські вибори від «Голосу».
