Коли існує проблема, існує і аксіома її вирішення: формулюємо проблему – шукаємо шляхи вирішення – враховуємо наслідки – обираємо найбільш сьютубл вихід – діємо. Дивно те, що складнощі, як правило, виникають саме на етапі реалізації. Навіть не так. Частенько до цього етапу навіть не доходить. До чого це я? Все своє життя я знаходжусь в Одесі. Працюю, навчаюсь, п'ю каву з батьками та коктейлі з друзями, але так склалося, що за останні кілька років мені доводиться часто бувати у Києві. Для мене завжди була очевидним невимовна різниця в менталітеті між містами, які знаходяться в межах 500 км та в межах однієї країни. Попереджую, що цей текст не створений задля «ви погані – ми хороші», цей текст є результатом спостережень та вивчень особливостей нашої нації.

Раз у десять років Київ стає центром патріотичного підняття, серцем революції, символом протесту. Раз на десять років нашим людям уривається терпець. Останні пропатріотичні події, за своїм масштабом, затягнулись на кілька років. Але для мене, вони скінчились одразу після виборів президента. Забужко свого часу сказала, що революція гідності неможлива там, де людей цікавить хто стане міністром транспорту чи очолить нацкорпус – люди будуть чекати пришестя «свого», а не послуговуватися міркуваннями «що буде краще для нас УСІХ». Так от, революція скінчилась і ось що відбувається одразу після. Втомлені кияни заходять на кінцевій зупинці до тролейбусу, займають вільне місце, спираються на поручні, вмикають телефони. Тролейбус майже заповнений, а жоден з пасажирів навіть не намагався заплатити за проїзд. А ні, здається ця жіночка з дитиною все-таки піддалась на вмовляння совісті. А ні, вона просто питає у водія назву зупинки. І в цей саме момент у нього (водія) не виникає намагання запитати про квиток чи запропонувати оплатити проїзд. В Одесі колоритна рижа тьотя вже б «Дєточка, ну что ти такі стоїшь, платі. Бесплатно на Привозе будешь пробовать». Як ви зрозуміли, мене така ситуація добряче здивувала і коли я поставила питання своєму другові, то до відповіді долучився увесь вагон. «Ха-ха, та всє києвляні знают, что по вєчєрам проєзд бєсплатний. Контролеров нєт» «А якого дідька я повинен платити? Ці гроші все одно вкрадуть та потратять комусь на джипа» «Ой, ідєалістка»

Я заплатила за проїзд, хоча водій лише через хвилин 5 звернув увагу на мої намагання. Ось вам і проблема – країну потрібно розвивати, а ось вам і вагон, у якому приблизно 40 людей і всі роблять вигляд, шо так і тре. Здавалося б, рішення проблеми доволі очевидне – буди гідною людиною та виконувати свої громадянські обов'язки (не раз на десять років влаштовуй революції, а кожного дня роби те, що зробить країну щасливою). Але таке вирішення проблеми потребує більшої участі, аніж раз в декаду. Тому і «зачєм платіть? Всє равно украдуть»